Темрява забуття: диктатор помер… Хай живе диктатор?

Як свідчать опитування, через 50 років після смерті диктатора, ностальгія за покійним Франсіско Франко росте серед іспанської молоді.

Згенеровані ШІ ролики, де Франко критикує сучасні розпусти, поширюються у соцмережах поряд із запереченням уроків історії. У деяких нічних клубах грають техно-ремікси гімну Іспанії фашистської доби.

Опитування проведене державною соціологічною службою Іспанії CIS минулого місяця, показало, що більш ніж кожен п'ятий іспанець (21,3%) вважає епоху Франко «хорошою» або «дуже гарною», порівняно з 11,2%, які відповіли також на аналогічне питання у 2000 році.

В іншому опитуванні CIS, проведеному в липні, 17,3% іспанців у віці від 18 до 24 років заявили, що вважають за краще авторитарний уряд демократичному, що на 10 пунктів більше, ніж у 2009 році.

Намір проголосувати за ультраправу партію Vox зріс до рекордних 18,9% до липня цього року. Опитування CIS також показують, що підтримка Vox серед молоді зросла з низьких однозначних цифр у 2019 році до двозначних, особливо серед чоловіків.

Діаграма оцінки іспанцями періоду правління Франко станом на жовтень 2025 р.

Генерал Франсиско Франко (1892 – 1975)  правив Іспанією з 1939 року до своєї смерті в 1975 році. Він очолював режим державного терору і національної пропаганди через контрольовані ЗМІ і державну систему освіти.

Франко, чий військовий переворот проти обраного республіканського уряду в 1936 році спричинив громадянську війну та призвів до чотирьох десятиліть диктатури, помер у Мадриді 20 листопада 1975 року.

У підзаголовку я граю іспанськими та українськими словами: «лос кампос» іспанською – табори.

Долина полеглих, нині відома як Долина Куельгамурос, де колись зберігалися останки Франсіско Франко. Тут поховано понад 30 000 людей з обох сторін громадянської війни в Іспанії. 

Долина полеглих була офіційно відкрита 1 квітня 1959 року, що збіглося з двадцятою річницею закінчення громадянської війни, і служила місцем поховання Франсіско Франко до 2019 року, коли його ексгумували за розпорядженням уряду Педро Санчеса.

Минуле не зникає, скільки б не намагалися його забути дурні і підробити брехуни, щоб продати ще раз, видавши за нове.

У період з 1936 по 1947 рік в Іспанії існувало 303 концентраційні табори (campos de concentración), в яких містилося понад 750 000 ув'язнених.

Більшість із них були військовополоненими, але також значну частку становили громадянські люди, які не брали участі у бойових діях.

Тисячі людей загинули від страт, побиття, хвороб, тортур, виснаження чи недоїдання.

Система концентраційних таборів зростала та розвивалася незалежно від інших репресивних інструментів франкістського режиму, таких як в'язниці та примусові роботи.

Понад 500 000 людей загинуло у громадянській війні, а сотні тисяч були змушені покинути країну.

Репресії тривали ще довго після перемоги Франко в 1939 році.

Провідний британський історик-іспаніст Пол Престон, який багато років вивчав історію Громадянської війни в Іспанії та режиму Франко, у своїй книзі «Іспанський голокост» наводить факти, цифри та несамовиті описи в повній і точній спробі пояснити цей жах.

Він не соромиться сильних слів – слово «холокост» навмисно обрано для опису масштабів холоднокровного вбивства, «бо його відлуння із систематичними вбивствами доречні у разі Іспанії», як і у випадку нацистської Німеччини чи сталінського СРСР.

Через частий хаотичний характер насильства точні цифри встановити складно, але близько 200 000 людей було вбито ескадронами смерті, лінчувальниками або розстрільними командами.

Переможець продовжив свою помсту, ліквідувавши 20 000 противників після війни і прирікаючи сотні тисяч на в'язниці, вигнання, остракізм чи злидні, тоді як Франко робив продумані інвестиції в терор.

Тіла тисяч інших ніколи не будуть знайдені, оскільки їх таємні чи імпровізовані поховання були забуті, викопані чи заасфальтовані.

Результати соціологічного опитування, які наголосили на симпатії іспанської молоді до диктатури Франко, опублікували багато провідних світових ЗМІ. Експерти в інтерв'ю пояснили молодіжні симпатії «поколінським розривом» та нестачею занять у молоді про епоху франкізму.

Адольф Гітлер і Франсіско Франко вітають один одного у присутності Еберхарда фон Шторера в Андаї 23 жовтня 1940 року.

Але хіба в іспанських школах не викладають історію своєї країни?

Як виявилося – ні. Школярів попередніх поколінь просто не вчили того, що насправді сталося під час громадянської війни та наступної диктатури.

Ця думка не дає спокою вашій оглядачці, бо ми самі переживаємо один із найкривавіших періодів у європейській історії з початку нинішнього століття – агресію Росії проти України, розв'язану, по суті, аналогічним російським режимом.

І коли я читаю заяву віце-президента США Венса про те, що українцям треба якнайшвидше покінчити з війною, налагодити з росіянами культурні, економічні та людські зв'язки, це звучить як пропозиція: забудемо всі жертви та злочини.

Ця заява містера Венса прозвучала на тлі трагедії у Тернополі, де від удару російської ракети в житловому будинку живі горіли сім'ї з дітьми, а Росія продовжує вбивати людей у ​​Дніпрі, Харкові, Запоріжжі…

Начебто просто посварилися Іван Іванович з Івном Нікіфровичем або, якщо хочете, ковбої Джон та Білл.

Івану Івановичу «дуже захотілося мати цю рушницю». Він вирушає до Івана Никифоровича з метою випросити його чи поміняти на буру свиню. Але Іван Никифорович не схотів віддавати рушниці і, піддавшись на провокацію Івана Івановича, назвав того гусаком. Іван Іванович страшенно образився і посварився з Іваном Никифоровичем.

Їздити у гості, обмінюватися театральними гастролями, відкрити доступ до російських медіа? Він це серйозно?

А що таке? Сотні тисяч убитих, поранених, спалених, покалічених тортурами… Нічого, мовляв, не сталося…

Які методи Іспанія використовувала для зашивання своїх відкритих ран після смерті Франко?

Закон про амністію 1977 року, який гарантував безкарність тим, хто скоїв злочини під час громадянської війни та за режиму Франко, супроводжувався негласним суспільним договором, відомим як «Пакт забуття». Ідея полягала в тому, щоб залишити минуле в минулому та рухатися далі якомога швидше.

Лише в 2007 році в Іспанії був ухвалений закон про історичну пам'ять, покликаний визнати страждання жертв франкізму. Відповідно до цього закону символи диктатури поступово демонтувалися, в тому числі статуї Франко по всій Іспанії.

Остання статуя диктатора ХХ століття Франсиско Франко була демонтована на іспанській території у 2021 році.

Це дозволило поколінням іспанців вирости, не знаючи, що відбувалося в країні протягом 20-го століття, або виховуватися на вигаданій історії, яка ототожнювала жертв із катами, а демократів із фашистами,

– вважає у коментарі для The Guardian іспанський журналіст, письменник та історик Карлос Ернандес де Мігель, автор книги «Концентраційнітабори Франко».

«Все це приховувало масштаби франкістських репресій: в’язниці, вбивства, тортури, концентраційні табори – все це стерло тісні зв’язки з гітлерівською Німеччиною та відбілило режим, чиї руки були заплямовані кров’ю».

Після смерті диктатора Іспанія розпочала перехід до демократії, провівши свої перші вільні вибори за 41 рік у 1977 році та схваливши нову конституцію на референдумі наступного року.

20 листопада 1975 р. Тіло Франсіско Франко виставлено для прощання у Королівському палаці. 

Півстоліття потому, справи та спадщина людини, чий військовий переворот проти республіканського уряду започаткував чотиридесятилітню диктатуру, побудовану навколо авторитарної ідеології націонал-католицизму, продовжують переслідувати, розділяти та бентежити Іспанію 21-го століття.

Як вважає Джайлз Тремлетт — автор книг «Генералісімо» та «Примари Іспанії», навіть сьогодні Франко є застереженням: зовнішня посередність не завада безжальним амбіціям.

За сумним фасадом ховався слизький, але спритний ділок. Амбіції Франко підкріплювалися залізною волею, недбалою байдужістю до насильства та безмежним самолюбством.

Його шанувальники та захисники, у тому числі деякі представники нещодавно зміцнілих вкрай правих сил в Іспанії, США та Великій Британії, продовжують стверджувати, що Франко ніколи не був справжнім диктатором, а скоріше улюбленим рятівником від комунізму. Вони помиляються, але диктатори не виникають із нізвідки.

Якась важлива частина кожного суспільства складається з людей, які активно бажають тиранії", - зауважив французький політичний теоретик Жан-Франсуа Ревель через рік після смерті Франко: "або самі її здійснювати, або - що більш загадково - підкорятися їй.

Прихильники Франко (включаючи частину молоді, яка цікавиться режимом) часто фокусуються на періоді з кінця 1950-х до 1970-х років, коли Іспанія пережила різке економічне піднесення, а Франко забезпечив країні політичну стабільність.

Зустріч між Адольфом Гітлером та Франсіско Франком на залізничній станції Андай, Франція, 23 жовтня 1940 року. 

Цю стабільність часто називають "ціною за подальший спокій".

Після 1959 року, за рекомендацією технократів з Opus Dei (Опус Деї) та в рамках Планів стабілізації, режим відмовився від автаркії. Було проведено лібералізацію економіки: дозволено вільний рух капіталу, країну відкрито для іноземних інвестицій і, головне, для масового туризму.

Це призвело до феноменального економічного зростання у 1960-ті роки (так зване "іспанське диво"), що підняло рівень життя та модернізувало інфраструктуру.

Думаю, багато хто з нас, спостерігаючи за тим, що відбувається, замислюються: чому політична концентрація на минулому вигідніша, ніж погляд у майбутнє.

Для політиків, які прагнуть швидкої влади, створення майбутнього потребує величезних, довгострокових інвестицій, апелювання до розуму та надання складних економічних планів.

Справді, навіщо самозакоханим, амбітним посередностям пропонувати привабливий план розвитку, адже плани на майбутнє створюють відповідальність.

Для таких персонажів ризик краху всієї системи виправданий можливістю здобути абсолютну монополію на владу та ресурси.

Франкізм, що спирався на військову силу і проголошував своєю місією «порятунок нації», зрештою став служити інтересам дуже вузького прошарку суспільства, одночасно жорстоко зміцнюючи соціальні та політичні ієрархії та розширюючи державне кумівство.

Як пише Пол Престон у своєму дослідженні «Зраджений народ», навколо Франко, який сколотив величезний особистий стан, оберталися генерали, фалангісти, «націонал-католики» та його власна родина, які збагачувалися за допомогою скандальних спекуляцій з нерухомістю.

Нам кажуть, що головний ворог - це "минуле" та "зовнішня змова". Це дозволяє вічно боротися із вічним ворогом. Майбутнє стає не місцем процвітання, а місцем вічної боротьби та кривавого порядку, нав'язаного силою.

У житті повно нечистих на руку ділків, які прагнуть забити цілком пристойні мізки всякою нісенітницею, оскільки набагато легше їздити на ослах, помахуючи їм перед носом морквиною.

Так писав видатний іспанський письменник Руїс Карлос Сафон (1964 – 2020), автор циклу романів «Цвинтар забутих книг».

Він зробив франкізм містичним елементом сюжету своїх книг.

Атмосфера страху та насильства 1940-х років у Барселоні втілена буквально в загадкових персонажах, які намагаються стерти пам'ять і культуру.

Франкізм намагається знищити всі унікальні та небезпечні книжкові історії.

Якщо в тоталітарному режимі знищують інакодумців, то у світі Сафона знищують самі сліди їхнього існування — їхні книги та їхню пам'ять.

Франко, його поліція та його закони — це лише земна оболонка для більш глибокої, вічної битви між Світлом Індивідуальності та Темрявою Забуття.

Результат битви далеко не визначений...

Читайте також:

Ніхто не вважав себе винним. 80 років Нюрнберзькому процесу. Попереднику МКС

"Громада" розповідає про важливі новини та злободенні теми, робить цікаві подкасти та яскраві відео про життя у громадах Харківського регіону, України та у світі.

Наша місія – просувати демократичні цінності, відповідальну журналістику та права людини.