Як у Чайки Білоозерянської зійшлися лиманська копаниця і французьке бароко

Інтерв’ю з Мариною Зозулею (літературний псевдонім –  Білоозерянська Чайка)

Ірина Мироненко. Марино Олександрівно, ви освітянка. Працювали з дітьми в інтернаті Кочетка, потім у тодішньому Краснограді в центрі реабілітації дітей. Який досвід принесла Вам ця робота? Чи допомагає та практика у нинішніх умовах війни?

Марина Зозуля.Коли майже тридцять років працюєш із дітьми, вчишся розуміти дитячий біль. Бачити не просто «складну поведінку» чи неслухняність, а травму, яка за цим стоїть. Робота з сиротами та дітьми в центрі певне вчить, що жодна методика не діє, поки дитина не відчує себе у безпеці та теплі. Я прийшла працювати в інтернат у 18 років. Працювала вихователем, вчителем початкових класів та педагогом-організатором, потім стала директором закладу оздоровлення. Тобто, діти були у мене перед очима від підйому до відбою. Саме з ними я зрозуміла, що слово лікує. Мистецтво, казка, вірш — це були мої інструменти, щоб відігріти замерзлі дитячі серця. 

Мабуть, робота в інтернаті та центрі реабілітації стала «щепленням» від паніки.

Зараз, під час війни, поетичне слово і педагогічний досвід об'єдналися. Раніше я відігрівала серця окремих дітей, які залишилися без батьків. А зараз мій життєвий досвід допомагає писати, тримати психологічний фронт для сотень дітей, у яких війна намагається вкрасти дитинство.

І.М. Ви справді потрапили до Франції після розгортання великої війни?  Чи встигли за час проживання там під захистом використати свої освітянські навички, педагогічне загартування чи змогли познайомитися з освітніми тенденціями у французькій громаді, де мешкали?

М.З. Так, від  квітня до липня  2022 року ми з донькою були у тимчасовому прихистку на півдні Франції. Проживали у родині чоловіка, який очолює Асоціацію допомоги українцям. Ми переживали шок, мали мовний бар'єр: спілкувалися за допомогою гугл-перекладача. Але саме досвід роботи в інтернаті та центрі реабілітації навчив головного: стресостійкості.  Ми долали тривожність і тугу за домом поїздками з французькою Асоціацією по містах і селах, розповідали про Україну поетичним словом.

Щодо освітніх тенденцій у Франції.  Тамтешня  освіта має свої особливості. У французьких закладах дітей змалечку вчать самостійності, критичному мисленню та чіткому висловлюванню своєї думки.

Величезна увага приділяється активностям на свіжому повітрі та повазі до природи.

Інклюзія та соціалізація: французька громада активно залучає всіх дітей до спільного життя, що дуже подібно до принципів реабілітаційних центрів. Дуже вразив високий рівень життя педагогів. Ми були в гостях у знайомих викладачів, обоє викладають у школі. Будинок, басейн, двір вразили. Там, мабуть, запросто помістився  заклад оздоровлення. Жартую, звісно. Але при цьому вони в себе розмістили родину з Києва з трьома дітками. Французи дуже добросердні: переймалися і досі переймаються і пишуть нам на Харківщину. Один із них привозив неодноразово гуманітарну допомогу і при цьому робив добрий гак, аби завезти мені ліки, які мені виписували у Франції.

І мабуть ще декілька слів про творчу дипломатію.  У Франції культура має колосальне значення. Ми виступали на площах і ринках з французькою Асоціацією. Читали свої вірші з донькою, роздавали людям переклади цих віршів французькою.

Продавали футболки «Зупиніть війну в Україні». Ми їздили з дружиною голови Асоціації на репетиції у будинки культури (вона балерина), спілкувалися з молоддю, розповідали про Україну.

Французи дуже поважають людей мистецтва, і це  відкривало нам двері до їхніх сердець.

І.М. Зразків ронделів чимало у французькій та українській літературі. Чому вас зацікавили  саме ронделі  як форма віршування? 

М.З. Французьке походження ронделя та українське бароко (де ця форма теж розквітала) — це про високу культуру.

Років шість я є Преміум-авторкою  та лауреаткою  інтернет-журналу «Littercon» у Парижі.

Коли навколо руйнується світ, мені, як педагогу і керівнику, потрібна точка опори. Рондель для мене — це спосіб упорядкувати хаос всередині себе. Обмеження форми парадоксально дають свободу думці, допомагають втримати внутрішній стрижень. А ще це вірш із психотерапевтичним ефектом через магію рефренів. У ронделі перший рядок повторюється тричі, а другий — двічі. У педагогіці та психотерапії повторення — це спосіб заспокоєння, заколисування, повернення до безпеки (як колискова або заклички).

Рядок «Чайки розбиваються об скелі», повертаючись знову і знову, діє як терапія. Перший раз — це констатація болю, другий — переосмислення, а третій — прийняття та пошук сили жити далі.

Маю у своєму доробку дві дитячі та п’ять збірок поезій для дорослих.

І.М. Повернімося до Ваших джерел, на Харківщину, до Лимана.

Процитуймо  «Сільський рондель» із збірки «Ронделя шарм».

СІЛЬСЬКИЙ РОНДЕЛЬ

О п’ятій – кукурікає село,

Ґелґоче, квокче, рохкає – не спиться…

І зголодніла вкрай домашня птиця.

Півнів перегук – сну, як не було.

Поки у хаті умліває плов,

Спішу вкосити для свиней щириці.

О п’ятій – кукурікає село,

Ґелґоче, квокче, рохкає – не спиться…

Від спеки двір хоч трохи охолов.

Година, дві – і сонце воцариться.

Беру сапу (тут кажуть, копани́цю),

Полоти йду. Хустинку – на чоло.

О п’ятій – кукурікає село,

Розкажіть, у яких краях говорять «копаниця» і які ще слова вирізняють саме цю частину Харківщини?

Зі словом копани́ця —  колоритний лиманським діалектизмом у мене пов’язаний життєвий курйоз. Це я вже очолювала свій перший заклад оздоровлення в Лимані. Завгосп попросила в місті купити копаницю. Я їй привезла лопату ( ну від слова копати ж!). А потім виявилося, що копаниця – це звична сапа чи сапка.

Я навмисно вставила це слово у класичну, витончену форму ронделя. Мені хотілося показати, що наше повсякденне, сільське, слобожанське слово — дуже поетичне. Воно має свій особливий ритм і характер. Рондель — це висока поезія, але він стає живим, коли пахне землею, ранковою прохолодою і щирицею.

Коли ми говоримо про «Сільський рондель», де є копаниця та кукурікання о п’ятій ранку, ми маємо згадати й наш гастрономічний оберіг. Лиманський «Голій борщ» — це унікальна страва нашої козацької Слобожанщини.

Знаєте, «Голій борщ» схожий на рондель. Здавалося б, мінімум інгредієнтів, усе дуже строго, немає нічого зайвого, гола юшка. Але за рахунок правильного поєднання деталей виходить неймовірний, глибокий смак. Так само і в ронделі — форма строга, всього дві рими, але яка глибина почуттів! Наш Лиманський будинок культури та місцеві краєзнавці роблять усе, щоб внести «Голій борщ» до переліку нематеріальної культурної спадщини.

До речі, про рецепт. Крім риби, томату, цибулі та моркви в юшці нічого немає, вона прозора. Головний секрет: він вариться на місцевій рибі (традиційно — карасики, лини чи окунці, бо Лиман з усіх боків оточений озерами та Сіверським Дінцем). Овочі та рибу кладуть цілими. Готовність карася визначають «по очах» — коли вони стали білими й вилізли, борщ готовий. Це не просто щоденна їжа. У Лимані без «голого борщу» історично не обходилося жодне весілля, хрестини чи поминальний обід. Його їдять холодним.

 Отже, колоритні діалектизми — це не помилка, це багатство нашої мови. Це її коріння. Коли дитина знає, що таке копаниця, тремпель чи  голій борщ  — вона міцніше стоїть на своїй землі. Війна намагається стерти нашу ідентичність, а такі слова — це наші маленькі мовні обереги.

Детальніше розмову з Мариною Зозулею (Білоозерянською Чайкою) слухайте тут:

Де вчителька і ронделістка з Лимана знаходить «ліки від хаосу». Подкаст «Градусник»