«У пустелі завжди є місце для океану». Важко поранений у бою Михайло Філоненко, аби триматися за життя, почав писати книжки. Їх вже – 16

Активний, молодий, амбітний він мав багато життєвих планів. 

Але війна зруйнувала їх вщент. І змусила жити за своїм нелюдським жорстоким сценарієм.

Михайлу Філоненко – 28. Він військовий окремого полку безпілотних систем «Ахіллес», що героїчно боронить Харків.

Під час виконання бойового завдання на Куп’янському  напрямку він отримав множинні важкі поранення. Втратив кисті рук, зір, усе його тіло було пошматоване уламками, лікарі дивом врятували обидві ноги…

Вибух забрав його кисті і зір, але не забрав  голос.

У шпиталях і під час реабілітації він написав 16 аудіокнижок.

Це неймовірної внутрішньої сили і космічного світла книжки про те, як після п’яти місяців пітьми він навчився бачити по-новому. Про переосмислення життя  через історії його героїв.

Це розповіді без пафосу, без надриву, без нарікань на долю. Відверті, щирі, філософської глибини історії для тих, хто хоче знати: навіть у пустелі завжди є місце для океану.

У його селі жив філін. «Старий, з роздертим крилом. Він сидів на дубі край лісу, дивився в темряву й ніби все розумів. Ніколи не тікав. Нікого не кликав.

Я тоді зрозумів, що сила - не в голосі, а  в тиші, не в страху, а в спокої. І не в блиску, а в зосередженості.

Коли почалася війна, я згадав його погляд. І зрозумів: хочу бути як він.  Бачити в темряві. Чекати. І діяти, коли прийде час, - так напише він у своїй  книжці «Океан в пустелі», будучи прикутим до ліжка у шпиталі після важкого поранення.

І він так і діяв, коли прийшов час.

Михайло був техніком окремого полку безпілотних систем «Ахіллес», який на той момент ще був батальйоном у складі 92 ОШБр, що боронить Харківщину на Куп’янському напрямку.

Готував дрони до бойового застосування, які нищили ворога.

-  Коли стажер запитував мене, наскільки це безпечно - чіпляти вибухівку на дрони, я чесно відповідав йому: якщо почепити правильно, дрон полетить, і все буде добре. Якщо неправильно – ти про це ніколи не дізнаєшся, 

– жартує Михайло.

Він весь час жартує. І коли був на нулі, і в підрозділі, де все одно небезпека, і зараз в шпиталі.

А потім настало 26 вересня 2024 року…

-  Як потім з’ясувалося, того дня був мегаштурм русні, - згадує Михайло. -З боку русні було задіяно  до 50 одиниць техніки, був великий прорив. Для нас це був буденний день війни, який не дуже відрізнявся від інших днів, коли ми брали участь в спецопераціях. Були випадки, коли нам доводилося  працювати навіть  швидше, ніж тоді. Але того дня був потужний штурм і вже була готовність, щоби зустрічати ворога у прямому зіткненні. І коли по рації вчергове передали: «Готуйтеся, хлопці!», ми такі у відповідь: «Добре!». Ми дуже прискорилися, як з кулемета шпурляли тими дронами. І от я беру черговий дрон, вибігаю на відкритий простір… і пітьма.

Рашистський FPV дрон-камікадзе влучив прямо по позиції підрозділу. Михайло отримав численні важкі вибухові поранення.

Його тіло  було геть усе пошматоване уламками. На ньому не було живого місця…

-  Але я був притомний, - розповідає Михайло. - Я не відчував рук, мені відірвало  обидві кисті, запитав про очі, бо нічого не бачив. Я чув голоси, я розмовляв, чомусь брудно жартував. Як мені потім розповіли, у мене не було обличчя. Вибухом були зламані його кістки. Неушкодженими були лише внутрішні органи і спина.

Я був весь переламаний, з перебитими ногами. Мене врятував бронежилет. Якби не він… Побратими наклали мені шість турнікетів. Зупиняли кров ще й тампонуванням.

Попри важкі поранення Михайло вважає, що йому пощастило.

Бо він дивом вижив.

-  Це був вже кінець штурму. Русню вже угамували, - розповідає він. - Побратими змогли швидко накласти турнікети. Підфартило, що після дрону, нас потім не закидали КАБами. Через тиждень ту позицію знищили саме КАБами. Ще пощастило, що в той момент трапився водій, який привіз бойове спорядження для іншого підрозділу. Але він забрав мене і побратима і швидко довіз до Куп’янська, де нас швидко стабілізували.

В Куп’янську його янголи-охоронці  знову відвели від нього біду.  

- Тільки ми від’їхали, як буквально за кілька хвилин, туди, де ми стояли, стався  «приліт». Ми народилися не просто в сорочці, а в костюмі, - знову  жартує Михайло.

- Мені і далі фартило, - вважає він. - У Харкові мені мали ампутувати ліву ногу, але було багато операцій, багато спроб врятувати кінцівку, і врешті-решт  це вдалося. І з лівим оком також пощастило. Одне око не вдалося врятувати, а зір на лівому вдалося відновити київським офтальмологам.

 

Зір відновився лише через  п’ять місяців після поранення. П’ять місяців темряви. І тиші… Бо він ще майже нічого не чув…

-  Найбільший мій страх був  стати «овочем» або втратити зір, - зізнається Михайло. – Виринути з пітьми було для мене справжнім щастям. Лікарі зробили неймовірне. Якби не опік кришталика, я би бачив так, як  і до поранення.

Михайло з особливою теплотою говорить про тих, хто врятував йому життя. Про хірургів, які провели десятки операцій, про медсестер, які приходили навіть уночі, аби перевірити його стан чи просто підтримати словом і дотиком.

— Я живий завдяки лікарям, — каже він. — Вони зробили неможливе. Зібрали мене по шматках, зберегли ноги, дали шанс бачити. У найтемніші моменти їхня впевненість і спокій були для мене світлом. Я вдячний кожному, від кого залежала бодай дрібниця в моєму лікуванні — від хірургів і анестезіологів до санітарів, які терпляче допомагали, коли я сам не міг зробити й кроку.

Для нього ця вдячність — не просто слова. Це обіцянка жити й творити далі, знаючи, що його історія стала можливою завдяки людяності й професіоналізму тих, хто щодня бореться за життя інших. Особливо Михайло дякує колективу Київської міської клінічної лікарні № 1, де він пройшов найскладніший етап лікування та реабілітації.

Скільки операцій переніс, він точно не пам’ятає.

- Моя медична картка давно перетворилася на об’ємний  фоліант, - жартує Михайло. – І весь час до неї додаються все нові записи. Якщо не перебільшувати, було десь 20-25 операцій. Спочатку операцій було по дві-три на тиждень. Це не враховуючи перев’язок та різних інших маніпуляцій. Вже під кінець лікування  операції були раз на тиждень, потім раз на два тижні.

Дев’ять місяців лікування і реабілітації.

У шпиталі  на зламі життя, коли одне закінчилося, а друге ще не почалося, він почав писати. Прозу і вірші.

Його проза вражає  багатоголоссям складних жанрів – це поетичний роман, метаіронія – іронія про іронію, психологічна проза. А також  його книжки тримають нелінійним мисленням персонажів, реаліями звичного життя, які раптом  перетинають межу фентезі та багато чим іншим.

Але в основі усіх його закручених сюжетів – сенси людського життя.

Свою першу книжку він надиктував мамі, коли ще не бачив.

-  Це книга «29 днів життя», - розповідає Михайло. – Це було після одразу поранення, я був незрячим, прикутим до ліжка. І я надиктовував мамі якісь історії. Вона усе записувала. Згодом  з’явився сюжет і народилася книга. Це книга не про катастрофу. І не спроба знайти надію. Це історія про те, як повільно згасає світ, і як ми вчимося тримати його уламки хоча б у пам’яті.

 

Михайло Філоненко позиціонує себе як український автор, що поєднує тишу, філософію й постжанрову іронію. Пише про втрату, ніжність, пам’ять і мовчання, яке стає мовою. В центрі його текстів – читач, а не сюжет. Не відповідь, а присутність. За його словами, він прагне створювати простір, де можна бути і відчувати.

-  Коли після операцій зір почав потроху повертатися, я став сам набирати тексти. Тим, що залишилося від кисті, - розповідає Михайло. - «Океан в пустелі» - це не автобіографія, але й не вигадка. Це розповідь про людину, яка одного дня прокинулася у темряві — й зрозуміла, що життя більше ніколи не буде таким, як раніше. Книжка про тишу лікарняних палат. Про сни, що стають єдиною територією свободи. Про самоіронію, яка рятує, коли більше нічого не працює.

Про гумор, який не зникає навіть там, де здається, що місця для нього немає.  Про  втрати – і те, що народжується після них.

У цій книжці немає героїзму на показ. Є іронія, ніжність і проста людська втома.

-  Це історія для всіх, хто хоч раз залишався в темряві, - формулює він її сутність «Океану в пустелі». - Це спроба чесно розповісти про досвід, який змінює  тіло, але не змінює здатність сміятися, любити і відчувати.  Це історія  для тих, хто хоче знати — навіть у пустелі завжди є місце для океану.

Сьогодні Михайло Філоненко автор 16  різножанрових книжок.

Він талановитий молодий письменник. Тонко відчуває найменші відтінки почуттів своїх героїв, їх емоційний камертон. І це цікаво відчувати, коли читаєш. У нього навіть тиша  стала однією з головних героїнь. «У квартирі було тихо, як у футлярі, що колись ховав скрипку. Світло не вмикав одразу. Тиша мала право першою пройтись кімнатою».

Це повість «Я згадаю тебе мовчки». Це історія тиші, яка навчилася говорити. А ще у нього  дощ вміє звучати, як класична музика. «Наєм сидів, спершись ліктем на коліно, парасолька трималася криво, як злегка втомлений дах. Краплі стікали рівно, наче хтось згори грав прелюдію – тільки не пальцями, а небом».

«У дощу немає аудиторії, - подумав він (Наєм-музикант – авт.). І все одно він завжди звучить щиро». «Парасолю тримав напоготові, як диригентську паличку, що давно не чула оркестру».

Михайло щедро ділиться своєю  творчістю в аудіоформаті з тими, хто заглядає на його сторінки у соцмережах.

Він поки що не озвучує свої книжки сам. Цю справу майстерно робить письменниця та чтиця Ангеліна Кріхелі.

- Її голос передає настрій і глибину творів так, що краще й не можна уявити, - вважає Михайло.

Вона стала не лише голосом його історій, а й щирою подругою та надійною підтримкою на шляху становлення його, як письменника — допомагає й досі, і в творчості, і в житті.

Михайло Філоненко також виставив аудіокнижки «Я згадаю тебе мовчки», «Між сюжетами», «Океан в пустелі»,  «Мовчазні гімни» та «Межа між» на своєму ютюб каналі:

Там повні тексти усіх книжок, без жодних демоверсій, оплати чи обмежень.

Це розповіді без пафосу, без надриву, без нарікань на долю. Відверті, щирі, філософської глибини історії для тих, хто хоче знати: навіть у пустелі завжди є місце для океану.

Там ще  є поетичний мальопис - вірш «Світ, який я посіяв». Неймовірно світла  й  надзвичайно щемна поезія. Її не можна переказати. Її треба читати. Як на мене, це українське хокку: глибинні переживання автора, емоційно проникливі, органічно переплетені з природою. Неймовірно, як він зміг  так глибоко поєднати лірику і трагедію свого життя.

Попереду у Михайла ще довгий шлях реабілітації. Зараз  його нога закута в апарат Єлізарова. Далі – треба буде розробляти гомілковостопний суглоб. Потім виготовляти протез на ліву руку. Згодом -  на праву. 

Про що він мріє, окрім повернення до нормального життя та закінчення війни на справедливих умовах для країни?

 - Хочу відбутися як письменник, - ділиться він. -  Мрію щоби книжки було видано у паперовому вигляді, щоби їх можна було взяти в руки. Шукаю гранти на видавництво хоча б однієї книжки.

 Але наразі без успіху.

На своєму ютюб каналі він оголосив збір коштів на друк паперових книжок у твердій палітурці. Це, так би мовити, передзамовлення. Книжка має шанс бути надрукованою, якщо буде зібрано 50 замовлень. Отримати книжку можна буде після завершення кампанії.

Кожне замовлення – це не просто підтримка. Це крок, щоби книга стала живою.

Ще є надія, що книжками Михайла зацікавляться видавництва. Насамперед харківські. І не лише тому, що він втратив найцінніше  - здоров’я і повноцінне життя, захищаючи Харків від орків, але й тому, що він письменник, який вже відбувся, а його проза насправді  унікальна і надзвичайно талановита.

І наостанок. У Михайла  є одна мрія. Вона вражає до глибини душі.

-  Я хочу повернутися до побратимів, - ділиться він. -  У свій окремий полк безпілотних систем «Ахіллес». Я весь час спілкуюся з побратимами. Весь час відчуваю їх підтримку. У нас дуже крутий полк. Командир особисто привіз мені до шпиталю  футболку, про яку йдеться в «Океан в пустелі». Ну, можливо  вже не на нулі воювати, але  хочу повернутися в «Ахіллес».

Знову боронити Харків. Боронити Україну.

Михайло Філоненко. Аудіокниги українською ТУТ.

Фото: Ахіллес - 429 окремий полк безпілотних систем/Фейсбук та особисті фото Михайла Філоненка.

Читайте також:

Вінок лавровий, а другий… терновий. Сучасниця з іншої епохи: чому інтерв’ю Ліни Костенко викликало шалений сплеск емоцій?

Якщо вам цікавий цей зміст, один із способів підтримати наш сайт — поділитися ним і підписатися на нас: