Ведуча зустрічі Оксана Твердохліб, поетеси Людмила Живолуп, Тетяна Череп-Пероганич, Вікторія Шевель і актор Кирило Булкін.
«Осіннє асорті» у віршах і музиці теж додає сили
Шафку з керамічним півником, що вціліла 2022 року після авіаудару по житловому будинку в Бородянці, демонтували зі згоди власниці й передали до київського музею. Зараз майже не згадують той уцілілий крихкий символ і навіяне ним у соцмережах: «Ти як? – Тримаюся».
Тепер частіше трапляються кліматичні всепогодні шафи, тобто спеціалізовані пристрої для активного телекомунікаційного обладнання. Вони використовуються, щоб обладнання не перегрівалося й не переохолоджувалося. Залежно від сезону.
Якщо рухатися далі символічним ланцюжком культурних символів в умовах великої війни, то за хисткою і дивом вцілілою шафою з півником виростають умовні кліматичні шафи, які ми звикли називати музеями. Ні, їх не зміцнили якось особливо, оті майже 570 українських державних закладів, не кажучи про ті, що мають статус музеїв народних, тобто існують на громадських засадах десь під дахом сільського клубу або у школі. Музейні колективи в різних областях України, а особливо подалі від бойових дій і в столиці шукають можливостей не тільки зберігати свої фонди і стіни, а й сам мікроклімат закладу з багаторічною традицією. Всепогодну атмосферу зацікавленості й довіри, бо війна перекреслює зусилля і досвід багатьох поколінь українців, гальмує здатність радіти й вірити у можливість добра серед осінньо сталевих хвиль біди.
Київські музеї у воєнному повсякденні відрізняються, звичайно, від тих, що розташовані у містах і селищах майже упритул до бойових дій. Можна легко знайти сайти і сторінки в соцмережах тих музеїв, які працюють безкоштовно для відвідувачів, не згорнули своїх експозицій. Зустрічі й екскурсії в них небагатолюдні з міркувань безпеки. Але вони є. Зокрема, в Харківському літературному музеї.
Згодна, що на нових виставках доречно зараз заощадити, але творчі камерні вечори саме й сприяють перезавантаженню.
Отож кліматична шафа асоціюється у мене із просторою столичною залою Національного музею літератури України.
Він є одним з найвідоміших загальнодержавних музеїв країни і провідним серед музеїв літературного та літературно-меморіального профілю. Музей розташувався в центрі Києва, у будинку, що вважається пам'яткою історії та архітектури кінця XIX століття — колишньому головному корпусі Колегії Павла Ґалаґана. Будівля споруджена 1871 року у стилі пізнього класицизму.
Засновник Колегії, Григорій Павлович Галаган, був українським громадським діячем, великим землевласником, меценатом і членом Державної Думи. Він активно підтримував українську культуру та науку, мав особисті зв'язки з Тарасом Шевченком.
На пошанування пам'яті єдиного сина, який підлітком помер від тифу, Григорій Павлович заснував приватну чоловічу гімназію, відому як Колегія Павла Галагана.
Працюючи над проєктом закладу, знайомився з кращими педагогічними розробками і надбаннями шкільної справи; запрошував до викладання й керівництва відомих педагогів. Відписав на утримання приватної гімназії-колегії маєтки в Полтавській і Чернігівській губерніях, велику бібліотеку. Жандарми називали дітище Галагана «розсадником українства». Поети-неокласики Драй-Хмара і Филипович, художники Мурашко і Пимоненко свого часу навчалися там. Колегія як поважний заклад мала церкву, у ній вінчалися у травні 1886 року Іван Франко й Ольга Хоружинська.
Важливо, у яких стінах відбуваються регулярні творчі зустрічі й презентації книжкових новинок.
Вечір поезії "Осіннє асорті" в Національному музеї літератури України знову покликав до мікрофона, як і в День вишиванки, трьох поетес, чия доля пов’язана з книжками й Києвом. Але відбулося це вже не в широкому колі митців, а в межах окремої, на «три голоси», поетичної зустрічі-презентації., яку вела вчений секретар музею Оксана Твердохліб.
«Перезавантаження творчістю працює!» – переконували вони самих себе й своїх читачів-слухачів.
«Теплий вечір спілкування» – так із різними варіаціями, але однаково тепло, подію коментували в соцмережах, друзі, колеги і просто музейні завсідники, які є в кожному місті й при кожному культурно-мистецькому центрі, особливо з багаторічною історією.
Із відгуків на подію:
Дякуємо за чудову організацію та модерацію заходу, поетесам за те, що на одній творчій хвилі, за гітару семиструнну, Кіплінга й авторські пісні, за «відкритий мікрофон», друзям у залі – за моральну підтримку. Ви (ми) всі прекрасні! І осінь, яка нас надихає, теж!
Представлю учасниць у тому порядку, як сиділи вони за столом у музейній залі з портретами класиків – Гоголя, Квітки-Основ’яненка.
Вікторія Шевель (Київщина, Переяслав), лікарка за фахом і поетеса за світосприйняттям. «Зроби мені осінь» – так назвала вона одну із своїх збірок, виданих до повномасштабного вторгнення. Двічі ставала дипломанткою конкурсу «Коронація слова»» у номінації «Пісенна лірика» 2020 та 2021 років.
Лауреатка літературного конкурсу «З точки зору осені».
2023 року упорядкувала антологію «шраМИ» — хроніку війни у художньому слові 18 митців Київського літературного клубу.
Гран прі першого міжнародного конкурсу української поезії та прози «Франкові зорі», який проходив влітку 2024 року в Хорватії.
Восени 2024 року Вікторію Шевель прийняли до Національної Спілки письменників України.
Вікторія Шевель
***
Останній день літа у ночвах долі несуть копачі.
Не кажуть куди і навіщо. Час, як на зв'язці ключі,
Як совість, що зріла Горіховим Спасом вниз до трави
Й лишила серпневу свою настанову — живи й не помри!
Світ дозріває щороку у вересні, мов гарбузи,
До глибоко десь усередині схованої сльози.
Аби протоптати стежину живу
у лоно Різдва,
Щоб ти не лишився у Бога один, як остання пори доба.
Людина беззахисна літом у власному літі див:
Кришить тепло на настоянку настрою від люті зим.
Життя заговорює правдою дихання біля хреста.
А пам'ять — щоб повертатися
в осінь, коли вона пророста...
Серпень 2022 року
Тетяна Череп-Пероганич (Чернігівщина, Київ) – журналістка, громадська діячка, працює в жанрах поезії, прози, драматургії, належить до творчих Спілок письменників і журналістів. Серед її численних книжок є й з «осінньою» назвою: «Осінь дорослої жінки». Видання містить поезії, п’єси, твори у перекладах польською та болгарською мовами. Дипломантка конкурсу «Коронація слова-2013» за твір «Не мені».
Тетяна Череп-Пероганич (у переддень творчого вечора «Осіннє асорті»)
«Прокинулася вночі від гучного вибуху. Сіла записала кілька поетичних рядків і заснула. Хоча пишеться вкрай рідко тепер.
Але завтра в чудовому товаристві ми ділитимемося щедро написаним і тепер, і колись, дамо відпочити собі й усім присутнім від сумних реалій, читаючи, співаючи про осінь, про любов».
***
Знаю, що вже ніколи мене без тебе не буде.
Там, де лилися сльози, рясно насіються квіти.
І неважливо кого ми будемо далі любити.
Знаю, що вже ніколи тебе без мене не буде.
Людмила Живолуп (Черкащина, Харків, Київ)
Журналістка, державний службовець (працює в Національній раді України з питань телебачення і радіомовлення), поетеса Людмила Живолуп – випускниця філфаку Каразінського університету, радійниця й телевізійниця Харківської обласної державної телерадіокомпанії межі 90-х і нульових. Ми були радіоколегами.
Досі пам’ятаю конкурсну програму Людмили «Білим по чорному» про долю польської харківської родини. Передача перемогла на міжнародному телерадіоконкурсі «Рідний край» в Ужгороді. І згадалося, як допомагав відомий співак Олег Дзюба, щоб у нарисі про знищених у Харкові енкаведистами польських інтелігентів прозвучав романс, написаний польською мовою між двома світовими війнами «То остання неділя». Його переспівали-переклали російською, точніше перекрали, бо оригінал не згадували, а кілька поколінь на просторах Союзу РСР знало танго «Утомльонноє солнце». Тож молодій журналістці допомагав з оригіналом танго польською мовою Олег Дзюба. То була прем’єра в харківському радіоефірі.
Щоб донька Яся могла здобути професію балерини, Людмила переїхала до Києва. Тепер Ярослава Живолуп танцює на світових сценах, а мама продовжує писати вірші, працювати на Хрещатику та перемагати у міжнародному конкурсі «Коронація слова» з пісенними текстами.
Людмила Живолуп
Тільки дива - що в небі птах,
тільки світла - що у словах,
тільки істини - що на сцені,
тільки золота - що на клені...
Вимогливій і вибагливій у виборі назв хоч книжок, хоч літературних вечорів, мені спершу не сподобалася назва «Осіннє асорті». Нагадало вузенькі коробки цукерок Харківської бісквітки ще 1970-х років. Ніякої прозорої пакувальної плівки тоді ще не використовували. Асорті перев’язували здебільшого білою шовковистою стрічечкою, яка періодично спадала, доки оті дефіцитні шоколадні цукерки несли комусь на гостинець. Якщо ж їх вряди-годи привозили мені, малій, то щоразу здавалося, що на кілька круглих чи прямокутних асортинок у коробці було менше. Ще й тиражувалися на коробках червоні гвоздики, ніби їсти їх потрібно тільки на парадно-святкові дні в листопаді. Тоді 7 листопада в нашому селищі під Харковом не працювали абсолютно всі крамниці, навіть хліба треба було устигнути купити напередодні. Інакше що їстимуть гості, яким байдуже, що там у відривному календарі на стіні, аби тільки позначалася сторіночка червоним, тобто був собі вихідний. Не тільки ж ставити на стіл бабусині бочкові огірки й помідори, що вже набирали холодного різкого соку й запахів кропу, смородинового і вишневого листя й хрону. Отоді розсували просторіше асорті в коробці, якщо я встигла її відкрити, й теж ставили символом достатку до чаю із накришеним у нього яблуком.
Отож моя фантазія спиралася на дитячі згадки й уперто пручалася – не хочу асорті! Але прочитала вірша Людмили Живолуп «Осіннє асорті» й зрозуміла інший молодий час, а не тільки особистий молодшошкільний і погодилася з теплом і глибиною назви, яка стала заголовком афішним, означила зустріч з трьома поетесами, а ще з піснями під гітару актора і літератора Кирила Булкіна. Він – лауреат премії імені Василя Стуса та всеукраїнського пісенного фестивалю «Повстанська варта», автор пісенних альбомів, зокрема на вірші Кіплінга в українських перекладах. Пісні й вірші К.Булкіна звучать в театральних виставах, на радіо, телебаченні, фестивалях і концертах, у дружньому спілкуванні під час творчих вечорів.
Тож згадуйте й собі щось тепле й рідне.
Людмила Живолуп
"ОСІННЄ АСОРТІ"
Час вихором летить, нестримно і шалено,
Як зупинѝть його – не знає ще ніхто.
Осколки літніх мрій – це листя лип і кленів,
Закатане в асфальт колесами авто.
З-за рогу набіжать розбійники каштани,
Стрілятимуть впритул,
Та звісно ж, вхолосту.
А я між перехресть,
Я поруч з вітром стану –
Осінній листопад ловити на льоту.
Відважте, осене, мені
Сто грамів диво-асорті,
Я дні негожі і сумні
Вгорну в листочки золоті.
Подайте, осене, тепла –
Заінились мої світи.
До Вас я, осене, прийшла,
Як не до Вас – до кого йти?..
Читайте також: Безлюдівські історії. Чому історик за фахом продовжував писати вірші, але вже будував храми? Частина 2
Коментарі
Ще декілька актуальних новин на зараз