Спершу в Печенігах, тепер і в Харкові. Чому пам’ятники увічнили художника-поляка?

2002 року Генріху Семирадському у Печенігах на Харківщині  відкрили  перший і довгий час єдиний пам’ятник  художнику, який належить Україні й Польщі, а загалом – світовій культурі.

Печеніги – батьківщина живописця, який чимало монументальних полотен створив у Римі, помер у Польщі.  Скульптурний  образ відтворений за автопортретом художника у віці Христа.

До 220-річчя роботи Каразінського  університету  біля університетської мистецької галереї було відкрито майже паркову скульптуру, яка теж увічнює Семирадського, але більше схожого на вчорашнього студента, готового до європейських освітніх мандрів. 

«Ісаврійські пірати, які продають свою здобич»  –  це полотно займає цілу стіну в Харківському художньому музеї. Ісаврія, Кілікія, Сирія, Фінікія Ліванська, Палестина. Далекі й екзотичні  не тільки для нас, а й для автора картини, Генріха Семирадського, краї.

Чому така увага до цієї постаті? Чому його ім’я носить університетська галерея, якщо польські джерела вказують, що він – художник польський? Багато його робіт зберігаються у кращих музеях Варшави й Познані як зразки європейського академізму.

Він народився 1843 року, а прожив менше 60 років.

«Ісаврійські пірати» викликають у ХХІ-у столітті  не цікавість  до виписаних фігур і живої гри дорогих тканин, а нав’язують асоціативний ряд з випусків новин.

«Пірати захопили біля берегів Сомалі судно, у складі екіпажу якого громадяни України». На тлі війни вже й забулися такі повідомлення.  

Коли світ намішує чорних і сірих фарб, доливаючи до них червоної, ще  залишається все-таки місце для розмов про художників, які до світової слави йшли власною працею.

В оточенні військових, у родині драгунського офіцера царської армії, виростав майбутній митець Генріх Семирадський у поселенні Новобілгород, що нині зветься Печенігами. Батько, Іполит Семирадський, мав чин генерала, служив військовим лікарем. Мама – Михалина Прушинська теж належала до заможного роду, була  сестрою авторки популярної в Польщі щоденної книги численних  рецептів і аптечних порад для  господинь. Причому відтворювалися секрети приготування саме польських страв, що супроводжували повсякдення й свята шляхти. Такий простий натяк на збереження самоідентичності.  

Генріх виховувався в католицькій традиції. До Харкова сім’я переїхала, коли сину було чотири роки. Тут вони мали власний будинок.

За наполяганням батька Семирадський здобув спершу не мистецьку освіту, а закінчив  природничий  факультет Харківського університету і захистив наукову роботу «Про інстинкт комах». Але його захоплювало малювання. Першим учителем Семирадського ще в гімназії став   Дмитро Безперчий, колишній кріпак графа Шереметьєва, випускник Петербурзької Академії, учень Брюллова, вчитель малювання у Харкові. Учнями Дмитра Івановича в різні роки були також академік живопису Сергій Васильківський, дослідник історії Слобожанщини Микола Сумцов, архітектор Олексій Бекетов. 

Польський дипломат, Генеральний консул Республіки Польща в Харкові 2006 – 2010 років Гжегож Серочинський на міжнародній конференції з нагоди ювілейного вшанування Генріха Семирадського говорив:

 «Це виняткова постать в історії мистецтва, постать, яка єднає народи. Він народився тут, у Печенігах поблизу Харкова. Родина виховала його любов до батьківщини предків – Польщі, а також любов до історії. У багатьох країнах ми тепер можемо зустріти його твори, наприклад, театральні завіси у Львові і Кракові.  Дякуючи йому, культури польська та українська знані в усьому світі».

Продовжити  студіювання живопису  після академії мистецтв у Петербурзі Семирадський поїхав до Рима. Європу все більше цікавила історія окремих народів, особливо  тих, які не мали державності, але не втратили власних культури, мистецтва і мови. Серед них були й поляки.

Художник був уважний не тільки до античних деталей одягу, архітектури, мозаїк і  скульптурного мистецтва. Харківські враження могли озватися у цій картині, на якій молода мати зайнята майже забутої в наші дні справою. Вона нанизує на нитку капустяні листки, щоб вони були напохваті для щотижневого випікання хліба. Іноді великі слобожанські родини пекли хліб і частіше. Капустяний листок підкладався під сформовану паляницю і так, на природній тарелі, підрум’янювався у печі. Про цей капустяний секрет доводилося мені чути і в Печенізькій громаді, коли із старожилами та музейниками  говорила про історію  цієї частини  Харківщини.

Польські мистецтвознавці люблять порівнювати величні історичні полотна баталіста Яна Матейка і Генріха Семирадського.

Ян Матейко, син краківського вчителя музики, старший від Семирадського на 5 років. Коли антиквар купив його роботу за 30 гульденів (перший заробіток юного художника), Яну було всього 15 літ. Його колосальну за  масштабами й енергетикою картину «Битва під Грюнвальдом» варшавський банкір Давид Розенблюм купив  ще до того, як вона була завершена, за 45 тисяч злотих. Матейку було тоді 40, але майстер із неймовірною працездатністю прожив усього 55 років.

Семирадського і Матейка купували монархи, Олександр 3-й та Франц Йосиф І-й, щоб підкреслити присутністю у своїх колекціях робіт польських художників політичний момент – свій вплив на цей народ і його залежність від  чужих корон ХІХ століття.

Січень 1863 року відродив надії поляків на завоювання незалежності. На польських землях, які входили до складу  російської імперії, спалахнуло повстання.  Матейко тоді  допоміг повстанцям матеріально – поставками зброї. Семирадський продовжував писати античні сюжети.

«Немає справедливості для тих, хто не зміг померти із зброєю в руках», писав класик польської літератури Болеслав Прус у романі «Лялька». Отак  докорами, частіше, аніж вдумливим критичним аналізом супроводжують понад 100 років Семирадського на батьківщині його предків і його вічного спочинку.. 

Слова найвідомішого в світі поляка – Папи Римського Яна Павла ІІ-го залишаю на фінал цих записок.

 «Людина є велика не через те, що має, не через те, ким є, а є тим, чим ділиться з людьми». Семирадський поділився з нами картинами.

27-річним востаннє побував художник у Харкові, щоб владнати майнові справи. Батьки переїздили до Варшави, а  він на кілька років вирушав на стажування до європейських центрів мистецької освіти. Ще побував на ювілеї засновниці рисувальної школи на вулиці Чернишевській, своєї вчительки Марії  Іванової-Раєвської.

Згодом в одному з листів батькам він описував свою римську прогулянку:

 «Дивовижне створіння людина – їде далеко, а заради чого? Варто почути сюрчання коників на околиці  Рима – і опиняєшся в Харкові».

 

Читайте також:

Як Маннергейм уникнув Нюрнберга,  а нобеліант Гамсун вимагав суду над собою