Роман «Я чую тебе» із Житомирщини допоміг шукати продовження мистецької традиції на Слобожанщині. Частина 1. Катерина Білокур

Десятирічною прийшла до Катерини Білокур вчитися малюванню богданівська дівчинка Ганнуся. Тепер це народна художниця України Ганна Самарська, мама художниці Тамари Вакуленко і бабуся дизайнерки, яка багато експериментує з петриківським розписом, Олесі Вакуленко. Вакуленки – знана родина митців Харкова. Олександр Вакуленко – чоловік і батько в цій сім’ї теж художник, очолює Харківський обласний осередок Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Тамара і Олександр працюють у «Люботинському мистецькому ліцеї «Дивосвіт» Харківської обласної ради.

На афіші виставки 2001 року в галереї «АВЕК» (Харків) три покоління: Тамара Вакуленко з мамою Ганною Самарською, донькою і чоловіком.  Подібна спільна виставка експонувалася свого часу і в Харківському художньому музеї.

Додала у колаж й сучасне фото Олесі, яка демонструє одну із своїх хусток з ручним розписом.

З дитинства малювала її бабуся, навчаючись у Катерини Білокур. Потім багато років працювала  Ганна Миколаївна на фабриці  в Петриківці, а поряд  її дочка Тамара вчилася  пальчиками вимальовувати кетяг калини. Олеся вже у передмісті Харкова жила серед фарб, ескізів, картин своїх батьків, ще школяркою ілюструвала книжки, а вже старшою створила серію антистрес-розмальовок  з рослинними символами, міфічними істотами українського фольклору.

Тож будемо гортати роман Олени Волинської «Я чую тебе. Сплетіння доль Катерини Білокур та Оксани Петрусенко», а фоторепродукції допоможуть відчути продовження традиції  "життя на полотні та шовку  в квітах" у Петриківці, Харкові й Прилуках.

Щороку 2 квітня всесвітня спільнота відзначає День дитячої книги. Це день народження Андерсена. Казкар, який був сином чоботаря з острова Фіонія в Данії,  писав так, що одним реченням міг прикувати увагу й розбудити фантазію читачів або слухачів:

«Я знаю, що ти можеш зв'язати однією ниткою всі чотири вітри».

Або ще про себе:

 «Писав багато, страждав нестерпно, але довгий час мої твори нікому не подобалися. Я це дуже болісно переживав, тому що був бідним та невизнаним. Одного разу, коли вчився в університеті, в хвилини відчаю на папері з`явилися прості рядки: «Йшов солдат дорогою; ранець за спиною, шабля збоку, йшов солдат з війни».

Так починалася його перша казка «Кресало», яка принесла Андерсену довгоочікувану популярність і змінила його життя.

Перший збірник «Казки, розказані дітям» вийшов  1835 року.  Майже за два століття після цього Андерсена переклали 150-ма мовами світу. І кожна дитяча бібліотека в Україні  має його казки.

Але не тільки казкові історії молодших можна знайти й почитати у Нововодолазькій бібліотеці для дітей. Напередодні міжнародного Дня дитячої книги занесла я роман Олени Волинської «Я чую тебе» й подарувала цій книгозбірні, що давно стала цікавою для різних поколінь.

Оскільки багато молодих мам приходять брати книжки для своїх синів і доньок, то й самі зможуть почитати роман, де жіночі долі трагічні, але й життєствердні. Як дві видатні українки долали труднощі, як у своїй улюбленій справі знаходили вищу радість.

Роман подарований пані Оленою  читачам Нововодолазької бібліотеки для дітей Харківського району Харківської області.

Фото Ірини Мироненко

«Батько заборонив Катрі торкатися братових зошитів. Заборонив малювати. Вона дивилася собі під ноги та мовчала. Бо так і не змогла вимовити «добре». Не малювати – означало не дихати».

Так минали роки у неприйнятті її таланту найріднішими людьми, сільським оточенням. Доведена до відчаю, Катерина вирішила втопитися у крижаній осінній ріці. Але її побачили,  коли брела на глибину.

«Катерині здалося, що голос матері долинає вже з іншого світу. Такого, де багато небачених прекрасних барв.

–     Вернися, дитино моя дорога – і малюй хоч щодня. А не вернешся, то я піду за тобою.

Катря, похитнувшись, схлипнула. Розвернулася і пішла до берега нетвердими кроками, бо майже не відчувала ніг».  

У романі Олена Волинська описала подив і захоплення Катерини, коли вона вперше побачила й почула радіо в сільській хаті. Саме звучала пісня у виконанні Оксани Петрусенко «Чи я в лузі не калина була». Слова «Взяли ж мене поламали та в пучечки пов’язали…Гірка доля моя» здалися Катерині  такими близькими, ніби про власний життєвий шлях.

Ось тоді Катерина Білокур і  написала листа, не знаючи адреси співачки: Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко.  Розповіла про своє захоплення малюванням, а на шматочку полотна зобразила  калину в росі, неначе у сльозах.

Втручання Оксани Петрусенко, її доброго знайомого поета Павла Тичини сприяли тому, що картини простої жінки з Богданівки потрапили на виставки, а обласний будинок народної творчості почав допомагати з фарбами та матеріалами для роботи.

«Про виставку Білокур у Києві, про її квіти було написано таку захопливу та емоційну статтю, що  читачі вирішили, ніби йдеться про нові сорти квітів, які начебто вивела художниця. Катерину закидали листами, просячи прислати насіння тих дивовижних квітів, благаючи розповісти про свій досвід квітникарства. А чоловік. Який назвався Петром, просив Катрю взяти його на роботу квіткарем.

–              А бодай тебе! – сміялася вона, мнучи в руці того листа. – У мене тих квітів кущів зо три троянд, кущ любистку, є ще пижмо, півонії, рожі та півники.

«А, може, й справді  Катерина  живою квіткою була…» Саме таким  рядком  із поезії  харківського художника,  дисидента, автора меморіальної  дошки  Катерині  Білокур (на садибі-музеї у Богданівці) Тараса Савченка  називався  захід, присвячений 109-й річниці  від дня народження  Катерини Білокур у  Національному  музеї літератури України 2009 року. 

У Богданівці  (нині вона входить до Яготинської міської громади Бориспільського району Київської області) заснували народний  сільський  фестиваль «Катеринина  пісня».  Він  був започаткований  2012 року і до повномасштабного вторгнення устиг стати всеукраїнським.

«Катерина завжди усміхалася, пригадуючи, як на її заросле споришем подвір’я зайшла Ганнуся. Теплого дня Катерина вийшла їй назустріч у куфайці та двох хустках, бо її нещадно морозило. Дівчинка розповіла, що любить малювати і, стишивши голос, попросилася в науку. Катря намагалася говорити якомога лагідніше й привітніше. Пообіцяла, що навчатиме. Потішилася, помітивши,  як від цих слів розквітло миле дівоче личко.

Ганна Самарська була дуже талановитою  дитиною. Старалася  прислухатися до кожної поради вчительки, не пропускала занять. Збиралися учениці зазвичай  щосуботи по обіді. У холодну пору сідали на лаві або на стільцях біля  великого cтолу. Влітку заняття проходили переважно на вулиці. Навіть у дні, коли Катерина почувалася зле, вона не скасовувала занять. Коли не могла стояти,то сідала за батьківським дубовим столом або на стільчику на подвір’ї.

Поставить перед дівчатами якісь предмети, овочі, фрукти і стежить, які ті дають раду із завданням".

Ганна Миколаївна продовжує паралельно творчі ідеї своєї богданівської наставниці і петриківського розпису. Вона – лауреатка премії імені Катерини Білокур. За збігом, вони обидві народилися у грудні (відповідно 1900 року Білокур, а 1941-го – її учениця.

Іншому довелося вчитися її онуці Олесі в умовах повномасштабної війни. Ось що пише вона в соцмережах:

«Загальний реєстр волонтерів України знає моє ім'я з 8 березня 23-го року, до цього я робила майже те саме, але менш системно і неофіційно. Зараз допомагаю  Батальйону безпілотних авіаційних комплексів 120 Окремого розвідувального полку. За час мого офіційного волонтерства загальна сума грошей, зібраних мною на потреби "моїх" бойових сонечок, перетнула позначку в один мільйон 259 тисяч гривень.

Про результати своєї волонтерської діяльності звітую перед вами. Звіти публікую рідко, але ретельно.

Здебільшого я перекриваю "дрібні" і нецікаві для ефектних фотозвітів поточні потреби "моїх" безпілотярів, за які не хочуть братися великі благодійні організації: ремонти дронів і автівок та запчастини до них, сплата щомісячної оренди старлінків, комп'ютерне обладнання, інструменти, маскувальні сітки тощо.

Для допомоги нашим захисникам я вигадала кілька проєктів, з яких усі виручені кошти ідуть "моєму" батальйону, проводжу благодійні аукціони та розіграші своїх творчих робіт, надаю свої вироби на благодійні аукціони та ярмарки в Україні та інших країнах.

Серед благодійних проєктів для ЗСУ:

Великоформатна антистрес-розмальовка для колективного розмальовування з родиною чи друзями "А ми тую червону калину підіймаєм..." Має розмір 90×115 см, надсилається в рулоні в картонній коробці-тубусі.

Торбинки для покупок з авторськими патріотичними принтами.

Картини-репродукції з моїх авторських робіт на тканині з натяжкою на підрамник».

Читайте також: 

За мотивами картин бабусі онука створила хустки(фото)

Олеся Вакуленко вивчала моделювання тканин у Харківській державній академії дизайну і мистецтв, яку закінчили і її  мама й тато. Живе у Прилуках на Чернігівщині  з маленьким сином і батьками чоловіка – історика за фахом, а з 26 січня 2022 року добровольця, офіцера  ЗСУ.

Ще одна цитата з роману Олени Волинської для мене перегукується з роботами Олесі.

«Заховавшись у травах, натягувала на раму полотно й малювала на ньому вугіллям. Ось тільки чорний колір стомлював дівчину. Їй хотілося барв, на які така багата природа. Спостерігаючи, як мати фарбувала полотно соком із бузини, калини, цибулі, різнотрав’ям. Катерина спробувала самостійно робити фарби. Синю – із кореня гірчака, жовту – з кореня кінського завлю, вишневу – із золотянки, а з ожини й чорниці – фіолетову, зі звіробою – жовту й оранжеву».

Тож хай живуть традиції й експерименти митців різних поколінь.

Про Оксану Петрусенко й продовження пісенної традиції у Балаклії, з якою пов’язаний рід і особиста доля  співачки, про біографічні факти, відтворені в романі Олени Волинської,  планую познайомити вас   у наступній публікації.

Слухайте подкаст:

Як калинова  гілка для Оксани Петрусенко змінила долю Катерини Білокур. Подкаст «Градусник»