Справи-«глухари» розстрілів на Майдані. Хто винний в тому, що через закінчення терміну давності не виносяться вироки?

Починаючи з листопада 2028 року по лютий 2029-го, закінчуються терміни давності і щодо особливо тяжких злочинів, крім тих, за які передбачено покарання у вигляді довічного позбавлення волі.

Хто винний у тому, що строки давності спливають до отримання вироків?

Чи будуть покарані винуватці? Чи є ризик, що справи  розстрілів на Майдані залишаться «глухарями»?

Про це поділилася думками у програмі «Мосейчук +» старша слідча з особливо важливих справ ГПУ Галина Климович.

-  Я пішла з системи, коли янукович став президентом. Подала рапорт і звільнилася, - розповідає Галина Климович. – Це був зважений крок. Я вивчила його біографію, і мені треба було вирішити: або залишитися вірною собі та своїм принципам, або позбавитися професії і бути викресленою з нею. Я обрала другий варіант.

Мені все було розуміло: він двічі зек. Я  підняла його кримінальну справу, ще раз переконалася, як незаконно скасували ці два вироки. Решта фугурантів цієї справи так і залишилися засудженими, а лише він один виявився «білим і пухнастим».

Втім, я  завжди знала, що повернуся. Микола Ярославович Голомша, який був заступником генрокурора і  років п’ять керував  моєю роботою, кожних пів року після того, як я звільнилася, телефонував мені, вітав з якимись святами і казав: бережіть цноту, бережіть репутацію, бо рано чи пізно ця піна зійде, злочинна влада піде, ви повернетеся і треба буде працювати.

А потім  у 2014 році мені телефонують і кажуть, що Голомша став першим заступником Генерального прокурора України.

Я кажу чоловікові: «Все, збираємо тривожну сумку. Я йду на роботу! Бо як? Там стріляють вже!  Там такі події відбуваються! Хто як не я? День проходить. Ніхто мені не телефонує…  Другий… Я не їм, не сплю. Третій день… І за тиждень я вигоріла. Десь через місяць позвонив Микола Ярославович, запросив, щось довго пояснював, щось пропонував, якісь посади, але я сказала «ні».

Мене цікавила справа  Майдану. Посада для мене абсолютно не мала значення, щоби бути в процесі, розкривати, досліджувати, аналізувати те, що тоді відбувалося. 

А він так опустив очі і сказав : «Я не зміг!». Тільки почули ваше прізвище одразу сказали «ні». Хто знає, якби я за справу взялася, на що я би вийшла…

За даними Генпрокуратури, під час Революції Гідності постраждали 2,5 тисячі людей, 104 із них загинули – більшість у лютому 2014 року.

План операції зачистки Майдану Незалежності "Бумеранг". Із матеріалів, оприлюднених Геннадієм Москалем. Джерело: https://uinp.gov.ua/

- Я не проводила своє розслідування, бо його не могли проводити навіть ті, хто мав на це повноваження, - зазначає Галина Климович. -  Мені телефонували мої учні і з жахом, в істериці розповідали, що усіх слідчих скинули в якийсь загальний зал, що у них немає кабінетів, немає  абсолютно ніякої систематизації, ні відеозаписів, ні документів, немає жодної організації роботи.

- Тут кулі в деревах, треба ці кулі збирати, треба все актувати, бо все ж зникне, а слідством в той час відав у прокуратурі Каліфіцький, людина Кузьмина, -  і досі переймається слідча. - Я думаю, що однозначно докази знищувалися  навіть ті, що були.

- Я тоді набрала Тягнибока, і кажу, там же сидить ваш генпрокурор, від «Свободи», дайте ж йому вказівку.

Треба писати на відеокамеру, вже зараз йде накладка, треба ці гільзи збирати. Він каже, я дам вам його телефон і ви самі зателефонуйте. Тому не було з ким і про що розмовляти,

 

 - резюмує слідча.

Карта середмістя Києва з розстановкою сил станом на 18:00 20 лютого 2014 року. Рожевим кольором позначено територію Майдану, блакитним – розташування силовиків. Автор карти Дмитро Вортман. Із колекції НМРГ

Щодо кількості загиблих, то Галина Климович вважає, що кількість є значно більшою.

-  Стосовно цифр, звичайно, вони не точні,  - стверджує вона. - Там набагато більше людей загинуло. Я думаю, що були провокації з обох сторін. І  обов’язково був присутній російський слід з перших вбивств.

Мені дуже шкода, бо очолює досі всі ці справи мій учень, а тепер вже молодий колега, в якого я дуже багато вклала свого ресурсу, Олексій Донський  (керівник департаменту у справах Майдану Офісу Генерального прокурора – авт.).

Начебто роботящий, добросовісний. Але він 11 років сидить на цих справах. Ми не спілкуємося саме з цього приводу. Він уник усіх звільнень рябошапки.  Його звільнили, і  того ж  дня завдяки адвокатам потерпілих швидесенько відновили. І він собі 11 років щось там робить.

Хоча, задля об’єктивності, слід сказати, що спротив розслідуванню був дуже сильний, з боку того ж Авакова (тоді - керівник МВС, - ред.). За оцінкою Галини Климович, він робив все можливе і неможливе, щоби до беркутівців ніхто не добрався.

Згодом була ухвалена амністія до учасників Майдану.

Із матеріалів, оприлюднених Геннадієм Москалем. Джерело: https://uinp.gov.ua/

-  Це було дуже неправильно!  - переконана Галина Климович. - Треба було розглядати у судовому порядку кожного! Кожного як з того боку барикад, так і з цієї.

А вже після винесення вироку застосовувати амністію в залежності від важкості злочину, обставин. А у нас  законність підмінили політичною доцільністю.

Добре, щоби родини загиблих не зневірилися ні в нас, ні в нашій владі, ні у наших нових поколіннях. Інакше заради чого вони загинули?

…Одиннадцять років минуло з часу Майдану. Майже всі події його розслідувані.

Майже по кожному епізоду є хоча б один чи декілька вироків. Але їх критично мало в порівнянні з загальною кількістю кримінальних проваджень, щоби сказати, що злочинці покарані.

Найжахливіше, що майже ніхто не відбуває реального покарання за злочини проти учасників Революції Гідності. Більшість вироків з реальним позбавленням волі, стосуються  лише тих, хто переховується на території держави-агресорки або на окупованих територіях.

ДОВІДКА «Громади»

Вийнятком є харківський беркутівець Хандрикін у справі про катування протестувальників на колонаді “Динамо” в січні 2014 року, тітушка Юрій Крисін у справі про організацію викрадення та катування людини в січні 2014 року та тітушка Олександр Волков у справі про організацію викрадення і вбивства Юрія Вербицького та викрадення Ігоря Луценка 21 січня 2014 року.

Багато з тих, хто безпосередньо брав участь у вбивствах, не залишилися в Україні.

Вся спецрота київського беркуту, яка здійснювала розстріл на вулиці Інститутській 20 лютого 2014 року, за винятком деяких обвинувачених, зараз перебуває в росії.

Втекли командири харківського беркута Шаповалов та севастопольського — Колбін, а також деякі організатори тітушок. Сам янукович, міністри, заступники міністрів так само не в Україні.

За даними Генпрокуратури України, за весь час розслідувань, 89 осіб звільнили від відповідальності за нереабілітуючих підстав, переважно – через закінчення строків давності (відносно чотирьох осіб — у зв'язку зі смертю).

Найбільшою проблемою справ Майдану є звільнення від відповідальності обвинувачених через закінчення строків давності — 10 років з моменту вчинення злочину для тяжких злочинів.

За 4 роки почнуть спливати наступні строки давності — у справах по особливо тяжких злочинах та в провадженнях, де обвинувачені переховуються від слідства та суду.

Крім об'єктивних причин - завантаженість судів, повітряні тривоги, відсутність світла тощо, є два основних фактори, через які обвинувачені не отримали вироків до закінчення строків давності.

Дзвін Гідності на алеї Героїв Небесної Сотні у Києві. Із колекції НМРГ.

Насамперед це відверте затягування стороною захисту розгляду в деяких справах.

Захисники не з’являются на судові засідання, а якщо з’являються, то не всі. А без них слухати справу неможливо. Призначають нову дату судового засідання, і знову не з’являються усі захисники.

Адвокати зумисне затягують час, аби спливли строки давності притягнення до кримінальної відповідальності за злочини.

Вони подають клопотання про відкладення або через зайнятість в інших слуханнях, або через відрядження, відпустки, лікарняні, форс-мажори, тощо. Самі обвинувачені також подають ідентичні клопотання.

За твердженням юристів, фактично, норми кодексу толерують таку процесуальну поведінку. Якщо захист зацікавлений в тому, щоби затягувати розгляд справи, тобто — умисно створювати умови, щоб справа розглядалася безмежно, то кодекс надає такі можливості і цим користуються.

Покарання за затягування розгляду справи в Україні не існує. Правники говорять про необхідність внесення змін до законодавства, але далі розмов справа не йде. І це триває одинадцять років. Всі знають про ці лазівки, але свідомо ніхто нічого не змінює. Виникає питання: чому? І кому це вигідно?

Фактично, затягування справ стало інструментом адвокатської тактики, яку вони часто використовують на користь своіх клієнтів.

За словами Оксани Михалевич, адвокатки, представниці потерпілих у справах Майдану є провадження, у яких лише одне підготовче засідання тривало 5-6 років. Тоді як на підготовчому слуханні зазвичай суд вирішує лише чи призначати справу до розгляду, в якому режимі вона буде слухатись та встановлює порядок вивчення доказів.

Справи Майдану — це продовження Революції Гідності, тільки тепер у кабінетах прокурорів, у судах та у змінах до законодавства.

«Це тяжкий, болісний, часто безнадійний процес зміни системи зсередини, якому чинять опір з усіх сил, але він триває, зазначає Ірина Дідич, донька загиблого під час Революції гідності сотника Сергія Дідича на сторінці адвокатської дорадчої групи у Фейсбук.

Щоби ці зміни вкорінилися, справам Майдану потрібні вироки. Щоб вироки відбулися, справи Майдану мають стати справою українського суспільства, а не лише групки постраждалих майданівців, родин загиблих, адвокатів та прокурорів.

Крім запиту на справедливість, покарання винних у справах Майдану це ще  й документування, розслідування та збереження об’єктивно підтвердженої пам’яті про події на Майдані.

Матеріали розслідувань і судових справ – це важлива складова інфраструктури цієї пам’яті, аби не було різного роду перекручень, переписування та спотворення подій, які відбулися під час Революції гідності. Яку пам’ять та яке розуміння справедливості залишимо прийдешнім поколінням?

Читайте також:

Таємниці слідства: Путін особисто міг замовити Ющенка. Чому українські політики не хотіли визнавати факт отруєння? ( частина ІІ)