Війна і шанс затримати неминуче. Частина друга. Ялтинський меморіал у Лондоні, харківський погляд

Серед численних тостів на заключному бенкеті Ялтинської конференції 1945 року пролунав тост за перекладачів – Чіпа Волена, Артура Бірса і Володимира Павлова. Троє цих чоловіків доручили відповісти від їхнього імені тлумачеві-американцю.  У книжці Кетрін Грейс Кац «Ялтинські доньки» читаємо:

«Підбадьорений кількома чарками горілки, Болен підвівся й зухвало виголосив: «Перекладачі всього світу, об’єднуйтеся! Вам немає чого втрачати, крім ваших босів». У кімнаті на мить запала тиша, адже Болен наважився перефразувати комуністичний маніфест. Потім Сталін вибухнув сміхом, даючи згоду, що й іншим доречно посміятися, обійшов навколо столу і, дзенькнувши келихом з відважним молодиком, похвалив Болена за його «дотепність».

Щоб пом’якшити жарт, Черчилль запропонував альтернативну версію : «Перекладачі світу, об’єднуйтеся! Вам нічого втрачати, окрім аудиторії». На цій веселій ноті вечірка закінчилася».

Світу знову варто об’єднуватися, але чи на батьківщині Черчилля справді щось особливе вкладають у слова «пам’ять», «примирення» і «перемога»?

Головним видовищем для британців став парад в Лондоні 5 травня. У ньому взяли участь представники ЗСУ, які проходять підготовку у Великій Британії.

З нагоди 80-річчя Перемоги у Другій світовій війні в Європі Посол України, генерал Валерій Залужний взяв участь у спеціальній вечірній службі в церкві Святого Якова на Сассекс-Гарденс у Лондоні.

Під час богослужіння відбулося урочисте освячення унікального вітража із зображенням українського тризуба та соняшника — символу світла та життя.

Напис під вітражем:

І was stranger and yuo gave me shelter (Я був чужим, і ти дав мені притулок)

 

Враженнями від ювілейних урочистостей ділиться наш земляк, актор і багаторічний ведучий програм Харківського обласного радіо, «голос Харківського метро» Анатолій Подорожко. Зараз він гостює у дітей в Лондоні, продовжує викладати в Каразінському університеті.

Анатолій Васильович розповів:

 

«Святкують у Лондоні  день Перемоги над нацизмом скромно. Без закликів, без пропаганди, без червоних знамен. Державні прапори скрізь. Так вони майорять скрізь і у звичайні дні. Особливої уваги до памʼятників у цей день теж непомітно. Хіба що біля памʼятника жінкам у Другій світовій свіжі квіти. Так квіти я там бачив кожного разу, коли доводилося проходити повз. Для мене це навіть не жінкам-героїням памʼятник, а їхнім душам».

Напис на кам’яній плиті зроблений шрифтом, який використовувався британцями на продуктових картках 40-х років. Самих жінок  немає, але ще сумніше роздивлятися застиглий одяг, форму, ніби назавжди залишені  на стіні посеред вулиці. Є халат медсестри, захисний щиток зварювальниці, сумки з протигазами, каски військових.

Створити пам’ятник безіменним героїням повсякдення Світової війни запропонував 1997 року майор у відставці Девід Макнеллі Робертсон. Ідею підтримала спікер Палати громад  баронеса Бетті Бутройд – перша жінка на цій посаді.

Вона опікувалася проєктом. Кошти на пам’ятник збирали на телешоу «Хто хоче стати мільйонером?» Велику суму надала королева Єлизавета ІІ, інші кошти забезпечили різноманітні фонди.

Відкривали пам’ятник 2005 року королева, Маргарет Тетчер, Бетті Бутройд разом з ветеранами Другої світової війни.

Нарешті цитата з книжки «Ялтинські доньки», яка й дала поштовх до  пошуку.

«У Великій Британії значну частину негативної реакції щодо Ялти спричинило рішення, що насправді не було частиною протоколу, який підписали три союзні лідери: репатріація сотень тисяч радянських і східноєвропейських військовополонених та переміщених осіб – у деяких випадках примусово,  – які не бажали повертатися. Десятки тисяч були відправлені до ГУЛАГів або вбито. 1980 року прем’єр-міністр Маргарет Тетчер схвалила проєкт спорудження меморіалу на їхню прам’ять. Оригінальний меморіал, який нагадував про суперечливу ялтинську спадщину, був сплюндрований і зазнав непоправних пошкоджень. 1986 року його замінили. Новий пам’ятник стоїть через дорогу від лондонського Музею Вікторії та Альберта».

Знайти інформацію на англійських сайтах  про цей скромний, але важливий меморіал допомагав  Анатолій Васильович Подорожко.

Його рідна Херсонщина, з якої колись він приїхав навчатися до Харківського театрального інституту, зараз страждає від війни. Багато херсонців стали біженцями, тимчасово переміщеними особами.

Меморіал у Лондоні присвячений цивільним жертвам війни і військовополоненим. Чому Ялтинський меморіальний сад з’явився в Лондоні?

Після Ялтинської конференції, розподілу сфер впливу між союзниками  і закінчення війни в Європі відбувалося справжнє людоловство й примусове повернення громадян СРСР додому, точніше – переважно в табори. Існувала й газета «За возвращение на Родину», яка виходила в Берліні. Редагував її харківський письменник Ігор Муратов. У 1942-45 роках він потрапив у німецький  полон, а після визволення погодився на таку пропагандистську службу, щоб уникнути ув’язнення в іншому концтаборі – сталінському. Його за це жорстко критикував ще один письменник, тісно пов’язаний з Харковом,  – Іван Багряний.

З історії створення меморіалу. Все почалося в 1970-х роках з колективного листа до одного з  британських видань. У ньому йшлося:

 «... пам'ять про сотні тисяч невинних людей, які були примусово репатрійовані союзниками до радянської та югославської влади наприкінці Другої світової війни, злочин, який у той час ретельно замовчувався і навіть приховувався від парламенту, побоюючись протесту, який би це викликало».

Пізніше листа – вже до газети  The Times підписала група політиків.

Справа рухалася повільно, у світі тривала холодна війна.

У травні 1980 року меморіал таки  затвердила прем’єр-міністр Маргарет Тетчер, не зважаючи на заперечення міністерства закордонних справ. Проти виступав і уряд СРСР.

Меморіальний фонтан створила британська скульпторка Анджела Коннер (народилася 1935 року), відома скульптурними портретами королеви Єлизавети ІІ.

Він зображував сферу, яка утримується у вічному русі за допомогою струменів води.  Меморіал неодноразово піддавався вандалізму і зазнав непоправної шкоди після того, як восени 1982 року його розрізали на дві частини електричною каменерізною пилкою. 

Розпочався збір на другий пам’ятник. Коннер продала літографії, що зображували  сцени жорстокого поводження з біженцями. Цим вона допомагала зібрати потрібні кошти. «Дванадцять відповідей на трагедію», був освячений на тому ж місці, що і попередній меморіал.

Він складається з кам'яної колони на цегляному цоколі.   Колону вінчають 12 голів голів чоловіків, жінок і дітей, які ніби зрослися в один чорний біль. 

На південній стороні меморіалу на рівні землі напис на камені говорить:  «Ця скульптура була освячена 2 серпня 1986 року, щоб замінити попередній меморіал, знищений вандалами, для яких правда була нестерпною».

Напис на вигнутому кам'яному постаменті на східній стороні меморіалу позеленів від часу, але ще читається: 

«Цей меморіал був встановлений тут членами всіх партій обох палат парламенту і багатьма іншими співчуваючими в пам’ять про незліченну кількість невинних чоловіків, жінок і дітей з Радянського Союзу та інших держав Східної Європи, які були ув’язнені і померли від рук комуністичних урядів після т ого, як були репатрійовані після закінчення Другої світової війни. Нехай вони спочивають з миром».

Напис на меморіалі особисто затвердила Маргарет Тетчер.

Більш як 120 років тому український письменник і громадський діяч, уродженець Харківщини, Борис Грінченко написав такі слова:

«Ось він, високо над нами /Стяг, освячений в боях!..

Гей, хто з нами, не з рабами, /Хто стоптав ганебний страх».

Прочитала ці рядки в соцмережі, в одній із груп, що зветься «Українці в Лондоні». Їх кілька, всі багатотисячні. Зрозуміло, що учасниками можуть бути й українці з так званої материкової України. Але й тих, хто живе й хоче залишатися у Великій Британії після втечі від війни – десятки тисяч.

Проаналізувала, про що 8 і 9 травня ( в день пам’яті й день Європи) писали лондонські українці. Ось невеликий зріз.

Пишуть переважно жінки.

Шукають няню на другу половину дня, обговорюють відпочинок в Тунісі,  подарунковий кошик з українськими солодощами (можна й набір із різних типів меду).

Шукають репетитора з англійської мови, фотографа для новонароджених і роботу для зоопсихолога, текстильного декоратора і (вічний фах!)   –  кондитера.

Пропонуються вакансії для покоївок у готелях. Але здивувала тема «нічний прибиральник з обов’язковим базовим знанням англійської». З ким йому вночі обговорювати прибирання?

Ось чим переймається українство через 80 років після війни Світової та під час  війни російсько-української.

Найбільше коментарів під постом Сабіни з Харкова (щоправда на її сторінці – жодного фото з Харкова).

«Бажаю здоровʼя!

Я дівчина, яка хотіла би серйозних стосунків із дівчиною, я із Харкова.

Мені 26 років. В мене тільки здорові та важливі критерії, яким я звісно, відповідаю також, але 3 винятки:

емоційна зрілість; без шкідливої звички ( куріння ); любов до тварин».

Обговорення бурхливе і часто лайливе.

Ще одна група українців-лондонців перепощує текст " россия - агресстр" ( росмовою),  колаж із московського параду з укркоментарем теж із словами «терористи», «дикуни».

Нарешті третя група. 9.05  –   пост про збір на ремонт військового авто. Постять також плакат " Перемогли фашизм, переможемо рашизм". Поряд у пшениці дві каски - із свастикою і Z.

Разом з тим якась Галина пропонує домашню кухню з варениками і борщем, грибною юшкою і дерунами та іншими смачностями «за приємними цінами».

Інше меню для різних подій від «команди SpecEffect» : важкий дим, холодні й танцюючі фонтани, штучний сніг і організація гендер паті (це вечірка з нагоди оприлюднення батьками статі майбутньої дитини).

Ось і прийшли ми по колу до тостів і бенкетів. Життя триває. І так само триває війна з важкими димами, які виглядають інакше, аніж спецефект.

Як написала авторка «Ялтинських доньок» про етап між Другою світовою та Холодною війнами,

«складна спадщина Ялтинської конференції продовжувала еволюціонувати з погіршенням відносин між Сходом і Заходом».

 

Чи є шанс обминути те, що світ вважає неминучим?

Читайте також:

Війна і шанс затримати неминуче. Частина перша. М’яка дипломатія