Золота свіча та Вовче око: поети - номінанти на Шевченківську премію-2025

Рішення Комітету нам не дано передбачити. Але серед номінантів, які вийшли до другого туру, переважають саме автори поетичних книжок.

Микола Славинський. Поетичне трикнижжя «Магічний кристал», «Магічний кристал 2» та «Магічний кристал 3», «Майдан» (Київ-Харків), 2023 - 2024. Висунуто Українським Центром духовної культури (Київ).

Микола Славинський (1948, Кіровоградська область) — український поет, прозаїк і журналіст, літературний критик.

Основа основ трикнижжя глибинна духовність поезій як про мирні дні, так і про дні, обпалені війною.

Несподівана композиція кожної частини трикнижжя. Перша має таку структуру: одновірші, дво-, три-, чотири-, п’яти-, шести-, семи-, восьмивірші, а за ними навпаки від восьмивіршів до одновіршів. Другу частину побудовано інакше: від від восьмивіршів триває послідовне зменшення кількості рядків аж до одновіршів, відтак від одновіршів кількість рядків мініатюр зростає до восьмивіршів. Символічно, що третя частина трикнижжя розпочинається з тривіршів і тривіршами завершується.

Де вовче око, мов свіча,

Горить і не згоряє,

Знов чути дзенькання меча

Від пекла і до раю.

 

Хтось точить зброю уночі,

Де свічка – вовче око.

Шукають здобичі сичі

В степах широких.

 

Горить до раю золота свіча,

До пекла – вовче око.

Повз темне брязкання меча

Душа летить до зір високих.

 

***

 

Буяють сонце, стронцій

та осот –

 

Нічого не змінити, все

забути?

Втікають люди – не втече народ, якщо таки народом зможе бути…

На першому курсі факультету журналістики я студіював не Гомера, епічні поеми якого радила програма, а напівзаборонених тоді Джойса і Пруста. Лише через роки й роки зрілість заприязнилася з «Іліадою» та «Одіссеєю». Переконаний, що варто знову й знову поринати в океан світової (отже, й української) класики.

Велике щастя, коли пишуться вірші. Тоді не страшні ні самотність, ні жорстоке усвідомлення, що єдина твоя любов – це література.

Світлана Поваляєва. «Мінлива хмарність з проясненнями «Віхола», 2022. Висунуто видавництвом «Віхола».

Світлана Поваляєва (1974, Киев) - письменниця, поетка, журналістка та громадська активістка.

Її книга поезій - це складна комбінація етюдів із життя в тилу і на фронті. Війна, кохання, постійне чекання, надія, втрати. Степи й окопи, оманливий затишок дому та свист ракет над головою, захисники і вороги. Свої та чужі. Макабрична історія, яку ми проживаємо щодня. Час, який не обирали. Земля, за яку готові триматися до скону. Втрати, від яких зводить щелепу. «Війна не звитяга, а просто життя, як є».

Ракети ковзають моєю шкірою

Ніби ті дрібні рибки у теплих

Бурштинових водах Десни

Я з дитинства знаю цей лоскіт:

Деякі рибки своїми беззубими ротиками

Намагаються їсти твою шкіру.

Цілунки маленьких рибок на своїх литках

Я відчуваю досі -

Бо я досі маю щастя зайти в Десну.

Про ракети моя шкіра просто знає, щоразу,

коли вони летять на Україну

і в Україну,

пролітають над Києвом, над Дніпром і Десною.

Але я нічого не відчуваю,

Навіть лоскоту у діафрагмі.

Смертельних цілунків не відчувають живі.

До речі, дизайнер обкладинки книжки – харків’янин Нікіта Тітов.

Я завжди була бунтівною, з таким антисоціальним, анархістським баченням, мені подобалося, що ми не такі, якими примушують нас бути наші батьки, вчителі та пересічні громадяни.

Натомість мені взагалі не цікавили ані «русскій рок», який усі слухали, ані ідеологічні теми — всі ці фантазії про пацифізм і так далі. Думаю, найкраще ту субкультуру показав Тарантіно у фільмі «Одного разу в Голлівуді».

Повсякдень я не думаю навіть про своїх предків, які народилися в Києві, в мені це, на жаль, не прошите. Я радше щоразу їх для себе відкриваю — їхні тексти, працю. Відкриваю історію справжнього Києва, який нам завжди подавали як «русскоязичний». Кошиць, Леся Українка, Підмогильний, Нечуй-Левицький…

Мені шкода, що я не виросла на цих історіях про український Київ, тому маю чимало білих плям і прогалин. Мені би хотілося мати більш цілісне сприйняття.

Але я би хотіла спиратися на сучасників. Відчуваю з ними синергію. Саме через них не могла навіть уявити, що покину Київ 24 лютого.

Світлана Короненко. «Поезії», «Ярославів Вал», 2024. Висунуто Національною спілкою письменників України.

Світлана Короненко (1960, Фастів) -  добре відоме ім’я в сучасній українській літературі. Її дебют був майже сенсаційним. У 18 років вона опублікувала у «Літературній Україні» добірку з передмовою Івана Драча, який писав, що не тільки його захопила поезія Світлани Короненко. Похвальні слова на адресу юної поетеси, яку Драч порівнював з Артюром Рембо, сказали Микола Бажан і Григорій Кочур.

Варто зазначити, що рання Короненко це верлібр і білий вірш, а пізня це регулярний, вигадливо римований твір. Інколи увесь вірш на одну риму, що свідчить про неабияку майстерність.

«Поезії» це на сьогодні етапна, підсумкова книжка Світлани Короненко. Це її своєрідний творчий автопортрет. Тут виразно помітно мистецькі й духовні обрії поетеси. Тут продемонстровано її глибоко індивідуальне поетичне мистецтво, яке привертає увагу шанувальників поетичного слова.

Пізнього світла зблиск, пізнього світла пломінь.

Неспопелимий віск у солодких долонях.

Цих мимолітних фортун вибухне біле літо,

Наче міфічних рун на камені вибите світло.

Чистий гранчастий біль стиснуто в пальцях біло.

Й де вже та кримська сіль, й де непокірна сила?

П'єш і уже не вино, наче чума підкосила.

Що то – набуте майно? Що то – жіноче тіло?

Чорний, як серце, рядок вирине так безпощадно,

Наче тугий ковток вихлюпне кров'ю у рядна.

Станеш, чудний ім'ярек, темне ім'я поетичне.

Кожне зі слів впоперек, кожне зі слів не дотичне.

Станеш і вперше вречеш, наче церковні треби,

Текст поетичних депеш, котрі приходять з неба.

Звук тих мелодій сумний, звук тих мелодій неточний,

Наче бредеш через сни, зболений і непорочний.

Німфа зітхне в головах. Янголи стануть колом.

Й музика вже горлова, й ти перед Богом – голий!

 

Не вірю, що можна навчитися писати вірші. Говорила про це вже не раз. Ми не знаємо, що таке поезія. Це на здорову голову не налазить: складати слова до купи і римувати їх, ще щоб і зміст у тому якийсь був. А найвищий пілотаж – щоб там була ще й вища гармонія. 

Не можу позбутися відчуття, що ми всі залежні від якоїсь вищої сили, яка незалежно від того, хто ми й звідки, обирає нас і змушує писати вірші…

Олаф Клеменсен. «Імена, що залишилися», «Дух і літера», 2023. Висунуто Науково-видавничим об’єднанням «Дух і літера».

Олаф Клеменсен (Олександр Клименко, 1976, Київ) — український прозаїк, поет, художник, мистецтвознавець.

Співпрацюючи із низкою медичних фронтових волонтерських проектів та підрозділів Сил Оборони (Перший добровольчий мобільний шпиталь ім. Миколи Пирогова, медрота 114-ї бригади Тро, бригада «Сталевий кордон» та інші) автор є безпосереднім учасником деяких подій війни, зокрема весняної битви за Київ.

«Імена, що залишилися» є результатом рефлексій над перипетіями російсько-української війни від 2014 року. АТО-ООС, події першого року повномасштабного вторгнення, знайшли своє відображення у 70-ти поезіях збірки. Використовуючи низку біблійних символів, образи християнської літургійної традиції, малярства тощо, автор створює складний світ, подібний до іконографічної програми монументальних розписів.

…коли адам давав імена тваринам

імена схожі на печево і бутерброди й стаканчики чаю з лимоном

усім тваринам що вижили вийшли і виповзли

з-за ріки

переправились по хитких кладках покладених замість розбомблених вщент мостів

коли він роздав імена

залишилось декілька картонних ящиків імен для тих

хто так і лишився серед розвалених будинків під обгорілими соснами у бомбосховищах нір

залишилось ще стільки чаю

можливо ще вийдуть

можливо їх винесуть але напевно що ні

так багато імен навічно залишиться без тварин

а де моя та хто має назватись євою

моє ребро

плоть від плоті моєї?

твоє ребро

у тебе більше немає ребра

таке горе

коли ти спав

кадрівіці вирізали його, вивезли до дитячого садочка і зґвалтували

опісля вбили

бачиш там де воно мало бути чорна порожня дірка

настільки чорна й порожня що навіть не допоможе ліхтарик на лобі у Бога

освітити цю порожнечу

принаймні нам всім так здається

принаймні зараз здається нам саме так….

Я просто устал выбрасывать написанное. Я долго писал, потом выбрасывал, снова писал, выбрасывал. Наконец, устал выбрасывать.

Для меня органично быть человеком на границе визуального и вербального. Вообще, быть на границе чего-то с чем-то. Свой среди чужих. Работать на стыке прозы, поэзии, живописи, даже репортажа...

Есть такая литература, которая не может писаться быстро, не может писаться много, она должна отлеживается, облизываться, шлифоваться, редактироваться годами. Такая литература тоже нужна, но в Украине писатели, которые с ней работают, не всегда финансово успешны. Возможно, это даже хорошо, так они позволяют себе делать все, что хотят…

Рауль Чілачава. «Бельканто» (Українська творчість грузинського поета. Інтерв’ю, поезії, переклади, статті, маргіналії), «Ярославів Вал», 2024. Висунуто Навчально-науковим інститутом журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Київською організацією Національної спілки журналістів України.

Рауль Чілачава (1948, Зугдіді, Грузія) - український дипломат, поет, перекладач і літературознавець грузинського походження. Заслужений діяч мистецтв України (1998). Доктор філологічних наук, професор, академік Національної академії наук Грузії, почесний доктор Національної академії наук Латвії.

Після того, як Тбіліський державний університет направив Рауля Чілачаву до Києва для вивчення української мови та літератури (1967 рік), за словами одного критика, він став «великим паромщиком між двома берегами» і невтомно збагачує поетичні скарби двох народів.

Його перу належать найдосконаліші переклади грузинською мовою творів Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Миколи Бажана, поетів «Розстріляного відродження», відомих 60-ників, представників молодшої генерації.

Рауль Чілачава за цей час встиг також перекласти та видати двомовну збірку віршів українських поетів під назвою «Словник війни». Торік у столиці Грузії Рауль Чілачава видав двомовний альбом Тараса Шевченка, який відкривається розлогою передмовою перекладача, містить вибрані поезії та графічні малюнки великого Кобзаря.

«Бельканто» книга-мозаїка, книга-колаж, книга-калейдоскоп, багатожанрова, багатовимірна. Опубліковані тут вірші відрізняються емоційною напруженістю, сповнені великого людського болю, гострих пристрастей.

 

Ця книга, яка осягає таємницю життя, створює відчуття краси й гармонії, є виявом духовної висоти автора, його історичної пам’яті.

Мертвий будинок

 

Мене не буде більше в цьому домі,

Де пам’ятають жести чемних рук,

Де чути звуки з присмаком розлук

І п’ють вино герої невідомі.

 

Я серед них — немов листок полину

У товаристві руж і хризантем.

Від світських жартів, від скабрезних тем

І холоду у вирій я полину.

 

Ті лінії у мертвій позолоті,

Що, мабуть, вже нікуди не ведуть,

Коротшають і падають, мов ртуть,

В морозний день… і страх сягає плоті.

 

Та що там страх!.. й кого на ґвалт гукати?

Хай кружеля жорстока круговерть!

Я пережив у цьому домі смерть,

А двом смертям і справді не бувати!

Сьогодні я вже достеменно знаю: поезія вкрай егоїстична пані. Їі не цікавить, голодний ти чи спраглий, одягнений чи обідраний. Вона постійно вимагає любові, самопожертви, молитви біля власного вівтаря до останньої думки, відчуття, пристрасті…

Юрій Іздрик. «Колекція», «Meridian Czernowitz» (Чернівці), 2023. Висунуто Громадською організацією «Культурний капітал» (Чернівці).

Юрій Іздрик (1962, Калуш) - український прозаїк, поет, культуролог, автор концептуального журнального проекту «Четвер». Один із творців станіславського феномену.

«Колекція» у всіх сенсах колекційне видання, що об’єднало в собі найкращу поезію автора, а також його візуальні роботи як непересічного і цікавого художника.

Ниті між нами тонкі й невидимі

прірва між нами глибока і темна

довго долали ми хащі задимлені

аж зрозуміли що це даремно

довго в’язали мости ліанні

аж дов’язали драбину в небо

аж зрозуміли в своїй нірвані –

небо вже зайве його не треба

небу давно вже час помирати

нам вже давно – починати жити

канатохідці ми і акробати

і спайдермени невидимих нитей

Це було не так уж й складно - зробити щось цікаве і справити враження. Ми прийшли на цілком порожнє місце. Ми просто увірвались туди і зайняли нішу українського постмодерну. Там ми робили те, що хотіли, і все, що хотіли.

Проте в нас не могло бути того, що вважається суттєвим у постмодерні, - деконструкції модерну. Бо як деконструювати те, чого майже не було на той час? Власне, ніша українського модерну досі напівпорожня. Ну, от хіба, може, Жадан з Прохаськом тепер її заповнюють.

М’аряна Савка. «Навіки ніжні: 77 віршів любові і віри», «Видавництво Старого Лева» (Львів), 2024. Висунуто «Видавництво Старого Лева».

М’аряна Савка (1973, Тернопільська область) - українська поетеса, дитяча письменниця, літературознавиця, публіцистка, головна редакторка і співзасновниця «Видавництва Старого Лева», перекладачка, громадська діячка.

Книга віршів Мар’яни Савки «Навіки ніжні: 77 віршів любові і віри» охоплює два роки з серпня 2021-го до серпня 2023-го. Це ніби цільний шмат життя почуттів, передчуттів, болю, ненависті, розпачу, витривалості, терпіння, чекання, боротьби, любові, сили і ніжності.

Авторка володіє неповторним стилем, її мова образна та багата, а слова підібрані з такою делікатністю, що кожен рядок звучить, як музика.

Біля розп’яття складено ножі.

Гамселить в вікна злива кулаками.

То чи нема лукавого між вами,

Погорді малослівнії мужі?

Не мовлено. Не стулено очей.

І в темряві, зібгавши плащ недбало,

Хтось витягне з-за пазухи кресало –

Й червоний пломінь пальці обпече.

Люди, які мають міцний культурний бекґраунд, міцне розуміння власної ідентичності, розуміння своєї історії та історичної місії, завжди будуть ресурсні і триматимуть оборону, і робитимуть наступ, вони зараз є кістяком нашої країни. У будь-якій країні завжди були громадяни й було населення. І ми перемагаємо саме тому, що у нас більше громадян ніж населення.

Про Харків:

Для мене зараз це місто - один із символів історії цієї війни. Бо дуже боляче за Херсон, за Миколаїв, я вже не кажу за повністю зруйновані міста, а за ті, які зараз під окупацією. І те, що Харків вистояв, насправді вселяє величезну надію, що все буде переможно для нас.

 Артур Дронь. «Тут були ми», «Видавництво Старого Лева» (Львів), 2024.Висунуто Громадською організацією «Український осередок міжнародного «ПЕН-клубу».

Артур Дронь (2000,  Івано-Франківська область) — поет, військовослужбовець. Перебуваючи на фронті, Артур Дронь продовжує писати вірші. Його пронизливі тексти вже перекладені різними мовами світу. У лютому 2023 року рядки з його вірша процитувала прем'єр-міністерка Італії Джорджа Мелоні на прес-конференції з Президентом України Володимиром Зеленським.

Молодий 24-річний поет увійшов до кола найпомітніших авторів — і його сміливо можна назвати поміж головними поетичними голосами цієї війни, а особливо — голосом молодого воєнного покоління.

Збірка Дроня, попри очевидну воєнну тематичну домінанту, попри те, що можна назвати важкою «тінню війни», вельми різноманітна. Поет працює в різних техніках, у різних регістрах і вимірах.

Але в нас тепер вітри і спека.

До бліндажа долітає трупний сморід із яру.

Ми користувались освіжувачем повітря, але третього дня він скінчився.

Я читав тоді вибране Стуса і після кожного вірша нюхав книжку.

...Бо тут, на цьому великому шматку землі, де ми живемо й помираємо, остаточно змінилися правила гри. Запрацювала інша математика існування. Попередні передумови й наслідки, ціна й товар, вклад і прибуток — це залишилося в минулому. 24 лютого 2022 року увійшла в дію нова механіка всього.

 

Життя тепер не безкоштовне. За нього треба платити і багато.

Закони природи спершу діють, а потім ми це помічаємо й окреслюємо словами. Так і нова механіка існування не вигадана із нічого. Її не винайшли, а відкрили. Тобто так просто є, а ми лише це зрозуміли і сформулювали.

Богдан Томенчук. «Вишийте, мамо, бронежилет», «Дискурсус» (с. Брустури Косівського району Івано-Франківської області), 2024. Висунуто Прикарпатським національним університетом імені Василя Стефаника.

Богдан Томенчук (1955, Івано-Франківська область) - поет, освітянин, автор 14 поетичних збірок. Директор Івано-Франківського регіонального центру оцінювання якості освіти, почесний професор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.

Богдан Томенчук автор чуттєво-інтелектуальної лірики, у якій органічно поєднуються інтимне, громадянське та філософське начала. Його вірші можуть бути дошкульними, гострими, ніжними, болісними, але завжди обнадійливими та життєствердними, бо у центрі їх людина, ота, котра балансує поміж людиною епохи Відродження та доби Романтизму.

Коли пожовклий Цар торкався мертвих вилиць...

Коли остання сіль стікала із очниць,

То плакали вже ті, котрі не народились,

Оплакуючи тих, котрі й не зачалИсь...

Стоять чужі світи - ні мови, ні розмови

І ґнотики в свічок тремтять, мов колоски.

І нас, глухих дітей невчутої Покрови,

Веде Летючий Гриць топити до ріки.

Так порожньо в душі, так повно у коморах...

А ми слухняно йдем. Вже майже нас нема...

Голодної душі нелякана потвора,

Чужої чужини ласкава Колима...

«Математика це моя поезія, а поезія це математика моєї душі»

 Оксана Рубаняк. «Назустріч смерті», «Фоліо» (Харків), 2024. Висунуто Івано-Франківським обласним об’єднанням Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка.

Оксана Рубаняк (позивний «Ксена»; 2003, Івано-Франківська область) — поетеса, письменниця, громадський активіст, командирка взводу Збройних сил України.

Цінність поезії Оксани не в досконалих римі та ритмі, а в унікальній документальності: у свідченнях втрати життєвих ілюзій юнки через пряме і безпосереднє зіткнення з війною.

 

Читати поезію Оксани - їхати на роздовбаному позашляховику по бездоріжжю, притримуючи шолом, мружачись від світла фосфорних бомб назустріч невідомому. Можливо, назустріч смерті. Ні, назустріч Перемозі.

 

І коли здаватиметься, що все летить шкереберть,

Що ти сам протистоїш усьому світу,

Згадай, скільки сил потрачено вже,

Скільки ще дороги пройти потрібно.

 

І коли руки опустиш від немочі, згадай Свої злети й падіння, падіння і злети.

Не існує прямої незмінної стабільності,

Ми створені з плоті і крові, крові і плоті,

 

Ми створені жити, боротися, гребти,

Навіть коли весла поламані і криві,

Коли вітру попутного немає.

Памʼятай, є ти,

тільки від твоїх дій залежить буття твоє,

 

Від твоїх думок, поглядів, розмов,

Від кожного слова і кожної літери.

Пам'ятай, що невдача — лишень урок,

А життя — це школа перед справжнім викликом.

Завжди маю при собі 90-й псалом. Рідко випадає нагода читати молитви, але вони все одно оберігають. Також мені подарували браслет-оберіг з бісеру. Не ношу його на руці, боюся порвати, проте він постійно в моєму рюкзаку.

Віктор Терен. «Любов і свобода», «Ярославів Вал», 2024. Висунуто видавництвом «Ярославів Вал».

Віктор Терен (Віктор Васильович Таран, 1941, Кіровоградська область) -  поет, прозаїк і дитячий письменник, автор багатьох поетичних та прозових книг. Належить до представників шістдесятницької генерації, духовним лейтмотивом яких був спротив радянській системі та утвердження української України.

Віктор Терен, до речі - випускник ХАІ,  а також один із засновників Народного Руху України та незмінний учасник кожного бунтівного Майдану, про що він писав у своєму відомому романі «Ворожіння на ягнятку».

Справді, Свобода Віктора Терена не абстрактна, не риторична, а животрепетна, зболена, вона дивиться на нас моторошними очима тяжко пораненого бійця, підводиться з тисячолітніх українських руїн і ніколи не дозволить агресору знищити націю.

Вона сильніша за бомби й снаряди, але водночас і благородна, чутлива, сказати б так: християнська.

Господи, Боже, ніхто ж не проти,

живи собі, царствуй на небесі.

Там після бою хлопці з нашої роти

прийдуть до тебе. Всі чи не всі.

Але, коли на те твоя воля,

щоб ми не всі до Тебе прийшли,

пошли нам, Боже, водички живої,

ковток повітря пошли.

Витримає серце, якщо не броник,

і тільки гнів порве береги.

Сьогодні ми зірку в степу хоронимо,

пробач нас, зіронько, не вберегли

Я тут в бліндажі до Тебе молюся,

кому ж помолитися, як не тобі?

Там у Києві гетьман слизький,  як мерлуза,

то винесу сам на своєму горбі.

Вітер останні страхи розвіє,

от тільки моторошно,

коли щораз,

діти, яких убила Росія,

перед світанком приходять до нас.

 

Ми без ротації довгі тижні,

довгі століття вогонь і бруд.

Ти заповів,

я люблю своїх ближніх,

Колись у далекій юності спілчанські (і не лише спілчанські) віршоруби усіляко дорікали мені за верлібри. Та й не лише віршоруби, а й душогуби ще з тієї хати. Тому, що в їхній закомплексованій уяві в цих верлібрах було щось буржуазне. От партія дозволяла поетам ямб, хорей, то й радійте, як лікарській ковбасі за 2.20. А верлібр – ніт. Бо верлібр перегукується зі словом “ліберте”, свобода. Бо верлібр вільний. Нестримний і неприборканий, не закайданений розміром, римами, канонами…

Отож, повторюся – зміст диктує форму. Поль Елюар, який писав священне слово “Свобода” навіть на вухах свого собаки, ніколи б не сотворив цього величного гімна Свободі, якби він послуговувався хореєм чи ще якимсь прискіпливим дактилем. Воля й кайданки не сумісні, на чому б ці кайданки не були – на зап’ясті чи на слові.

Читайте також:

«Війна як великий адронний колайдер…» Діди і Онуки: прозаїки - номінанти на Шевченківську премію-2025