Учасник гуморин 80-х, нині працівник ізраїльської служби безпеки – про таємне харківське вікно, художницю і міліцію

Збірник «Кумедна мемуаристика» (в оригіналі «Забавная мемуаристика». Харьков – Тель-Авив»)  існує в павутині, але не старого харківського горища, а в павутині соціальних мереж.

Автор поїхав з Харкова ще  у ХХ столітті. Після молодолго літстудійного знайомства  ми перетнулися у соцмережах наприкінці 2010-их років. Відтоді  Леонід Курохта час від часу стає моїм цікавим і важливим співрозмовником у подкастах та інших публікаціях на сайті «Громада.груп». 

Згадує свої газетно-журнальні й літературні пригоди, спільних знайомих земляків. Фейсбук-сторінку веде українською, бо одна лінія його роду – із слобожанської Золочівщини, нещадно понищеної війною. Та й писав він чимало в рідному місті саме мовою діда-баби з українського прикордоння.

В Ізраїлі  його детективна проза виходила російською. Розрахунок на пострадянську діаспору. В Україні різні тексти Леоніда друкувалося українською мовою.

Леонідова кумедна мемуаристика іноді ілюструється знімками з його юності. Але одна із розповідей вийшла з  репродукціями сучасних картин.

Описував Леонід Курохта місця  такі знайомі, що я могла стати мимовільним свідком пригод молодого письменника і його подруги-художниці. За згодою автора  переклала для читачів сайту його  записки про Харків.

«МИЛА НАТАЛКА, СУВОРИЙ МЄНТ І ТАЄМНЕ ВІКНО В МИНУЛЕ»

Ось виручив людину, і вже тридцять років дружимо.

А було так. Навесні 1993-го загримів я до лікарні №27 на Пушкінській (нині Григорія Сковороди – І.М.). І першого ж дня помітив милу дівчину – худеньку, сором’язливу, з великими сумними очима. Просто зачепився за неї поглядом і лише із зусиллям відчепився. Потім побачив цю красуню у спортзалі, подивувався її гнучкості. А коли заговорила вона зі мною в їдальні, то в мене шматок з рота випав – такий чарівний мала голос. 

Наталка молодша за мене на дванадцять довгих років. Було їй тоді всього 22 рочки. І викладала вона приватно англійську мову. Але доки вона лікувалася, могла втратити своїх учнів, а значить – засоби для існування. Хто пам’ятає 90-ті: масові скорочення, звільнення і безробіття.

І хапалися люди за будь-яку діяльність, хоч за копійки, хоч за харчі, боялися втратити цю роботу.

 А якщо вискочить Наталка з лікарні, щоб відпрацювати пару-трійку уроків, то назад її вже нізащо не пустять: приймальний передпокій тут лютіший за будь-який стратегічний КПП.

Вирішив допомогти дівчині. 

Провів рекогносцировку  на місцевості й виявив, що вихід із становища (в цьому випадку вхід) таки можливий, але досить складний. Одне з вікон першого поверху лікарні виходило на Раднаркомівську якраз навпроти службового входу Палацу культури міліції (Раднаркомівська перейменована як вулиця Жон Мироносиць на честь православного храму; назву іноді помилково «перекладають» Дружин Мироносиць. – І.М.)  

Якщо відчинити вікно зсередини, а Наталка підніметься на карниз, то я легко зможу втягнути її в приміщення.

Одначе шлях до цього вікна ускладнювали перехідні двері з англійським замком. Правда, двері хисткі, а кріплення замка, поки ніхто не бачив, я послабив, злегка викрутивши гвинти копійчаною монеткою. Хто не знає – не помітить.

 І ось, за кілька хвилин до повернення Наталки, плечем видавив я двері, відчинив вікно, підняв дівчину на підвіконня і акуратно поставив її на підлогу.

 І впіймав на собі сповнений такої подяки погляд, що мимоволі розправив плечі і випнув груди молодецькі.

На другий день повторилося те саме, але з невеликим нюансом: працівники лікарні помітили, що замок розхитаний, і встановили новий, потужніший. Його довелося висадити з розбігу, і то лише з третього удару.

А наступного дня... Ні, тут потрібне уточнення. Кримінологи кажуть, що будь-який вдало вчинений злочин неминуче тягне за собою наступний. І з кожним новим епізодом суб'єкт все більше втрачає пильність. Знав я це теоретично, але не здогадався це знання застосувати у конкретному випадку.

І ось що сталося через моє злочинне роздовбайство.

 ...На третій день підходжу до дверей, щоб знову вибити замок, а вони... виглядають незамкнутими.

 І вчасно зупинився: двері відразу ж відчинилися.

 З темряви вискочив міліціонер при пістолеті та гумовій палиці та й наручники на поясі теліпаються.

 — Ви що тут робите?!

 – Еее... Лікуюся,  – пояснюю.

 Він критично оглянув мою лікарняну піжаму і, мабуть, нічого підозрілого в ній не виявив.

  – А сюди навіщо?

  –  Та йшов собі, –  брешу нахабно. – Покурити вибрався.

 — Покурити... — замріяно промовив мєнт, зітхнувши. І раптом просить: — Брате, посидь тут за мене, а я бігом, пару затяжок зроблю, бо вуха пухнуть. Тут курити не можу  –  он датчик диму на стелі, відразу пожарка примчить. Виручай!

 – А в чому справа?

 – Розумієш,  –  каже, оглядаючись і дістаючи цигарку,  – тут бандити до каси підбираються, вже двічі замок ламали. То мене сюди приставили, щоб їх упіймати, а курити хочеться смертельно.

Таак. А я й не помічав, що тут є віконце каси.

 –  Іди, брате!  –  відповідаю, пишаючись власною шляхетністю і знаючи, що жоден бандит, крім мене, тут не з'явиться.

 Тільки-но правоохоронець зник, я злетів на другий поверх до телефона, зателефонував Наталці додому, але  –  облом-с: вона пішла, і вже давно. Ось-ось з'явиться біля віконця, постукає, а грубий мєнт її одразу ж скрутить і пов'яже.

 Скотився я вниз, і  –  на вихід, під лютий окрик чергового. І знову вчасно: Наталя вже підбиралася на карниз, прямо в лапи до супротивника, який уже явно докурив і повернувся на пост, у засідку.

 І побігли ми з нею до головного входу, і відволік я чергового, пояснюючи, що мій гаманець з вікна палати на вулицю випав, і я бігав його шукати, поки ніхто не підібрав, а Наталка в цей час встигла проскочити всередину за моєю спиною.

 І ми дружимо всі ці роки.

 2017-го приїхав я з Тель-Авіва погостювати у рідному Харкові. І йшли ми з Наталкою Пушкінською, повз лікарню N27, та й зминули на Раднаркомівську, глянути на вікно, яке звело нас так ніжно і міцно. Тепер і ця вулиця носить зовсім іншу назву, і лікувальний заклад тут зовсім інший, та й взагалі багато чого змінилося за ці роки.

 А вікно залишилося. Навіть було трохи прочинене.

До своєї майже гумористичної історії Леонід Курохта дописав:

«Мою харківську подругу Наталку Телеш війна вирвала із рідних місць. Змінивши кілька країн, опинилася вона в Іспанії. Ще в Харкові захопилася голландським живописом, і в цьому жанрі продовжує працювати».

Леонід Курохта додав: «Наталка  надіслала мені свої нові картини, пов'язані спільною лінією. Гадаю, вони зацікавлять багатьох».

Читайте також:

Ходіння за сніги війни. Нова книжка з Харкова