У Чернівцях читають харківські посвяти найріднішим. В’ячеслав Романовський: «Сили набираюсь біля мами».

Восени по-особливому хочеться до мами. Першокласникам – пригорнутися перед невідомістю підземної школи, старшим, давно осиротілим,  – хоча б у спогадах побути разом. Пригадую свій хмарний і холодний Перший дзвоник на подвір’ї  школи-новобудови. Майже увесь мій клас – з айстрами і чорнобривцями в руках, а мені мама тримає три золотаво-рожевих троянди і тихо, але майже суворо говорить: «Іди, віднеси директору школи на трибуну». 

Ніжки троянди з великими шипами, хоч і замасковані білим аркушем, але впиваються мені в долоню. Цілу вічність долаю сходинки дерев’яної червоної трибуни з єдиною думкою: «Чому в цей день не можна подарувати квіти мамі?»

В українській   поезії один із улюблених мотивів у віршах про маму – квіти й інші рослини. «Чорнобривців насіяла мати», «мати сіяла льон»  – відразу наспівується-згадується.

«Тане холодний дух м’яти»  –  рядок В’ячеслави Романовського із циклу, який має посвяту «Незабутній мамі моїй Катерині Карпівні Романовській». Опубліковані вірші знаного поета з Харкова у  книзі «Українська світанниця».

В’ячеслав Романовський разом із Володимиром Верховенем представляють  сучасну поетичну Харківщину у виданні, яке побачило світ у Чернівцях. У видавничому домі «Родовід» втілили задум віршами українських авторів  скласти ліричну розповідь про їхніх мам. «Світанниця»  –  людина світанку, жінка, яка до дітей та роботи прокидається раннього ранку («Матуся, ніби рання брунька у дивовижному саду»   –  із посвяти Марії Джуран, мамі одного з упорядників).  

 «Українську світанницю» упорядкували одесит Юрій Работін та буковинець Василь Джуран.  

Це своєрідна антологія від Шевченка до наших сучасників. Передмову написав  уже згаданий Василь Джуран. Публікації супроводжуються портретами матерів.

9 віршів В. Романовського у цій антології нагадують короткий переказ жіночого життя: від народження сина «в п’ятий день осені» через випробування голодом кінця 1940-х – «напівголодні роки, коли наїдку тільки-тіль..., потапці з цвілих сухарів»», через  виснажливу працю в селі – «на полі журавлиним клином іде за мамою село» і аж до гіркої втрати – «могилу риють п’яні копачі, /морозне сонце гріє купу глею./Невтішно плаче янгол на плечі/за мамою моєю».

Шукаю майже марно, що  спільного у двох фото: молодої красуні з косами, у вишиванці і літньої жінки в хустині. Можливо, їх поєднує спокійний погляд? Не запитальний (що попереду чи що далі), а прямий, без лукавства. Її син написав:

«Твого життя згорьований сувій

У Заоскіллі ткавсь і за Дінцем.

……………………………………..

Ти стільки літ сапала і косила,

Що виробились руки, вийшла сила,

І обважніла одіж на плечах.

З удосвіта клопочешся до ночі,

Немов все-все переробити хоче

Твоя душа з утомою в очах.

Солідна збірка посвят мамам не вперше виходить в Україні.

2003 року київське видавництво «Криниця»  підготувало антологію з простою назвою «Книга про матір». Вона представила вірші  українських поетів 19 – початку 21 століття. Там теж є автори з Харкова.

На день народження В’ячеслава Романовського шукала рядків незабутнього наставника його й багатьох літераторів Харківщини, керівника обласної літературної студії Віктора Петровича Тимченка, теж  народженого у вересні, третього осіннього дня. Що писав він про  найріднішу на землі людину?

Віктор Тимченко. Розділ «Незабуті і незабутнє» із збірки 2016 року «Між учорашнім і завтрашнім» (Харків, видавництво «Крок»)

Матері моїй Ганні Яківні

 

Завжди позначають і роком, і днем,

це здавна-спрадавна помічено,

як мамою маму уперше назвем,

бува, ще й ходити не вміючи.

До перших сивин у своїх «малюків» –

одвічна і вічна страждальниця.

Це слово старіше на сотні віків

за літери, з котрих складається.

Перші наші вчителі – мами. І природа. Потім може пощастити або ні з учителями шкільними, викладачами університетськими. Якщо людина пише вірші або музику, малює чи створює скульптури, їй важливо мати «творчих батьків», наставників, кураторів – називайте як завгодно. Віктор Петрович Тимченко навіть у вузькому колі з літстудійцями не цитував себе як приклад для  вдалого віршування. Мовляв, роби, як я, роби краще за мене. Позмагаймося! Але у творчості багатьох його вихованців 70-80-х років  по-доброму вгадується  вплив ліричного реаліста. Не запозичення, не мляве копіювання стилю, а вплив, як впливає спільний спів народної пісні.

Можна писати порівняльну статтю про поетичну виразність Віктора Тимченка і В’ячеслава Романовського і знайти спільні прийоми цих авторів із різних поколінь, але однієї харківської лірико-епічної школи, базованої ніби на очевидному, хоча справді основоположному – любов до матері, родини і рідної землі. Але у цієї публікації інший формат.

Тож  процитую для В’ячеслава Євгеновича й для вас, шановні читачі, рядки із вірша про яблуню-матір  із збірки Віктора Тимченка «Між учорашнім і завтрашнім».

***

Лише б одного їй діждатись

 іще раз в своєму житті –

щоб виспіли сонцю всміхатись

 її дітлахи золоті.

Й коли уже все прохолоне,

і літо тихцем утече,

листка, ніби теплу долоню,

мені покладе на плече.

До цього фото В’ячеслав Євгенович написав: «Орієнтовно 1955 рік.  На городі в селі Піски-Радьківські на Харківщині. Ліворуч – тітка Лідія, я, сестричка Алла, брат Валентин і мама Катерина Карпівна».

Тож залишається процитувати вірша В.Романовського з антології  «Українська світанниця».

***

Коли в селі дорідним колосом

Духмянять сині вечори,

Співаю з мамою в два голоси,

Як за юначої пори.

Пливе мелодія довірливо

І живить, мов жива вода.

Давно матуся стала білою,

А як співає – молода!

Цвітуть з очей барвінки веснами,

І тихо світиться лице…

На серці трепетно і весело,

Коли я згадую про це.

А пісня – десь вже за левадою

Несе і втіхи, і жалі.

Приїздами не часто радую

Рідненьку в отчому селі.

Але як випаде навідати

Нагода щедра в дні ясні,

Мене стрічають очі віддані

І щирі мамині пісні.

Фото надані В’ячеславом Романовським

Читайте також:

Як волонтерять «Мистецькі містки» і чим сповнена творчість в Харкові. «Те, що тримало тебе раніше, буде тримати тебе надалі»