Сліди Попілграду. Світ із запахом диму й скреготом рейок

нам казали що Бог поцілував нас у тім'ячко і ми навпомацки шукали сліди Його вуст

Так написала  донька художниці й  поета, народжена в Харкові, а нині київська студентка,  21-річна Любомира Мельникова.  Рядки із рукописа  під назвою «Вечір для серпокрильця».   Можливо, це згадка про  крейдяні гори Дворічної і цих стрімких птахів над Осколом – річкою дитинства і юності її татка?

Колись батьки Любомири (тоді ще майбутні тато й мама)  майже у її нинішньому віці разом брали участь у семінарах творчої молоді в Ірпені.   Там, у старенькому Будинку творчості письменників молодо розгортався ще один роман.  На семінарах познайомилися  Марина Брацило із Запоріжжя і Юрій Нога із Борисполя.

Марина і Юрій, Ростислав і його дружина Уляна – ровесники, які перетиналися-дружили творчістю.  Їхні мандри Україною по-своєму спричинила антологія «Молоде вино». Уже згаданого 1995 року у Марини вийшла перша збірка «Хортицькі дзвони». Авторка стала наймолодшою у Національній Спілці письменників України.

Наприкінці 80-х Юрія, зовсім юного, переслідувало  КДБ за участь у встановленні в Борисполі хреста пам’яті жертв голодоморів та вшанування Павла Чубинського, автора українського гімну. Навчатися Юрій поїхав до Харкова, хоча остаточно вищу освіту здобув у Києві. Коли 2000 року він і Марина брали шлюб у рідному місті нареченої – Запоріжжі,  наполягли, щоб церемонія відбувалася українською мовою. Бажання молодят таки задовольнили. Заради того, щоб в українському місті вже на десятому  році незалежності  українською прозвучали традиційні для такої події слова, спеціально запрошували актрису місцевого театру.

Жорстока драма вітчизняного абсурду наздогнала молоду родину.

10 січня 2011 року у помешканні письменницького подружжя Марини Брацило та Юрія Ноги відбувся обшук. Їх звинуватили  у знищенні встановленого  комуністами в Запоріжжі  погруддя Сталіна.  Невідомі розбили його в новорічну ніч, а вину переклали на  аспірантку академічного інституту та її  чоловіка –  куратора  молодіжних ініціатив  видавництва «Смолоскип», директора Ірпінського семінару творчої молоді. Вони приїздили на новоріччя до родичів у Запоріжжя,  тож, знищення  ідола їм і приписали.

У подружжя вилучили системний блок комп’ютера, флешки, диски, фотоапарат, записники, зокрема, і з віршами.

2011 рік. При владі Янукович.

Думаєте, їм просто попсували нерви, полякали поверненням 37-го року?  Через рік у власній квартирі  в Борисполі раптово помер Юрій Нога. Офіційна версія – серцевий напад. Ще через рік у Києві, де вона винаймала житло, випала з вікна  Марина. Обставини смерті залишаються невідомими.

 Щоб вшанувати  пам’ять талановитої поетеси, авторки і виконавиці пісень,  у Запоріжжі заснували всеукраїнський конкурс молодої української поезії та авторської пісні імені Марини Брацило «Хортицькі дзвони».

Окрім того, 20 травня 2024 року запорізькі  депутати перейменували понад 100 вулиць і серед них – вулицю Павленка у Вознесенівському районі міста Запоріжжя на вулицю МАРИНИ БРАЦИЛО.

Рукописи надходили не тільки з різних областей України, а й з-за кордону. Конкурс влаштували вже вдесяте. За всі роки до нього долучилося майже чотириста молодих поетів і авторів та виконавців авторських пісень віком від 14 до 25 років.

Працювало професійне журі.

Переможців за традицією оголосили 2 грудня, в день народження Марини Брацило.  Їм присуджено відзнаки та грошові винагороди від Запорізької міської ради, передбачені «Програмою забезпечення всебічного розвитку та функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя м. Запоріжжя на 2024-2030 роки».

Друге місце у поважному конкурсі посіла студентка

Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури Любомира Мельникова.

Про її батька, Ростислава Володимировича, один із літровесників написав: «Ростислав Мельників щасливий у шлюбі, в поезії і в науковій роботі».  

Дещо з творчої біографії лауреатки, яка народилася в Харкові.

2017 року гімназистка Маріїнської гімназії Любомира  стала лауреаткою обласного творчого конкурсу імені Олександра Масельського  на кращий літературний твір серед учнівської молоді з добіркою «Синій кактус».  Цей образ майне і в рукописі на конкурсі «Хортицькі дзвони» вже нинішньої зими.

2018 року  уже студенткою Харківського фахового вищого художнього коледжу перемогла у міжнародному  конкурсі «У пошуках літературних талантів» (Київ). Номінація – «Поезія».

Тоді  в Харкові при Будинку вчителя  вона відвідувала студію «Зав’язь», якою керувала поетеса  Ольга Тараненко.  

Сніг. Брами. Вечір.

Погляд цей такий овечий

Вечір. Брами. Сніг.

Гнати в шию за поріг

Сніг. Вечір. Брами.

Цілуватися ще рано

Римований текст із тодішнього літстудійного періоду нагадує про  дитячу лічилочку і рядки із збірки для малечі, де «падав сніг на поріг,  кіт зліпив собі пиріг». Настрій світлий, дитинний, хоча вже бовваніє за цими короткими рядками, що нагадують жбурляння снігу  в обличчя,  давнє й сумне: «Ніч. Вулиця. Ліхтар. Аптека». Але там, у вірші Блока (до речі,  родича харківського архітектора Бекетова) крижані хвилі петербурзького каналу, а в  Любомири   «Ліхтарі пропахли печивом і кавою».

Робота   Любомири Мельникової «Магія часу»  перемогла   2023 року у міжнародному студентському конкурсі.

То вона більше художниця, дизайнерка чи шукачка несподіваних образів між звичних слів? Вечірній серпокрилець  ще встигає побачити: «промінь вужем повзе у чашку…розквітає бордова троянда, але в кожній реальності є свій синій кактус».

Є в рукописі, який зможе згодом стати арт-буком, текст із словами на  твердокам’яну літеру «т». Філологічна гра з пошуком сенсів не в  повсякденні, а в  старому паперовому словникові.  «Терпи тотожність текстів, тріск труб та туб».

Туба – мідний духовий інструмент. Але є ще тубус – картонне  упаковання   чи пластиковий футляр для чогось.

Як мені подобається назва шрифту в цій роботі – посвяті Харкову! Шрифт «Геометричний гротеск». Перегук з Німеччиною і нашим конструктивізмом (вітання Держпрому, напроти якого жила-цвіла єрміловська клумба, а ще далі є в Каразінському університеті  Єрмілов-центр). «Це мистецька розповідь про МОЄ МІСТО»,  – написала Любомира.

Гротескне перебільшення чи применшення, поєднання контрастів, несумісних в реальності рис характерне для текстів Любомири Мельникової.

Але повернімося до тубуса. Його створено заради участі в аукціоні, щоб зібрані кошти  використати для потреб однієї з бригад наших захисників.

 жаль має аромат ізгнилих груш

диму і скреготу рейо

попелу на скронях

загнано зиркаєш

крізь ґрати вагонів

твої стопи забудуть дотики суші

й пошерхлі      потріскані губи стежок

на скронях — сліди Попілграду

зашкарублі руки щось віщують

а ти лиш розгублено зиркаєш

як пара розчиняється над пероном

Зогнилі груші, дотики суші,  «тижні блимають у вікнах вагону», але десь після листів осені й зими, вертольотів та іншого небесного гуркоту війни (хоча цього слова немає в рукописі, але Попілград є) настане  час повернення  серпокрильців, «почнеться пора віршів і меду». Хай буде так спершу на папері, екрані ноутбука чи навіть уві сні, а потім і справді з нами.

Читати також:

«І зійде цвіт із кожної сльозини». Андрій Костинський втратив дім, але не читачів і перекладачів