Роман «Я чую тебе» із Житомирщини допоміг шукати продовження мистецької традиції на Слобожанщині. Частина 2. Оксана Петрусенко і Балаклія

Роман Олени Волинської про Катерину Білокур і Оксану Петрусенко «Я чую тебе»  побудований на чергуванні історій  двох сучасниць-ровесниць. Художниця і співачка народилися 1900 року. У лютому Ксенія Бородавкіна, відома за сценічним прізвищем як Петрусенко, а в грудні – Катерина Білокур. Оксана Андріївна  встигла завоювати славу в різних театрах тодішнього Союзу і померла сорокарічною через кілька днів після народження другого сина. Катерина Василівна жила й важко працювала в рідному селі, малюючи в дитинстві й юності тайкома, а визнання й популярності дочекалася мало не в рік раптової смерті Петрусенко – своєї найважливішої покровительки й помічниці в  магнетичному, але жорстокому світі мистецтва хоч  живОписного, хоч музичного.

Олена Волинська, письменниця і освітянка із Звягеля на Житомирщині (рідні місця Лесі Українки), написала не документальний текст, а художню прозу. Читання цієї книжки підказало мені шлях не літературознавчої рецензії, а пошуку, як на інші долі вплинули  і своїм прикладом, і творчим спадком художниця і співачка. Як традиція продовжилася і через сто років після їхніх тріумфів.

25 жовтня 2024 року Україна писала радіодиктант. Авторкою тексту під назвою «Магія голосу» стала письменниця Оксана Забужко.  Наближалося 100-річчя Українського радіо, яке, до речі, мовлення почало в Харкові. Тож доречним у радіодиктанті був  такий факт.

«Людський голос – то взагалі матерія магічна, в нього можна закохатись, навіть не бачивши носія. «Оксано, Оксано, я чую твій голос, то вітер мені з України приніс»,   –  під це танго й досі танцюють на весіллях, не підозрюючи, що це фольклор засланчий, гулагівський – не до коханої дівчини звернений,  а до легендарної співачки Оксани Петрусенко, чий спів у сталінські роки Всесоюзне радіо доносило і в сибірську пущу».

Пісня  закінчувалася   такими словами:

«І ось я приїхав в улюблене місто,

В якому давно не бував уже я.

Приїхав до тебе, кохана Оксано,

Бо без тебе не можу прожити ніяк».

Яке улюблене місто було в співачки з її мандрівним гастрольним життям? Львів 1939 року як місце численних виступів, а ще – останнього кохання? Київ, де її звільняли з театру, а подруга врятувала від самогубства?  Севастополь із Балаклавою, де виростала й дитиною втратила батька, тому  рано почала заробляти на себе й сім’ю? Чи Балаклія на Харківщині, звідки походив рід Бородавкіних або переінакшених повітовим писарем Бородавок? Більшість джерел вказують місцем народження співачки Балаклію, хоча трапляється і схожа за звучанням Балаклава.

Конверт Укрпошти, випущений до 100-річчя від дня народження Оксани Петрусенко, пройшов святкову церемонію спецпогашення все-таки в Балаклії 2000 року.

В романі «Я чую тебе»  виразно описано юність Оксани, її виступи на сцені Херсонського драматичного театру. Революційні події на півдні України були непередбачуваними.

«Якось до театральної зали увірвалися махновці.

–     Що тут відбувається?

–     П’єса. «Наталка Полтавка».

–     Спускайте завісу. Показуйте спочатку.

Побажання одразу виконали. Адреналін додавав акторам азарту. Вони блискуче зіграли п’єсу, а махновці гучно аплодували і навіть пообіцяли, що в разі потреби візьмуть театр під свій захист».  

Саме в Херсоні, де розгорнулася сценічна творчість юної Оксани, було засновано вже в новому столітті творчий конкурс вокалістів. Про нього нагадують знімки  з  архіву та соціальних мереж викладачки Балаклійської музичної школи Тетяни Шерстюк. Серед її численних відзнак – «Гордість Балаклійщини».

Тетяну Андріївну та її вихованців  вітали з творчими  перемогами в різних містах України. Вона не просто навчає потенційних майбутніх  вокалістів і хористів, знавців пісенної класики і слобожанського фольклору, а ще прищеплює їм любов до театру, вміння публічно доносити свою думку, що важливо для будь-якої професії. Найяскравіший приклад для неї та учнів – володіння голосом і сценічна акторська гра легендарної Оксани Петрусенко.

Серед фотореліквій Тетяни Андріївни – ось ці знімки.

Потрапила і я до Балаклійського краєзнавчого музею в 90-х роках. Запам’яталася місцева легенда, що Ксеня в юному віці таки приїздила влітку до родичів – з Балаклави до Балаклії. З дівчатами й хлопцями виводила вечорами українських народних пісень. Ось, мовляв, звідки  таке природне звучання пісенного фольклору, без якого не було б згодом її складних оперних партій.

Музей з особистими речами співачки, фотографіями, афішами, а також етнографічними та іншими регіональними матеріалами розташований у приміщенні, яке  є найстарішим у місті. На початку 19-го століття  будинок спорудили для полковника розквартированого в Балаклії полку.

І до історії найновішої. У березні 2022  року Балаклію окупували російські війська. 8 вересня того ж року місто визволила українська армія. Будівля музею постраждала. Поряд з нею упав російський снаряд. Він пошкодив дах, фасад і кімнати музею.

Пережила окупацію і родина Шерстюків – Тетяна Андріївна та її син Андрій – професійний співак. Сайт Громада.груп друкував про це статтю й подкаст.

Але сьогодні у нас тема театрально-музична, з історичними екскурсами.

Тетяна Андріївна Шерстюк розповіла:

«З театром пов'язане все моє творче життя. Скільки було створено сценаріїв казок, театралізованих свят, сценок! Скільки дітей побувало на сцені в різних ролях! Просто не злічити. Театр  –  в усьому: у казці, виставі, пісні, в народному обряді. Акторські здібності ми розвиваємо в дітях, бо вони допомагають їм упевнено триматися на сцені, і цей талант треба виховувати в собі, бо звичайний урок стає набагато цікавішим, коли вчитель  – не просто вчитель, а сценарист, режисер і актор маленької навчальної вистави».

«Несподіваною радістю було бачити, як навіть дуже скромна, мовчазна дитина на сцені вражає артистизмом і викликає бурю емоцій. «Що Ви зробили з моєю дитиною?! Як Вам це вдалось? Я не впізнаю її!»  –  нерідко чула від батьків. Напевне, багато випускників минулих літ пам'ятає заняття нашої музично-театральної студії «Образ», коли  для того, щоб отримати роль у п'єсі, треба було пройти «кастинг», бо охочих було дуже багато. А як весело проходили репетиції! Часом не могла «вигнати» зі сцени до 10-ї вечора. Потім розходилися, хлопці проводжали додому дівчат, і ніхто з батьків не заперечував, що діти затримувалися, бо вони цим жили».

«Незабутні репетиції й покази філософської «Правдивої пісні» Богдана Стельмаха, комедії «По ревізії» Марка Кропивницького, казки Андерсена «Кресало»  та багато інших. І в кожній виставі діти мали співати своїми голосами».

«А які цікаві були гастролі по сільських клубах, школах і дитсадочках міста! Можна було б довго розповідати про присутність театру в нашій спільній праці і про талановитих юних акторів».

«Вечорниці» нашого народного гурту  народної  пісні «Весела Слобода» органічно поєднали музику й театр.    Народна пісня, національні традиції, професійний спів, іскрометний гумор, талановита акторська гра, емоції, мізансцени  –   те, до чого я завжди прагнула в своїй роботі. Це результат наших систематичних співочих занять та участі в театральних постановках. Треба було «вжитися» у кожну пісню. Зазначу, що співаки стоять на сцені не за партіями, а довільно, тому складається враження стерео-ефекту звучання.

Шукала  важливих слів для фіналу розповіді. Знайшла їх у Тетяни Шерстюк.

«Пісню не можна просто співати. Піснею треба жити».

Читайте також:

Роман «Я чую тебе» із Житомирщини допоміг шукати продовження мистецької традиції на Слобожанщині. Частина 1.  Катерина Білокур