П’єса 20-річної Марії Ходаківської, написана, аби вгамувати потрясіння від перших днів війни у Харкові, звучатиме з оркестром в Болоньї

Аби вгамувати потрясіння від перших днів війни у Харкові, вона  написала п’єсу, яку на міжнародному конкурсі молодих композиторів у Болоньї виконуватиме оркестр. А Марія гратиме на віолончелі соло.

 ЇЇ шлях до віолончелі  розпочався зовсім випадково.

-  Я народилася у Житомирі, ходила у звичайну школу № 6, і коли я була у 2-му класі в один прекрасний день, коли я була на групі продовженого дня, до нас у школу прийшла учителька віолончелі, - пригадує Марія. - Вона заграла на віолончелі і запропонували тим, хто захоче, записатися на цей інструмент.

Марію по-дитячому дуже вразило звучання віолончелі. Віолончель  мала такий «голос», такий тембр, ніби по-людські  розмовляла.

-Тоді я навіть не знала, як цей інструмент називається, але мені дуже сподобалося, як він звучить, і я записалася, - розповідає Марія. -  Потім ввечері мамі зателефонували і сказали, що ваша донька записалася у музичу школу. Мама не повірила! Вона тоді навіть не уявляла, що це за інструмент!

Так Марія почала займатися віолончеллю.

-  У другому класі музичної школи  вчителька організувала ансамбль віолончелістів. Спочатку нас було четверо, але щороку дітей в ансамблі ставало все більше дітей. І в цьому активну участь  брала  моя мама, - сміється Марія. – Вона пропонувала усім своїм знайомим віддати дітей  вчитися  грати на віолончелі. Ми ходили навіть на ринок, де працювали деякі її знайомі. Це прекрасний інструмент, казала мама. І так потрошку ми зібрали 20 дітей. Згодом наш ансамбль отримав звання зразкового колективу.

Закінчивши музичну  школу у Житомирі, Марія вступила  до Харківського мистецького фахового коледжу, де продовжила навчатися грі на віолончелі.

-  На той час у Харківській  консерваторії вже навчалася моя сестра Вікторія, яка старша за мене на чотири роки. Коли я була на першому курсі в коледжі, то вона – на першому курсі в консерваторії. Ми з нею разом жили у Харкові в одному гуртожитку. Я дуже хотіла також  вступити до Харківської консерваторії. Ми планували жити у Харкові, наші батьки нам купили квартиру, щоби ми не думали про житло, а могли з головою  зануритися у навчання, займалися музикою.

Але на третьому курсі почалася війна…

Початок війни став найжахливішим потрясінням в її житті, яке коли-небудь  з нею траплялося.

Вибухи  в Харкові першою почула Марія…

Старша сестра Вікторія ще солодко спала.

-  Я чомусь серцем зрозуміла, що прийшла війна, - хвилюється Марія. - Я розбудила сестру, кажу їй, почалася війна. Вона каже, це просто грім, заспокойся. Я подзвонила мамі у Житомир, мама каже, що ні, це, певно, тобі наснилося. Але пізніше і сестра зрозуміла, що це не грім, що почалася війна, бо Харків  увесь палав у вогні, а вибухи  гриміли то тут, то там безперестанку…

Почалося пекло… І в самому місті, і в душі…

-  Під ці вибухи, що ніяк не вщухали, я почала дзвонили  усім рідним і прощатися. Я телефонувала мамі, татові, дідусю. Я просто з усіма ними попрощалася наперед, хотіла чути їхні голоси, бо не знала, чим це все закінчиться. Мама сказала, щоби ми їхали у Житомир, але потім почали бомбити і Житомир. Й інші міста…

Я думала, що це вже останній  мій день… І моєї сестри… Що з цього вогняного пекла ми вже ніколи не виберемо, бо транспорт вже не ходив, а автівки у нас не було.

Але, незважаючи на паніку, яка охопила нас с сестрою, я почала швидко збирати валізу, буквально кілька речей, і щось поїсти. Але зрозуміли, що у нас дуже мало їжі, тобто майже немає, і нам треба в магазин.

Коли обстріли трохи стихли, а це була вже 12-та година, ми вийшли у магазин. Там були страшенні черги. Води вже не було, в банкоматах готівки  також не було. Полиці супермаркету були майже порожні. Ми взяли останні якісь продукти, я стою на касі, і  не можу згадати пін-коду своєї картки. Я в якомусь ступорі, я не можу оплатити. Добре, що сестра пам’ятала свій, і ми все-таки оплатили, але в такому стресі я почала забувати багато речей.

Ми бачили, як сусіди хутко сідали всією сім’єю у свої автівки, і вони рвучко зривалися з місця. Будинок  наш порожнів, люди виїздили, а ми залишалися самі у порожньому будинку. Самі у великому майже безлюдному місті… Самі посеред війни…

Марії було 18 років, Вікторії – 22 роки…

Майже три тижні Марія і Вікторія жили у підвалі сусіднього будинку.

-  Ми думали це ненадовго, але обстріли не припинялися, - згадує Марія. – І в якийсь момент я просто не витримала відчуття жаху, що в будь-який момент бомба може влучити в наш будинок.

 

Марія вирішила  будь-що тікати з охопленого війною  Харкова.

-Так вийшло, що ми з сестрою добиралися до Львова окремо, - розповідає Марія. - У нас вийшла дуже важка історія. Я виїхала раніше, тому що страх не давав мені  жити. Вікторія навпаки, нізащо не хотіла їхати з Харкова, вона вирішила залишатися у місті. Але потім їй сказали, що є така можливість поїхати від консерваторії, і що студентів з  інших музичних вишів приймають до Львівської музичної академії, як переселенців. Вона не хотіла їхати, але ми її якось переконали.

Так почався львівський період життя.

Ми, як студенти-переселенці, вільно відвідували  заняття у Музичній академії десь пів року, а потім мені запропонували спробувати вступити до академії. Я вступила на перший курс  у 2022 році на платне навчання, але наступного року я знову вступила на перший курс, але вже «на бюджет».

Зараз Марія навчається на другому курсі Музичної академії у Львові.

-  Ми приїхали в такому стані… Ми були дуже закриті, - розповідає вона. - Я взагалі майже не розмовляла. Мені було  дуже важко емоційно... Я йшла львівськими вулицями і постійно згадувала Харків. Він мене все не відпускав. Згадувала, як ми побачили у магазині їжу, нам було це дуже дивно. Бо у Харкові  було багато днів, що ми не їли… У нас був тільки хліб, який привозили волонтери. Хоча би хліб…

В один день, ми були в підвалі, і у нас закінчилася вся їжа, і ми хотіли добути їжу. Я пішла і познайомилася з іншими людьми, вони сказали, що до лікарні  волонтери підвозять їжу. І можна туди піти. Ми дуже довго йшли, і там насправді давали їжу. Але там падали бомби, весь час навколо нас щось вибухало, і було дуже страшно. Нам дали невеличку паличку ковбаси і хліб. Але це було для нас щастя, ми були дуже голодні…

Тендітна, трепетна, зворушлива Марія Ходаківська грає на віолончелі Брамса. Просто диво неймовірне, як ця ніжна і витончена дівчина, дістає з самих глибин віолончелі стільки вируючої пристрасті, такий шквал емоцій.

Віолончель дійсно нагадує людський голос… Щирий, глибокий, відвертий у своїх почуттях.

Мені пощастило бути на занятті в класі професора Юрія Ланюка, завідувача кафедри струнно-смичкових інструментів та композиції Львівської національної  Музичної академії ім. М. Лисенка.

Юрій Євгенович відомий  український композитор, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка, нині він є  членом комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Його музику виконують Національний симфонічний оркестр України, Національна хорова капела “Думка”, камерні оркестри і хори в Україні, симфонічні оркестри в Польщі та Німеччині.

Він очолює  журі престижних міжнародних конкурсів. З його класу виходять професійні виконавці та композитори, що стають лауреатами всеукраїнських та міжнародних конкурсів.

Марія Ходаківська – учениця професора Юрія Ланюка.

Звичайне заняття  в його класі нагадує мистецький перфоманс. Його магічні рухи, коли він  удаваним смичком в повітрі ніби продовжує звук віолончелі, або рухи  його пальців, що ніби видобувають потрібний тембр з інструменту, просто зачаровують. І це справжній концерт, коли сам маестро сідає за віолончель, аби показати, як має звучати це місце у творі.

Марія живе музикою.

- Коли я граю музику Брамса, я намагаюся відчути, що думав композитор, складаючи цю музику, відчути його настрій, - ділиться віолончелістка. -  Можливо, того дня йшов дощ, і я намагаюся пережити цей настрій і цей душевний стан. Музика сама народжує ці відчуття, які пережив композитор. Брамс для мене - це про нерозділене кохання…

У 20 років Марія Ходаківська написала свою першу музичну п’єсу. Створила вона її влітку 2023 року. П’єса триває лише 10 хвилин, але вона вмістила все її життя.

 - Коли ми приїхали з Харкова, ми були з сестрою в дуже жахливому емоційному і психологічному стані, - розповідає Марія. - Ми не знали, як нам вибратися з тенет цього стану, він нас постійно нас мучив, завдавав болю.

І одного разу Юрій Євгенович сказав мені, що вийти з цього важкого стану може допомогти створена мною музична композиція, в яку я маю вкласти всі ці почуття, що повертають мене в ті перші дні війни… Треба віддати цей біль музиці.

Марії сподобалася ця ідея. Але…

-  Я взагалі не знала, як будується музика, як будуються фрази, мотиви, як це все складається у єдину гармонію, - зізнається Марія. -  З чого почати? Яка має бути перша нота? Можна почати тихо, можна голосно. Я почала  з тихого звучання.

А ще перед цим  Юрій Євгенович сказав мені, опиши усі свої враження та почуття  на папері, про що ти хочеш розповісти у цьому творі. Так вийшло, що у творі усе моє життя. Там весь мій шлях  до музики, сама музика, там війна. Харків…

В п’єсі навіть звучить мій голос. Там лише кілька нот на «у», але для мене це було дуже важливо. Я там граю довгі ноти і виспівую їх. Це мій біль… Він так виходить. Це мій  голос душі, який намагається витягнути мене з цього стану. Моя душа просила виплеснути біль назовні. Голосом.

Марія назвала  п’єсу «Ремінісценсії».

-  У мене взагалі було кілька варіантів  назв, - розповідає Марія. – Але одного дня Юрій Євгенович приніс альбом відомого  львівського художника Любомира Медвідя. І його альбом називався «Ремінісценсії». Ремінісценція — це спогади, пригадування минулого досвіду, подій. І я зрозуміла, що хочу цю назву.  Бо це мої  спогади... Виникла ідея поєднати музику і живопис. 

І ми взяли для цього картини Любомира Медвідя. Я зробила з тих картин свою історію. У творі є  моменти надії, але він більш глибокий, він написаний у чорно-білих тонах, і змушує замислюватися над сенсом життя.

Власну п’єсу «Ремінісценсії» Марія Ходаківська  виконуватиме на міжнародному конкурсі молодих композиторів у Болоньї.

Умовою конкурсу було написати твір для ансамблю, що складається з флейти, кларнету, скрипки, віолончелі і фортепіано.

- У всіх буде квінтет, а у нас виходить секстет. Бо в цій п’єсі я ще буду грати соло на віолончелі, - пояснює Марія. - Так написана п’єса. Тому я поїду зі своїм інструментом і буду  там грати свій твір.

- Я дуже хвилююся, - не приховує  вона. - Я вперше почую свою музику у квінтеті. Ми з піаністом вже звикли виконувати п’єсу удвох. Але коли заграє п’ятеро музикантів, коли я почую її з великим оркестром! Я сподіваюсь, що буде виконання ще  й з оркестром. Я хочу це почути! Композитор пише музику, але поки її не виконують, це просто мертві ноти. Але коли виконавець торкається тих нот, вони оживають. І щоразу у кожного виконавця вони звучатимуть по різному. Тому у мене такі хвилювання. Мені цікаво, як звучатиме ця музика. Бо поки я чую її лише в голові, а там вона звучатиме наживо зі сцени.

Про що вона  мріє?

- Мрію і далі писати музику, хоча  я і не навчаюся на композиторському відділі, - ділиться Марія.- Є плани підготуватися на міжнародний конкурс імені Вітольда Лютославського, який проходить у Польщі.

Цього року Марія була на цьому конкурсі як слухачка.

-  Я був запрошений членом журі цього  міжнародного конкурсу у Варшаві, - зазначає професор Юрій Ланюк. – Була можливість, щоби дівчатка приїхали послухати конкурс. Мене приємно здивувало, що Марія п’ять разів прослухала цей  концерт, а він складний, потім ще з партитурою. Тобто вона має оркестрову партитуру, вона дивиться її, і мені це подобається, бо це  є самоосвіта, бо вона відкриває для себе нові світи.  

Читайте також:

«У нас лише одне питання: куди підуть наші діти?» Звістка про  припинення діяльності обласного Палацу дитячої та юнацької творчості викликала суспільний резонанс