Рушниці проти панцерника. Немарність жертв спершу в Лозовій, потім у Крутах

29 січня у світі – день  пазлів та головоломок.

Найперші пазли у світі створені ще у другій половині  18 століття. За численними версіями першим їх придумав британський картограф і гравер Джон Спілсбері.  Спочатку тодішня політична карта світу була нанесена на дерев’яну поверхню, потім гравер вирізав країни за контурами кордонів. Діти повинні були скласти  карту з дерев’яних шматочків. У такій грі вони швидше запам’ятовували  розташування країн.

Роздивлятися старі карти можна і з гіркотою, і з оптимізмом. Особливо карти бойових дій минулого. У чому надія? У сподіванні, що черговий «всесвітній гравер»  ще придивляється до старих карт і пазлів  та не пилятиме за старими зразками  своїм «лобзиком»  Україну по живому.

29 січня – День пам’яті героїв Крут. Нагода згадати про інше протистояння українських добровольців  силам  більшовицьких ворогів. 

Екстремальною була зима 1917-18 років для України, для Харківщини. Станція Лозова мала вже тоді стратегічне значення, бо відкривала шлях на Полтаву, Катеринослав, Донбас.

Харківська україноцентрична молодь влітку 1990 року  долучилася до експедиції “Забуті могили”. Її  влітку започаткував журнал “Пам’ятки України”. Вона була покликана віднайти поховання передусім воїнів, які боролися за незалежність України.

Меморіальна дошка на залізничній станції  переконувала:

 

«Під керівництвом талановитого воєначальника Миколи Олександровича Руднєва було розгромлено гайдамацькі загони українських буржуазних націоналістів». 

У грудні 1917 року тут відбувся перший бій українських військ проти російських більшовиків. Війна проти України тільки розгорталася.

Ось що  про вшанування учасників бою за станцію Лозова розповів громадський активіст і дитячий лікар за фахом Кость Черемський.

«Ми  з групою активістів Спілки української молоді з’ясували, що одним із ключових місць у грудні 1917 року була саме Лозова на Харківщині. Поїхавши туди в червні 1990 року, ми зустрілися із старожилами, поспілкувалися із лозівською інтелігенцією, змогли записати цікаві відомості — вони вже були напівдегендарні — про бої за Лозову. Тоді ж і народилася ідея увічнити пам’ять героїв, які полягли за станцію Лозова, поставити символічний хрест там, де вони загинули.

У нас не було диктофонів. Найпростіше — блокнот, ручка, фотоапарат. Ми зафіксували розповіді тих людей, зберегли деякі записи.

Дещо опублікували, але все  здали до редакції “Пам’ятки України”. На жаль, там повелися не зовсім коректно з матеріалом. Фактично було опубліковано дуже мало з того, що ми зібрали.

Ми записали спогади вже дітей тих людей, які бачили лозівський бій. Тобто ми через покоління зібрали ці оповіді.

13 жовтня 1990 року ми знову приїхали до Лозової. Перед цим написали кілька звернень від Спілки української молоді до міської ради Лозової з тим, що ми хочемо встановити пам’ятний хрест у Заячій балці. З нами тоді приїхала велика делегація. Повна електричка була запрошених нами людей. Це  активісти харківських громадських організацій, Народного Руху та інших, діячі культури. З нами їхали співачка Марійка Бурмака, кобзар Микола Будник.

Коли ми приїхали до Лозової, то були готові до встановлення попередньо виготовленого дерев’яного хреста. Але на самій станції ми зіткнулися з величезною протидією. Міська влада Лозової, очевидно, сильно перелякалася, бо скликали фактично весь склад лозівської міліції, також приїхали міліціонери із Сахновщини і Павлограда. Ті були в цивільному.  Нам почали протистояти. Затисли нас на вокзальному мосту і не давали спустися до хреста, який уже стояв внизу за цим мостом. Нам не дали об’єднатися з групою священників греко-католицької церкви і УАПЦ та молоддю, яка повинна була нести цього хреста до Заячої балки.

Закінчилося нашим відступом, бо сили були нерівні. Ми вирішили хрест забрати до Харкова і встановити його наступного року. Знову 13 жовтня ми приїхали ще більшим гуртом, запросивши до себе діячів із Києва, Сум, Львова, священників, і встановили хрест на тому місці, де й планували. За рік ми вирішили всі юридичні питання із владою. Вже проголосили незалежність України, тож нам вдалося переконати Лозівську міську владу, що наш крок правильний. Ми заручилися підтримкою навіть місцевих депутатів. Нам уже не заважали.

Хрест був з дуба, заввишки чотири з половиною метра. Він височів над пагорбом. Був досить помітний. Його кілька разів намагалися витягнути із землі, спиляти, кинути в річку, спалити. Протягом 7-8 років нам вдавалося цей хрест боронити. Його витягували, а ми заново встановлювали.

Коли остаточно цей хрест був спаплюжений, на його місці встановили залізного, який теж був вандалізований. Але зараз він стоїть на тому ж місці. Там відбуваються збори лозівської громади. Щороку вшановують героїв, які загинули за Лозову і під Крутами.

 

Особливість того бою: його – курінь, який стояв на захисті важливої станції, мав представників місцевої громади. Добровольці із самої Лозової і Павлограда. Із Харкова ішов ешелон з більшовицькими військами. Бій, який зав’язався на станції, був нерівним. Московсько-більшовицькі війська були більш навчені, а їм протистояли добровольці, які до того часу, можливо, й не тримали зброї в руках.

Бій відбувався на станції. Більшовики мали панцерник. Фактично це вирішило кінець бою. На скільки б мужньо не захищали станцію, але необстріляні бійці не могли протистояти панцирнику, який можна було здолати тільки аналогічною зброєю. Але в них не було гармат, а тільки легка стрілецька зброя.

Частина загону відступила вглиб міста. Остання сутичка відбулася саме в Заячій балці. Люди, які розповідали нам про той спротив, говорили, що бій був жорстоким, точився кілька годин. І коли оточили захисників Лозової у балці, вони трималися до останнього пострілу. Більшовики трупи загиблих роздягли, поклали і оголосили, щоб люди прийшли їх упізнати. На жаль, люди боялися, були залякані новою владою.

Ніхто не прийшов упізнати цих убитих. Вони пролежали у спеціально виритій ямі до весни, їх закопали у Заячій балці, коли почав сходити сніг».

Харківський кобзарський цех, у якому Кость Черемський – цехмайстер, долучається до підтримки поранених, до виступів перед нашими військовими і в громадах Харківщини усі роки агресії рф проти України, від 2014-го.

Саме у  Лозовій виростав  Герой України, танкіст Олександр Лавренко. І якраз його портрет на міській алеї героїв у Лозовій розбили наприкінці 2017 року. Через сто років після смертельного бою проти більшовицько-російської навали.

 Цей акт вандалізму широко коментувався, портрет відновили, але як це було сприймати батькам, які залишилися без сина?! Війна, на якій поліг біля Донецького аеропорту  офіцер-танкіст Олександр Лавренко, триває.

Доки не розгорталася повномасштабка, активісти Харківщини разом з Костем Черемським влаштовували табори для підлітків. Черемський розповів про ті дні поза міським життям:

 « Обираємо історичні бої на території України і відтворюємо їх у таборі. Намагаємося проаналізувати, що в цьому бою було зроблено не так і виправити під час реконструкції. Окрім того, прищеплюємо дітям відчуття історії як факту, філософське ставлення до неї. Намагаємося не наполягати на трагізмі. Однозначно! Нам допомагає в цьому вивчення різноманітних пісень, приказок і примовок. І це вдається природно подати й добитися адекватної реакції у дітей.

Щоб перемогти, треба вчитися. Здобувати знання інтелектуальні, фізичну вправність і знання військові. Без цього в наш час перемоги не буде».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 

Як Маннергейм уникнув Нюрнберга,  а нобеліант Гамсун вимагав суду над собою