Різні рівні. Частина 2. Не обминайте Мистецький вагон, хоча в ньому хочеться плакати

Якщо починаєш тиждень у колишньому дитячому таборі «Колос», то природно, що його фінал пов'яжеш із рестораном «Урожай» з видом на фотозону " Я люблю Умань".

Багато десятиліть пам’ятаю строфу, яка виринає під нову подорож. Не обов’язково літаком, звук якого над моїм харківським мікрорайоном колись світанково сприймався додатковим годинником. Ось рейс на Стамбул і серпокрильці над верхівками тополь  – можна ще подрімати на балконі. Ось рейс на Київ – треба вставати й збиратися на роботу.

Великим змінам потрібні сцени.

І десь у світі меншає страху.

Летять блукальці і бізнесмени,

старенькі грішниці і монахи.

Після 2014 року якщо не страху, то напруги в Харкові побільшало.  Після 2022-го обріс бородою дотеп:

В резюме  про стресостійкість пишу «Я з Харкова»

За день до від’їзду з тренінгу «Розширення можливостей журналісток в Україні», який проходив на Уманщині, зареєструвалася на сайті «Аrt Train Укрзалізниця» на виставку Говарда Баффета «Відвага нації». У Харкові побачити її не встигла, тож  спека Умані  підказувала: не блукай вулицями, йди на важливу виставку.

 Є оповідка, що художник наймав візника і платив йому, щоб той їздив дорогою без бруківки і здіймав оту сонячну куряву, яка магнетично діяла на мене, коли в музейній залі в черговий раз зупинялася біля цієї картини.

У сучасній Умані перед виставкою  погортала в телефоні  колективну монографію з історії Уманщини,  видану вже у 21 столітті. Ніби шукала опори, щоб не плакати перед оригіналами фоторобіт Баффета, бачених раніше на численних сайтах. Тож поділюся  деякими фактами, до якого міста примандрувала  унікальна виставка, яким воно було в минулому.  

Дослідники історії цього краю писали, що вже в середині 19 століття в Умані спостерігалися великий рух  екіпажів та безперервні чумацькі валки.

1849 року купці Умані торгували салом і борошном навіть з Харковом.

1913 року до сфери послуг належали 16 акушерок і 4 інженери. Один гравер і один скотопопромисловець.  Тоді в Умані  працював один фотосалон  і жив один художник.

Фабрика зошитів і фабрика цукеркова.

Продаж дров і грамофонів, періодичних видань і хусток. Так смачно  мені читалося під домашній лимонад із розгляданням на стіні копій старих уманських фото.  Навіть посміхнулася такій інформації,  а ще фразі з подорожі на Черкащину:

Почуття гумору під час війни – це бронежилет для душі

Із побаченого й почутого  у привокзальному радіусі

Зоомагазин, табличка маркером  із намальованим сердечком «Я в Приємному». Доки  фантазувала, чи не може бути Приємний придорожнім рестораном, як інша табличка переконала, що Приємний – продтовари, в основному хліб і спиртні напої. Цукеркова фабрика?! Такого в Умані немає. Трохи далі – ще один маленький магазинчик, де продавчиня Оксана  охоче підказала мені місцевий лимонад, пиво «Медове» й  сувенірну уманську горілку «Легка рука».

Коли дізналася, куди придбані товари поїдуть, сказала, що в Харкові зараз племінник, а вона переїхала до Умані з Херсона, де її район постійно обстрілювали та й роботи немає. 

Ще одна жінка допомогла мені з коротшою дорогою. На мій пароль «Я з Харкова» устигла переказати історію своєї подруги, яка дізналася, що дочка захотіла працювати в моєму місті. Від такої перспективи для дитини – мамин серцевий напад,  лікарня. Оговталася, виписалася, а дочка все-одно каже їй: «Їду  на роботу в Харків».

Котила свою валізку в бік вокзальної виставки, розглядала зустрічних пішоходів (машин траплялося більше) і згадувала афоризм, який приписують режисеру Лесю Курбасу.

 «Грандіозна більшість населення ще досі в інерції»

Уманська театральна студія, заснована Курбасом, стала основою для Уманського драматичного театру.  1922 року він заснував у Києві свій знаменитий «Березіль», який згодом переїхав до Харкова.  «Березільське» 100-річчя в Харкові планували відзначити в  лютому 2022 року прем’єрою вистави «Маклена Граса» Миколи Куліша.  Злиняла афіша й досі прикрашає фасад театру, в якому працювали курбасівці. Квитки на ту прем’єру зберігаю не тільки я – ніби перепустку в мирне, хоча й інше життя.

На фотовиставку «Відвага нації» квитків немає – вхід вільний.

63 дні вздовж лінії фронту мандрував фотограф-філантроп. 63 станції тепер стають  місцем  вернісажу.

Виставка розміщена у трьох спеціально переобладнаних вагонах. Планується, що вона курсуватиме Україною чотири місяці.

Виставка створена за підтримки Фонду Говарда Баффета, який активно допомагає Україні. 

У поїзда-галереї дві мети –  побачити події війни очима американського філантропа і  зробити мистецтво ближчим,  доступнішим до  українців у різних регіонах. І там, де фото зроблені (Донбас, Харківщина, Сумщина,  Київщина, Херсонщина, Чернігівщина), і там, де більше переселенців та працюють реабілітаційні центри.

Говард Баффет є засновником, головою та генеральним директором Фонду його імені, приватної грантової організації, заснованої 1999 року для  покращення глобальної продовольчої безпеки, пом'якшення глобальних конфліктів та боротьби з торгівлею людьми. Фермер, бізнесмен, колишній виборний чиновник, колишній шериф, фотограф і філантроп, Говард побував зі своєю камерою в 154 країнах, документував активні конфлікти, зникаючі місця проживання диких тварин. Він зустрічався з різними людьми, в тому числі, з українськими воїнами і втікачами від війни.

Різноманітних відвідувачів зустріла і я за короткий час на мандрівній виставці в Умані.

Від 2022 року Фонд Говарда Баффета виділив понад один  мільярд доларів Україні  на гуманітарну допомогу, розмінування, протезування, дитячі програми, розслідування воєнних злочинів, сільське господарство, критично важливу інфраструктуру, а також проєкти, які розповідають правду про війну та зміцнюють українські громади.

Творча концепції  фотопроєкту про Україну належить його куратору Мухаммеду Мухейсену   – відомому фотографу, дворазовому лауреату Пулітцерівської премії, фотожурналісту та досліднику National Geographic. 

Відвідувачам при вході пропонувалися подарунки-буклети з фотографіями виставки. Під самими роботами ніяких табличок немає. Гортайте, знаходьте  місця зйомки. Хоча іноді з міркувань безпеки вони не вказані. Просто «Невідоме місце. Україна».

Саме так означено в буклеті фото Катерини із псевдо Шпилька. Вона родом з Харкова. 2014 року, після російської анексії Криму  вона вирішила навчитися стріляти і вступила до стрілецького клубу. Згодом придбала свою першу гвинтівку.

25 лютого 2022 року Катерина приєдналася до ЗСУ.  Десантно-штурмова бригада, снайперська професія. Їхня група залишала Бахмут останньою.  

На виставці переважали жінки-глядачки. Одна відвідувачка зацікавила мене написом на маленькій сумочці:

Мрій,  бо мрії рухають життя

У сумки та її власниці – своя історія. Але перекажу інше. Фотодокументальне.

В об’єктив Говарда потрапив  один із зруйнованих харківських будинків. Пошук уже не вцілілих, а тіл  під завалами веде собака із кінологічної служби. Квітень 2024 року.

На південь від села Загризове Харківської області.  За кілька кілометрів від російських позицій – український танк іще радянського виробництва. Це Борівська громада Ізюмського району. 2023 рік.

Пуск української ракети поблизу Борової також зафіксував фотоапарат американця теж 2023 року.

Той самий рік. Літо. Зруйнований міст у Куп’янську із самотнім велосипедистом. Важчий транспорт тут не пройде.

Кам’янка на Харківщині. Фермер  відбудовує свою будівлю. Щоб змайструвати двері, використовує ящики з-під набоїв. Осінь 2023 року.

Куп’янський район. Худоярове. Зеленіє мінне поле. Буклет виставки засвідчує:

Україна є найбільш заміновано країною у світі.

174 000 квадратних кілометрів або 30 відсотків території країни необхідно обстежити на наявність мін. Поточно вартість розмінування постраждалих українських територій  оцінюється в 38 мільярдів доларів США.

Майже під фінал буклетної розповіді вміщено  відоме багатьом фото з поховань в Ізюмському лісі. Американський фотограф побував там  восени 2022 року, невдовзі  після деокупації цієї частини Харківщини.

На спеціальному табло в третьому вагоні поїзда-галереї  можна обирати фото, яке найбільше вразило. Обрала я Ізюмський ліс з хрестами, масове поховання. Із 449 вбитих – тільки один військовий.

Засніжений підбитий танк під собором у Святогірській лаврі. Як на мене, природне продовження того, що бачила на крейдяних горах Святогірська восени 2014 року. На алеї православної святині білів чіткий напис  крейдою  «Слава ДНР!»  Монахи проходили повз і робили вигляд, що нічого не помічають.

2022 року Святогірськ був окупований, та й зараз  75 відсотків багатоповерхівок і 30 відсотків приватних будинків пошкоджені.

Серед висловів самого автора фотознімків, винесених на ескпозиційні банери, згадаю ось цей – до фото із жінкою, яка пережила окупацію: 

Я не міг говорити її мовою, але я міг ту жінку обійняти

Уже в купе поїзда «Умань -Харків» мені написалося:

***

Чомусь вони сині  –  вагони життя.

Від станції У аж до станції Ха.

Ковчег без ниття, каяття, вороття

пливе для пастушки і для пастуха.

Яка ж ти коротка, дорого між букв!

Від першого крику до виходу в синь

або чорноту. Набулася? набувсь?

Немає різниці вовчиця чи кінь

людину покличуть у вічні ліси.

І поки гойдається синій вагон,

У змія примножиться ситості й сил

звиватися поміж копит та ікон.

Сідатиме сонце в жита і жалі.

А поїзд від нього на схід потече.

Дісталися ручки мені від валіз?

Ні, щастя твоє цілувати плече.

Цей матеріал з'явився як натхнення після тренінгу "Розширення прав і можливостей жінок-журналісток з України", що його втілюють "Гендер Зед" та "Прес-клуб реформ".  

 Читайте також:  Різні рівні. Частина 1. Лісова журналістська школа «гасила вигорання» і формувала спільноту підтримки