Щоденник Марії із Слобожанщини став джерелом для дослідниці Голодомору в Німеччині

Марія  з Іванівки (тепер – Сумська область)  після випробувань  Голодомором, втрати під час Другої світової  війни діда і брата, примусових робіт у Німеччині та  семи років у таборах переміщених осіб  опинилася з чоловіком і малим сином аж у Новій Зеландії. Ініціаторкою і меценаткою видання  «Через вогонь над водою» стала відома громадська діячка української діаспори Наталія Пошивайло-Таулер, яка народилася в Полтаві, але в юності виїхала до Нової Зеландії, тепер мешкає в Австралії. 

Видавців вона знайшла у Дрогобичі (видавництво «Коло»). Частина виданих мемуарів поповнила бібліотеки України.  Томик неприкрашеної жіночої сповіді можна зустріти і в дипломатичних представництвах  України в різних країнах, і в дослідників історії Європи ХХ століття, зокрема, в Німеччині. Наталія Пошивайло-Таулер пише:

Особисте знайомство з чоловіком та сином авторки – Марії Креховець в Новій Зеландії, фотографії родини та  оригінал рукопису, переданий мені, надихнули до видання книги. 27 березня  2022 року село Іванівка на Сумщині було окуповане російськими загарбниками. Це батьківщина героїні мемуарів. Історія ніби повторилася. І тепер звучить ще актуальніше, бо більше 5 мільйонів українок з дітьми опинилися, втікаючи від війни, у Європі та інших країнах світу. І такі ж емоції страху, відчаю, віри, любові, молитва і праця охоплюють мільйони українок та українців по світу. Ми вистоїмо, як це зробили наші українські жінки раніше.

Серед відгуків мою увагу привернув коментар професора кафедри майстерності актора та режисури драматичного театру ХНУМ ім. І.П. Котляревського, заслуженого артиста України Анатолія  Лобанова.  Після повномасштабного вторгнення він виїхав з Харкова  спершу до Західної Європи, а потім до рідних в Австралію. Продовжує дистанційно працювати з майбутніми акторами – харківськими студентами. Звичайно, його перетин морів-океанів не був таким тривалим, як у Марії з Іванівки, але бачена ним не  в новинах війна й нинішня відірваність від рідного дому дозволяють пильніше вчитуватися у жіночі щоденники

Ця історія вимушених поневірянь на чужині людей, вигнаних із обжитих обійсть, рідних земель не поодинока, почасти трагічна, але саме в ній є happy end.

Авторка мемуарів все ж знайшла у собі сили емоційно зануритися знову у ті роки, задокументувати свої спогади.   Цінність цієї книги у її правдивості, невигаданості. Читається із неослабно увагою і захопленням силою духу наших людей, які попри всі негаразди пройшли через вогонь і воду та «мідні труби» і стали гідними людьми, зберегли пам‘ять про рідну землю і переказали свій нелегкий життєвий шлях нащадкам.

Спершу спогади мами переклав англійською і видав 2018 року син Олег, тепер до світу йде оригінал українською мовою. Мемуари їй передав 1 січня 2006 року Василь Креховець. Марія  їх вела і в Німеччині, і на пароплаві з Європи, і в самій Новій Зеландії.

Народилася Марія  в молодій сільській родині. Село Янківка (тепер Іванівка) на річці Ворсклі,  на кордоні трьох нинішніх областей: Сумської, Харківської та Полтавської.

Землі наші звуться Слобожанщиною. 1922 рік. На Страсну П’ятницю, коли приготовлялися пекти паски, народилася я. Оповідали мені, що то була велика радість. При пологах була одна сільська жінка, яка вміла допомагати породіллі та ще й бачила майбутнє кожної дитини. Мені випало, що нічого не боятимуся й завжди йтиму в житті прямо, мушу перейти перше вогонь, а потім і воду. Опісля вестиму спокійне життя десь дуже далеко.

Село до колективізації, хутір Маріїного роду і, звичайно, дід – майже ворожбит. Знає він замовляння. Яке ж українське село без   магічних практик! Та ще із прагматичним правилом, майже законом, передавати своє вміння молодшим, а не старшим, щоб не втрачали слова своєї сили. Замовлянь вистачало на всі випадки життя. Наприклад, віднадити горобців, щоб не викльовували соняхи в городі. Описано, ніби вчора було. Тільки замовляння дитині спросоння в голові не втрималися.

У патріархальне повсякдення  вломилася колективізація. Записаних у куркулі висилали, але дехто, відважніший, кидав усе та й шукав порятунку в тодішніх центрах спланованих, а часом і неконтрольованих потрясінь.

Утікали до Москви, Донбасу, Харкова – і там влаштовувалися працювати під іншим ім’ям. Люди змінилися. Дивилися одне на одного з ненавистю й презирством. Тато говорив, що йде боротьба за існування.

Маріїн дядько, батьків брат, занесений долею до Мінська, знав із листів, що коїться вдома. Тож обрав для подальшого проживання Харків, не наважився навіть доїхати до найближчої станції, щоб востаннє побачити старого батька. Потяг Мінськ-Харків ніс його на будову, де можна було розраховувати на порятунок. Харківський тракторний завод спорудили за 15 місяців. Туди і влаштувався Микола. Писав листи, навіть надіслав книжки – «Кобзаря» та «Українські думи». Головною читачкою була мала Марійка. Через роки згадувалося їй, що односельці із веселих і життєрадісних стали ненависними і навіть мстивими. І дідові слова: «Цей колгосп – гад, а люди повернулися в таку погань, яка мусить згинути».

І гинули. Спершу від голоду, потім на війні. Великдень 33-го. Пасок пекти немає з чого. Баба принесла шматок хліба – уже свято. Поділили по малесенькому шматочку між усіма в родині.

Уже перед війною сільським школярам зробили подарунок –  влаштували поїздку до Харкова. В один бік їхали вантажівкою, поверталися додому потягом. Пам’ятник Шевченку і зоопарк запам’яталися дівчині найбільше. Та ще незвична для села обнова, на яку тільки й вистачило грошей у магазині,  –  беретка.

Були в її біографії педагогічний технікум і вчителювання на Сумщині. Навесні 1942 року Марії разом із кількома дівчатами випало їхати на роботу до Німеччини. Там працювала на фабриці.

Мою увагу привернули записи про повоєнне життя остарбайтерів. У Німеччині Марія встигла вийти заміж за українця Василя Креховця, народити сина Олега.

Лаконічні записи. «Швидкий  потяг до Hanover. Було цікаво знову десь їхати  й оглядати краєвиди. Василь подорожував по всій західній Німеччині – щось купував і перепродував. Після війни важко було подорожувати. Часто доводилося стояти… Хотілося вирватися з цієї зруйнованої Європи. Василькові вдалося дістати роботу маляра. Мали сякий-такий прибуток. Мені ж платили допомогу як безробітній».

1950-й рік. Разом з іншими мігрантами Креховці вирушають пароплавом до Нової Зеландії. Поїздка довготривала, тож описана докладно. Що іще робити на борту молодій дружині й мамі в очікуванні невідомого берега, про який знала зі школи, що там б’ють гейзери і бігають незвичні пташки ківі. 

Від самого Бремена на  кораблі працювала редакційна колегія, що видавала часопис «Ківі». Кажуть, ківі висиджує дітей із яєць, але годує молоком. Часопис давав нам  відомості про країну, вів корабельну хроніку. Також  на кораблі організували курси англійської мови.    Відбувалися імпровізовані  концерти, змагання шахістів. Нам показували фільми й читали лекції про Нову Зеландію.

 

Уранці кожен намагався захопити лежак, щоб засмагати. Зчинялися сварки й навіть бійки. Додайте ще й танці до світанку. Один із найяскравіших описів:

Оркестр рипів, що вмів, колошкаючи тишу морської ночі. З будинків і сусідніх пароплавів на нас дивилися тисячі цікавих очей. Не всі знали, що це танцюють ДП – світові бурлаки, що втратили все, окрім волі і впертості – пройти крізь життя з піднесеним чолом. Єгипетська поліція була весь час на кораблі, приглядалася до забав, вступала в розмови.

Перша згадка про маму, яка залишилася  в селі на Слобожанщині, датована у  тих щоденниках  1965 роком. Йдеться про листування, до якого долучається і молодша донька Ганнуся.

Мирним повсякденням дихає фінал книжки. «Передплатили для доньки український журнал «Веселка» з Канади. Учили вірші напам’ять. Латинське Різдво святкували вдома. Олег поїхав у відпустку з хлопцями, але за п’ять днів повернувся, бо була дощова погода. Допомагав нам клеїти шпалери».

У післямові Наталія Пошивайло-Таулер, яка  є віце-президенткою Світового Конгресу Українців  від Східної, Південної та Південно-Східної Азії, Океанії та Африки, згадує, що встигла на початку 2000-х поспілкуватися із пасажирами перших транспортів із Європи до Нової Зеландії, пише про відмову тих літніх жінок говорити щось на диктофон. Страх продовжував холодити їм плечі при згадці про війну, Україну, покинутих там рідних. Тож закінчую оце читання Наталчиними словами:

Я відчуваю особливий трепет та обов’язок перед тими полтавками, харків’янками й галичанками, усіма українцями та українками, які вже відійшли – щоб їхня подорож 

“Через Вогонь Над Водою” не заросла плющем забуття.

Читайте також:

«Як приїхали українці, то відразу в громаду вписувалися»

«Хочу вишити сорочку чоловіку. Він воює. Підкажіть орнамент». Етнографічні експедиції в громадах Харківщини