«Таке враження, що він десь поїхав. Тільки не можеш йому подзвонити…» Мілана Скорик про батька – Мирослава Скорика

Опера «Мойсей», балет, «Реквієм», концерти, твори для оркестру, ансамблів. Його геніальну музику, що увійшла до світової музичної  скарбниці, виконують найкращі оркестри у багатьох країнах світу.

Музика до легендарних «Тіней забутих предків» та ще більше сорока  фільмів. Мелодії до театральних вистав. Незабутні «Не топчіть конвалій» - перший український твіст та «Намалюй мені ніч», що стали першими паростками національної попмузики, яку він започаткував.

Піаніст. Диригент. Мудрий Вчитель. Музикознавець. Композитор зі світовим ім'ям.  Митець, що мав чимало високих звань та нагород, але найбільшою нагородою вважав виконання його творів вуличними музикантами, бо це народне визнання.

Справжній геній, простий і доступний у спілкуванні. Саме таким його пам’ятають всі, хто його знав.

А яким був  Маестро вдома, в колі друзів, поза напруженою композиторською працею та великою сценою?

Про це - у розмові  з донькою  Мирослава Скорика - Міланою Скорик, художницею з декоративного розпису тканин, з якою ми зустрілися у Львові, куди вона приїхала з Києва на річницю пам’яті батька, що похований на Личаківському цвинтарі.

Розмова відбулася в будинку Соломії Крушельницької, яка доводиться  двоюрідною бабусею композитору, рідною сестрою його бабусі Олени.

В квартирі Крушельницької на другому поверсі, біля того самого роялю, після гри на якому шестирічним Мирославом,  видатна оперна співачка винесла  свій знаменитий  «вердикт»: у нього абсолютний музичний слух! З цього розпочався його шлях  до вершин музичного мистецтва, яке він натхненно творив протягом всього життя, та до світової сцени.

Той самий рояль… Затишна кімната. Вікно прочинене у старовинний парк, де буяє розкішна зелень в теплих обіймах літа. Меморіальна квартира світової оперної прими Соломії Крушельницької, що стала музеєм славетної співачки. Тут часто бував хлопчиком Мирослав, ходив цими кімнатами, сидів за цим роялем…

З трепетом згадую останнє моє інтерв’ю з Маестро.

Воно відбулося у Харкові, куди він приїхав зі світовою  прем’єрою свого Концерту №10 для скрипки з оркестром, який  музикознавці встигли назвати його новим музичним шедевром.

Це був останній твір великого Майстра…

Як зараз пам’ятаю той день. 28 квітня 2019 року. Він прибув вранці до Харкова київським потягом. Ввечері мав відбутися концерт у харківській філармонії, вдень тривала репетиція.

Він сидів в залі. Уважно слухав гру оркестру під орудою Юрія Янка, директора і головного диригента Харківської філармонії. Час від часу Юрій Янко зупиняв оркестр і  вони обмінювалися фразами щодо виконання чи то звучання.

Репетиція тривала вже більше години. Мені було дуже ніяково відволікати Маестро від важливої справи. Але іншого виходу не було. Я наважилася попросити Мирослава Скорика про інтерв’ю. І він погодився. Без зайвих питань і усяких передмов, незважаючи на тотальну зайнятість та жорсткий дефіцит часу.

Він вразив ще до інтерв’ю.

Відсутністю пафосу, повагою та людяністю.

Розмова з Маестро відбулася у перерві між репетиціями оркестру, в артистичній нового залу Харківської філармонії.

Саме тоді поміж іншого він і розповів про цю тепер вже знамениту історію з «фальшивим» роялем і Соломією Крушельницькою.

Одного разу він прийшов до цього будинку зі своєю бабусею  Оленою Охримович, яка є рідною сестрою Соломії Крушельницької.

Дорослі була зайняті своїми розмовами, а 6-річний Мирослав, розважав себе грою на фортеп’яні, як казали в родині. До віршиків, що були у букварику, він складав музику і сам собі акомпанував.

-  Як тільки я  зробив перші акорди, сказав, що грати не буду, бо «фортеп'ян фальшивий», - згадував Мирослав Скорик. -  Тоді моя двоюрідна бабуся, Соломія Крушельницька,  зрозуміла, що у мене абсолютний музичний слух, і порадила батькам віддати мене до музичної школи.

Того дня вдома у Соломії Крушельницької, яка викладала в консерваторії, займалися студенти, і для вокалістів фортеп’яно зазвичай налаштовують на півтону нижче, щоб не форсувати голос.

Дивовижно, як цей півтон відчув шестирічний Мирослав, який ніколи не навчався музиці.

Незважаючи на те, що хлопчик любив футбол більше ніж музику, батьки вже наступного дня віддали його до музичної школи.

Минуло шість років від часу  того незабутнього інтерв’ю з Маестро…

Неймовірно, але я сьогодні в квартирі видатної української оперної співачки зі світовим ім’ям Соломії Крушельницької. Біля того самого роялю, про який розповідав в інтерв’ю сам Маестро… Біля роялю, про існування якого я не те, що не підозрювала, навіть уявити не могла, що він зберігся! Що він є!  До клавіш якого роялю торкалися руки маленького Мирослава та легендарної Соломії Крушельницької, яка ще за життя  була визнана найвидатнішою співачкою світу.

Розмовляю біля нього з правнучкою "найпрекраснішої мадам Батерфляй, найчарівнішої Чіо-Чіо-Сан", як сказав про Соломію Крушельницьку Джакомо Пуччіні, яка неперевершеним співом врятувала його оперу.

Це моя найчарівніша подорож в часі… Ніби геніальний режисер-постановник, яким є саме життя, екранізувало найяскравіший момент інтерв’ю з Маестро.

Мілана Скорик згадує видатного батька дуже світло. Легка, граційна, витончена у рухах.  Випромінює якусь сонячну щирість. Невимушена, чарівна в своїй простоті та приголомшливо відверта. З тонким почуттям гумору та феєричною самоіронією.

Запитую, чому при такому видатному батькові  вона не стала музиканткою? І які у неї стосунки з музикою?

- Мене віддали в музичну школу у Києві, але на мені музична природа відпочила. Притому глобально! - легко і щиро зауважує Мілана. І цим задає тон розмові: легкий і щирий. - Але я ходила на фортепіано.

Часто мене запитують про спогади: батько, дитинство, музика. Мені добре було, коли вдома була мама, бо я ставила ноти і грала, що хотіла. Грає щось дитина і грає. З батьком такий фокус не проходив. Я сиджу за інструментом, граю щось, раптом чую, як з кухні батько голосно так кричить: «Сі-бемоль!» А я не чую сі-бемоль! Ну, не чую я той сі-бемоль! Так що батько мучився зі мною, але якось витерпів.

- Коли я  вже закінчила музичну школу, я закрила піаніно і запитала його: «Ну ти ж знаєш, що слуху в мене немає, я взагалі не чую,  а чому ти то зробив (віддав до муз. школи)? Він гарно віджартувався: «У тебе мама є, і я не міг їй суперечити!». Втім, попри тяжкість навчання  музика пішла мені на користь, бо я її знаю і люблю, - зізнається вона.

Мілана згадує прем’єру Першого концерту для віолончелі та симфонічного оркестру, яка відбулася у Києві, за яку згодом Мирослав Скорик отримав Шевченківську премію. Про те, що було характерним для її знаменитого батька.

-  Це був 1983 рік. І я пам’ятаю зал Київської філармонії, от-от має розпочатися концерт, а людей в залі небагато, - розповідає Мілана Скорик. -  То був час, коли люди  не захоплювалися  серйозно українською класичною музикою.

 Я була дуже засмучена і так розгублено  кажу:  «Тату, тут тільки пів залу! Боже, як то буде?» Я і досі переживаю за такі речі. А він так здивовано каже до мене: «Та Мілано! То аж пів залу!» - передає вона інтонацію і характериний жест батька.  - Абсолютно спокійно так мені каже.

Це був його внутрішній камертон – спокійне ставлення до життя. До труднощів і до успіхів. А пізніше  і до слави.

Я знаю людей, які можуть в різних ситуаціях голосно  афішувати себе, мовляв, я  лауреат, академік чи хто там ще. Від батька я ніколи такого не чула! Ніколи і ніде, в жодному товаристві я не чула від нього фразу: я є той-то!

Ясна річ, він знав собі ціну, все розумів, але ніколи цього не було! Йому кажуть приємні слова, бачу, що йому приємно, але ніколи в нього не було хизування!

Мілана Скорик згадує випадок, пов’язаний з батьком, коли вона  зрозуміла, що для того, аби мати славу, треба просто любити те, що робиш, бо саме це зачіпає душі людей.

-  Десь на початку 80-х років ми студентами їздили на практику, і от десь на Полтавщині, в якомусь глухому селі, я ніколи цього не забуду, ми оформляємо документи, записуємо свої дані, і я раптом чую: «А це ваш батько Мирослав Скорик? А він написав «Не топчіть конвалії» і «Намалюй мені ніч»? Мені аж подих перехопило, - розповідає Мілана Скорик. -  

В той час пісні не транслювалися постійно на телебаченні, як було пізніше, не було тоді музичних радіостанцій, які б цілодобово ставили пісні в ротацію, як це відбувається зараз. Але пісні Мирослава Скорика і його самого знали в глухому селі, далеко від столичних концертних залів.

-  Для мене це було народним визнанням. Це була народна любов, - ділиться вона тодішніми враженнями. -  Я пам’ятаю, у мене був шок! Навіть зараз згадую, мурахи по шкірі…

Популярна музика Мирослава Скорика звучали не лише на великій сцені. Її виконували вуличні музиканти, співали у компаніях.

-У 90-х  роках, на початку Незалежності,  я у Києві спускаюся в метро на станції «Університет», і чую, як здалеку лунає якась музика гарна. І раптом до мене доходить, що скрипаль  грає славнозвісну татову «Мелодію».

Я музиканту навіть гроші дала, - сміється Мілана.  - Я дзвоню йому і захоплено кажу: «Тату, то вже все? Слава?» Він довго сміявся. Але ж вуличні музиканти грають, не здавалася я.

- Дуже шкодую, що немає домашніх записів, коли батько грав на фортеп’яні вдома. У нас була така традиція, коли збиралося багато друзів, було застілля, розмови, і потім все закінчувалося тим, що тата садили за фортеп’ян і він грав свої пісні. І тут я дуже шкодую, що не було можливості фільмувати тата наживо, - сумує Мілана. - Це були б унікальні записи…

Запитую Мілану про її найулюбленіший твір Мирослава Скорика.

- Переважно діти найгірше знають творчість батьків, - легко сміється Мілана. Тонкий гумор дістався їй у спадок  від батька. - Якщо взяти музикознавців, то я, звичайно, поступаюся їм у професійному рівні. Це не робить мені честь, але ... Зараз зрозумієте.

Кермую я якось машиною, радіо грає, батько був ще живий, в салон проривається якась скрипкова музика, погано чути, вона пропадала, потім з’явилася знову. Я їду-їду, думаю, яка гарна річ на скрипці. Чого тато такої не написав би, дивуюся я.

 І тут чую: ви прослухали скрипкові твори Мирослава Скорика. Це щодо мене, - легко, з почуттям гумору іронізує Мілана.

-  У дитинстві найяскравіші спогади – це його пісні, - зізнається вона. -  Тато любив ще аранжувати народні пісні.

 

Запитую про найяскравіше враження дитинства, пов’язане з татом.

-  Вам буде смішно, я не люблю придумувати, якщо чесно, найяскравіше враження, це коли мене малою вперше лишили з батьком саму, - зізнається Мілана. – Я тоді дізналася про всі ресторани Києва.

Вибухає мелодійним щирим сміхом.

-  Ми ще ходили в гості, він скрізь брав мене з собою, я спілкувалася з відомими людьми,  але ті моменти я неясно пам’ятаю. Втім, пам’ятаю, що малою я добре знала, як правильно поводити себе за столом, - згадує вона.

Існує кілька портретів чи не найвідомішого у світі сучасного українського композитора Мирослава Скорика. Чи є в планах намалювати портрет видатного батька?

-  Ні. Я ще не можу, - зізнається художниця. -  Мені навіть важко бути на концерті, де звучать його твори. Чи намалюю? Ще ні…

Минуло п’ять років, як його немає. Які відчуття? Я тут зацитую пана Володимира Сивохіпа (генеральний директор Львівської національної філармонії), бо це найідеальніше визначення.

Буквально через кілька місяців після смерті ми зустрічаємося з ним, і він  приголомшливо каже:

«Таке враження, що він десь поїхав, бо він весь час їздив. Тільки не можеш подзвонити…»

 

І цей стан, що не можеш йому подзвонити, живе й досі… Я дуже повільно приходжу до реального розуміння…

Читайте також:

Кліматичний шок. Як до нього адаптуватися? Підземні резервуари з водою, природотерапія, «розумні» гаджети

Якщо вам цікавий цей зміст, один із способів підтримати наш сайт — поділитися ним і підписатися на нас: