У протезуванні відмовили клініки в Європі, Ізраїлі та 96 клінік у США. І тільки одна погодилася... Історія про те, як Герой на псевдо «В’юн», втративши обидві ноги неподалік від Куп’янська, зараз бореться за мрію ходити (Частина 3)

Під час перебування  Миколи у реабілітаційному центрі у Львові, вони з Мар’яною почали шукати клініку, яка візьметься за  його складний випадок протезувати.     

- Ми почали їздити по усіх закладах, що протезують, - розповідає Микола. – Всі нам казали, що це неможливо. Були клініки, в які ми приїздили, і я  вже наперед знав відповідь, але я їхав все одно, щоби почути від них цю відповідь. Я хотів  переконатися в тому, що я зробив все, що було можливе.

- Перед нами закривали усі двері, куди  б ми не приходили, - додає Мар’яна. - Скрізь відмовляли  через високу ампутацію. Ми пройшли всі клініки у Львові, а потім і в Україні. Ми ще тільки заходили у двері, на нас дивилися, і хитали головою… І ми йшли з кабінету.

Та одного разу  до реабілітаційного центру, де перебував Микола,  завітала «варенична сотня». Волонтери привезли вареники, смаколики, одяг.

-  Мене дуже зачепила історія Миколи, - зізнається Наталя Лєйкіна, відома львівська скульпторка і волонтерка. – Його героїзм і мужність, з якою він переживає складну життєву ситуацію після поранення.

Я дуже хотіла допомогти. Тим більше, що всі від нього відмовлялися через надзвичайно складний випадок щодо протезування: культей на обидвох ногах майже немає. Відверто кажучи, вірогідність того, що можна буде щось зробити, була дуже невисока.

Але вона почала діяти.

- Пані Наталя стукала в усі організації у Європі, почала виходити на Ізраїль, там  вже хотіли братися за мене, але в них почалася війна, і нам відмовили. Хотіла навіть у Китай, але  там дуже дорого таке протезування, - розповідає Микола.  - Вона весь час нас підтримувала, казала – тут не вийшло, будемо шукати далі, ми не здаємося. Потім вона переключилася на Америку. Для усіх цих фондів і клінік треба було перекладати купи медичних документів. Це величезна робота. Вона шукала людей, які перекладали, людей, які зв’язувалися з тими клініками.

- Ми робили це з моїми друзями, - зазначає Наталя Лєйкіна. – Так сталося, що моя  близька подруга Тетяна Сірооченко  в той час перебувала у Сполучених  Штатах. Вона там  вела активну  волонтерську роботу, і я скинула їй інформацію  про Миколу. Його історія  також вразила  її, хоча вона ніколи його не бачила і вони не були знайомі навіть заочно.

Почалися пошуки коштів та клінік у США.

Одна за одній 96 клінік у США відмовили  в протезуванні.

Допоміг благодійний фонд «Відродження захисників України» (Revived Soldiers Ukraine), що  співпрацює з благодійними фондами США

-  Саме Тетяна Сірооченко  знайшли цей фонд і клініку, яка погодилася протезувати Миколу, -  наголошує Наталя Лєйкіна. –  Більше того, частину коштів  на протезування зібрала її родина, її друзі та знайомі.

У пошуках клініки і коштів минуло майже чотири місяці.

Надія часом змінювалася на відчай, потім народжувалася знову – і так по замкненому колу.

Втім попри це Микола не втрачав потужної незламної віри, яка не давала згаснути його мрії.

-  І сталося справжнє диво, - вважає  Наталя Лєйкіна. – У переддень Різдва, на Святвечір, мені телефонує моя подруга з Америки і каже: «Ти знаєш, це дійсно різдвяне диво!» Ми знайшли клініку, яка погоджується  робити протезування Миколі.

Далі різдвяне диво стало тиражувати емоції, передавати їх по ланцюжку людям, які вболівали за Миколу.  Це був вир неймовірних почуттів!

-  Мене відпустили  з реабілітаційного центру на Різдво додому, і я їхав у машині додому, коли  мені подзвонила Мар’яна Коць, волонтерка, і сказала, що у неї  чудова різдвяна новина!  - згадує Микола. - Є клініка, яка хоче взяти   мене на протезування. Це  для мене було як різдвяне диво! Як різдвяна казка зі щасливим кінцем. Скільки ми всього пройшли! Скільки було відчаю і надій! Потім подзвонила ще пані Наталя. Приїхав додому, розповів цю дивовижну  новину дружині Мар’яні.

А далі знову очікування… Адже офіційного підтвердження  щодо протезування  довгий час не надходило.

-  А потім сталося вже  Великоднє чудо! -  емоційно стверджує Микола. - Офіційний лист надійшов  саме у переддень Великодня. Це було великоднє диво, мене вже точно беруть! Пані Наталя знайшла мені репетиторку з англійської мови, аби я міг опанувати принаймні базу, вивчити медичні терміни, які мені будуть потрібні в клініці.

Дякую пані Галині, викладачці англійської, що вона погодилися на таку аферу. Адже почати вивчати англійську у 40 років - це було для мене справжнім викликом.  

Втім він вперто опановував англійську.

Аби стати на «ноги», він навчився плавати, віджиматися, підкорив скеледром. Займається силовими вправами та дрібною моторикою. Раніше він не міг тримати ложки в руках, зараз до нього повернувся почерк.

А ще  він почав малювати фарбами. Опанував  дихальні вправи йогатерапії, грає на стадіоні з м’ячем.   

Він дуже хоче повести синочка Дем’яна на своїх «ногах» до школи. Бо вперше відвести  його до дитячого садочка він не встиг.

Він з впевненістю заглядає у своє майбутнє. Прикутий до візка, він  не втрачає мотивації, а його бажання жити вражає всіх оточуючих.

-Я весь час думаю, чим можна займатися людині після такої травми?  -  ділиться  Микола. - Я мрію повернутися на попередню роботу. Мене там чекають, але поки не знаю, чи зможу робити цю роботу.  Але в будь-якому випадку я не збираюся сидіти вдома (до слова, пенсія  у Миколи  невелика. – авт). Мені потрібний рух. В ідеалі – це хобі, яке має приносити прибуток.

Нещодавно на його день народження йому подарували вулик.

-  Сказали, що відсьогодні я став роботодавцем, і на мене почали працювати 10 000  старанних працівників, - не втрачає гумору Микола. - Мені завжди було цікаво опановувати щось нове. Якщо буде виходити, займатимуся бджолярством. А ще хочу відкрити для себе невелику гончарну майстерню.

А ще він любить збирати гриби

-  У мене в планах проєкт, можливо дещо фантастичний, але я придумав собі візок на гусеничному ходу і на бензиновому  двигуні, щоби ходити по гриби, - загадує Микола. -  В моєму випадку  на протезах я не зможу нахилятися, щоби зрізати гриб. Бо в мене дуже складний випадок ампутації. Я  не зможу ходити на протезах 20-30 кілометрів по лісу, як ходив раніше. 

Годинами ходив, намотував  десятки кілометрів, доки не назбираю повно грибів.

Але візочків гусеничному ходу поки не існує.

-  Візочки на «гусениці» є, але не такі, як я хочу. Вони на акумуляторах, а я хочу поставити бензиновий двигун. Вони для «паркетного» пересування, а я хочу  «ходити» на ньому по гриби. Хочу зробити його максимально низько, щоби я міг нагинатися за грибом. Я  зазвичай збираю багато грибів, тому акумулятора мені не вистачить, потрібний двигун на бензині. Я уявляю, як воно має бути в голові, але як скласти то все до купи, поки що не знаю, 

 

- зізнається він.

Ціна свободи українського народу, яку щодня у вогні виборюють відважні та незламні воїни, надзвичайно висока. Кожен метр відвойованої  української политий кров’ю…

Микола «В’юн» – один з тих багатьох незламних  українських воїнів. Його незламність вражає  всіх, хто його знає..

-Якщо би повернутися у той фатальний день на війні, я би знову вчинив  так само. Інакше як дивитися дитині в очі?

 – переповідає слова чоловіка Мар’яна.

ПІСЛЯМОВА

Зараз Микола В’юк перебуває у клініці Орландо (штат Каліфорнія) , в якій протезують українських захисників після  важких поранень. Слідкуйте за його новими кроками на шляху до повноцінного життя.

Попередні частини читайте тут

«Коханий, ти найкращий Тато! Ми тебе любимо і чекаємо!». Історія про те, як Герой на псевдо «В’юн», втративши обидві ноги неподалік від Куп’янська, зараз бореться за мрію ходити. (Частина 2)

 і тут:

«Відданість Україні  та любов до тих, хто чекає вдома, сильніші за смерть». Історія про те, як Герой на псевдо «В’юн», втративши обидві ноги неподалік від Куп’янська, зараз бореться за мрію ходити