Звільнилася з роботи після втрати сина... З якими проблемами зіштовхуються люди, які втратили рідних на війні?

Віддаючи останню шану воїнам, що повернулися додому на щиті, люди стають на коліна, схиляють низько голову, кладуть руку на серце, дякуючи Героям за відданість Україні та захист від кривавого ворога …

Втім найтяжчі страждання випадають на долю близьких загиблих. Вони втратили на війні найрідніших  та найдорожчих, і це перетворило їхнє життя на нестерпний біль та щоденне пекло…

Про це - у першому в Україні дослідженні досвіду та потреб близьких загиблих військових, що було проведене ГО «Жіночий ветеранський рух» спільно з аналітичним центром Cedos в межах проєкту  «Центр сили  «План Б» - повернення до активного суспільного життя, реінтеграції, підтримки та відновлення».

Дослідження є унікальним, тому що тема проживання  втрати внаслідок російсько-української війни вперше в Україні вивчається так комплексно.

- Такі дослідження надзвичайно важливі, тому що під час формування державної політики щодо підтримки ветеранів, членів родин загиблих, а також вшанування пам'яті полеглих воїнів нам важливо спиратися на якісну аналітику, - зазначила  Юлія Кірілова, заступниця міністра у справах ветеранів, ветеранка російсько-української війни, дружина загиблого військового. – Як дружина загиблого героя, я вважаю, що в період проживання втрати дуже важлива емоційна підтримка для кожного члена родини.

Тому що надзвичайно важливо розуміти і знати, що пам'ятаєш про загиблого не лише ти, пам'ятає не лише твоя родина, але й пам'ятає все суспільство, шанує загиблих вся країна, і країна готова нести цю пам'ять далі. І через десять, і через сто років.

 

- Під час роботи над цим дослідженням для нас принципово важливо було залучити різні досвіди проживання втрати - досвіди різних років війни, починаючи з 2014 року, а також з початку повномасштабного вторгнення, - ділиться задумом Тетяна Борис, керівниця проєкту «Центр сили «План Б», учасниця руху VETERANKA. - Для нас це була принципова позиція.

-  В фокусі уваги нашого дослідження  були військові, ветерани і ветеранки,

родини загиблих, родини зниклих безвісті і родини військовополонених, - додає  Ольга Гальченко,  менеджерка програми «Громадянська стійкість» Міжнародного фонду «Відродження».

-  Що мене дуже вразило в цьому дослідженні? Це прірва в досвіді між родинами загиблих до повномасштабного вторгнення і родинами, у яких близькі загинули під час повномасштабної війни.

Ця різниця викликає гірке відчуття несправедливості. І думки: що ж з цим робити? Адже це надзвичайно важливо - шанувати та героїзувати пам'ять про загиблих. Це важливо для не тільки для родини, а для нас всіх.

- Ми загалом прагнули з'ясувати, якими є етапи проживання втрати  та повернення до активного суспільного життя, - розповідає Аліна Хелашвілі, керівниця дослідницького відділу незалежного аналітичного центру Cedos.  – Ми дивилися на це в контексті взаємодії з державними інституціями, з суспільством.

Ми хотіли дослідити основні проблеми, з якими люди зіштовхуються, проживаючи втрату, і сформувати бачення, як їх можна найкраще підтримати.

Аналітики Cedos  провели 15 глибинних інтерв'ю. В дослідженні взяли участь 11 жінок і чотири чоловіки. Серед  жінок були  такі, що мали неповнолітніх дітей, а також такі, в кого не було неповнолітніх дітей. Це були люди з різних регіонів України, з різних типів населених пунктів, різних громад. Також був різний період загибелі близької людини - з 2014 по 2024 рік.

- Ми виходили з розуміння, що втрата торкається не лише родин, але й інших близьких. Як вони проживають втрату? – констатує аналітикиня. - Ми намагалися представити різні досвіди.

Люди переживають втрату по-різному. Тому вони можуть потребувати різної підтримки, можуть по-різному ставитися  до різних типів підтримки. І це дуже важливо враховувати цей індивідуальний вимір

Перший етап, з яким стикаються близькі загиблих військових - це звістка про загибель.

-  В ході дослідження  ми дізналися, що переважно рідні дізнавались про загибель раніше офіційного сповіщення від ТЦК та СП, - наголошує Аліна Хелашвілі. - Вони дізнавалися про це від побратимів, командування або працівників медичних закладів, якщо близька людина перебувала там.

Першими про загибель повідомляли контактних осіб, яких позначили самі військові. З проблем, про які нам говорили на цьому етапі, було те, що іноді близькі дізнаються про загибель з новин або з соціальних мереж.

Проблемою була  також відсутність медичного працівника під час отримання сповіщення про загибель. Адже це надто важка звістка…

Під час інтерв’ю учасники дослідження також наголошували, що недостатньою є кількість інформації, яку надавали при врученні сповіщення. Тобто про те, як родина має діяти далі після  сповіщення про загибель .

- В одних випадках жодних нарікань  та зауважень не було,  але й були ситуації, коли працівники ТЦК та СП спілкувалися з рідними загиблих не зовсім коректно, - зазначає Аліна Хелашвілі. - В деяких випадках вони не могли надати повну інформацію. Щоправда, це більше стосувалося нетипових ситуацій, зокрема, коли партнерка була вагітною на час загибелі її партнера, і вони не перебували в зареєстрованому шлюбі.

В ході дослідження ми виявили, що багато хто з близьких загиблих потребує фінансової підтримки протягом першого часу. Деякі люди втрачають можливість працювати через погіршення стану здоров'я, вони змушені лікуватися, а також мають інші витрати, наприклад, на організацію поховання.

Але вони почуваються ніяково просити про цю допомогу. І тут допоміжною була  підтримка з боку близьких, рідних, друзів, побратимів, посестер. Часто вони з власної ініціативи збирали кошти і передавали родинам.

-  Якщо говорити про фінансову допомогу від держави і громади загалом,то тут згадували про певну бюрократизацію процесу отримання виплат і брак повного інформування про те, як оформити документи, яким чином будуть відбуватися ці платежі, які терміни та порядок отримання фінансової допомоги,  - зазначає керівниця дослідницького відділу Cedos.  

Були нарікання на досить тривалий процес встановлення факту батьківства. Процедура вимагає звернення до суду, очікування триває досить довго,  відповідно затримуються виплати, без яких важко виховувати дитину, коли жінка залишилася одна.

-  Якщо говорити про підтримку від громад, то тут все залежало дуже сильно від місцевих органів влади, - стверджує Аліна Хелашвілі. - Частина людей не отримувала допомогу від громади взагалі, хтось отримував її  як одноразову виплату або як гуманітарну допомогу.

 

Нам розповідали  близькі тих людей, які загинули до 2022 року, що ця фінансова підтримка була або відсутня, або розмір  її  був невеликий, і наші інформантки та інформанти відчували прикру несправедливість.

Щодо отримання пільг, то досліждження  виявило брак детального інформування про те, як їх отримати і як їх оформити.

-  Розповідали про тривалий час процесу  оформлення документів для отримання пільг, а також про труднощі з використанням пільг на проїзд у міському транспорті, зокрема, рідні загиблих вказували на некоректну поведінку перевізників, особливо до 2022 року, - наголошує Аліна Хелашвілі, керівниця дослідницького відділу Cedos.

Проблем з отриманням статусу члена сім'ї загиблого захисника чи захисниці України здебільшого не було, але тут був певний брак інформації про те, навіщо потрібен цей статус, бракувало алгоритму дій, що саме потрібно зробити, аби його отримати.

На цьому етапі  допомагала підтримка з боку військової частини,  ТЦК та СП, а також близьких.

Втрата рідної людини на війні спричиняє різке погіршення психологічного стану, особливо це проявляється у перші дні після отримання звістки про загибель, під час підготовки до поховання і прощання.

-  Частина людей через важкий емоційний стан не могла підтримувати соціальні зв'язки, якийсь час не могла говорити про свою втрату, про свій біль, - підкреслює Аліна Хелашвілі.

Військові  розповідали, що вони не завжди мали час на те, щоби прожити емоції після загибелі побратимів. Особливо, якщо вони перебували в цей час в зоні бойових дій.

Ще відзначали такий важкий психологічний аспект.

Інформанткам, які були вагітні на час отримання звістки про загибель коханого, було болісно спостерігати в лікарнях, як інші жінки спілкуються зі своїми партнерами, отримують від них  тепло і підтримку.

-  Це теж впливало на психологічний їхній стан. Інформантки, які були вагітними, розповідали про те, що їх стресовий стан в якому вони перебували, негативно позначився на здоров'ї дитини, - коментує дані дослідження Аліна Хелашвілі. - Одна з наших інформанток, партнер якої загинув у 2014 році, відчуває, що депресія не минула і досі …

Дослідження виявило, що частина людей розповідала про те, що їм було складно заповнювати якісь документи, де потрібно було вписувати персональні дані загиблої людини. Це викликало сум, спогади про втрату. І  це спостерігалося протягом тривалого часу після втрати.

Психологічний стан впливав на фізичне здоров'я, часто загострювались хронічні хвороби, погіршувався загальний стан, багато хто був змушені звертатися до лікарів. Через стрес виникали проблеми зі сном та порушення харчування.

-  Багато хто не міг продовжувати працювати, - зазначає аналітикиня. - Дехто навіть звільнився з роботи. Одна з наших інформанток звільнилася з роботи після втрати свого сина, бо не відчувала, що її там підтримують належним чином. Інформантки, які навчалися, розповідали, що втрата  близької людини на війні  також вплинула на здатність продовжувати навчання.

-  Дослідження показують що, найбільш значущу і найважливішу підтримку люди отримували саме від свого найближчого оточення, - коментує його результати Юлія Кабанець, старша аналітикиня Cedos.

Втім, частина людей цієї підтримки не отримала.

Однією з  таких причин є те, що усі близькі загиблої людини перебували в тяжкому психологічному стані, і відповідно не могли надати цю підтримку одне одному.

Про такі ж ситуації говорили побратими та посестри, які відзначали, що в них не було людини, яка могла би їх підтримати. Адже їхні близькі або брали участь в бойових діях, або взагалі загинули.

Частина  людей почувалася так, наче вони опинилися осторонь цієї підтримки.

-  Це було пов'язано з тим,  що вони раніше, ще до загибелі близької людини, не дуже активно підтримували контакти з колом друзів близької людини та не дуже активно з ними спілкувалися, - пояснює Аліна Хелашвілі. -   Після загибелі вони відчували, що всі інші близькі люди спілкуються між собою, а вони опинилися на самоті.

Були й такі ситуації.

Близькі загиблих  почувалися ізольованими від своїх друзів тому, що друзі не знали, яким чином підтримати їх, як говорити про втрату, і чи  взагалі  слід говорити про втрату, щоби не викликати ретравматизацію і не погіршити психологічний стан людини.

-  І вони обирали стратегію не спілкуватися з людиною взагалі, - зауважує аналітикиня. - Або зменшували активність цього спілкування, і це призводило до того, що близькі загиблих почувалися ізольованими. Вони відчували, що їхнє соціальне оточення втрачається.

Громадські об'єднання і організації загалом підтримували сім'ї, залучали їх до своєї діяльності, організовували події, заходи, екскурсії для близьких загиблих людей, надавали психологічну підтримку.

Але ці заходи не охоплюють друзів,  колег, побратимів та посестер, і частина учасниць і учасників дослідження говорила про те,  що власне їм також не вистачає такого  спілкування і цієї підтримки.

Фото: Пісочинська територіальна громада  Харківської області.

-  Наше дослідження показує що, вшанування пам'яті в публічному просторі

дуже важливе для близьких загиблих військовихє, - резюмує Аліна Хелашвілі. -  Насамперед, це організація Алей пам'яті, встановлення постаментів, меморіальних дошок,  на школах і будинках, де вчилися і мешкали герої, перейменування вулиць тощо.

І тут багато залежить від місцевих органів влади, від їхньої залученості до цього питання.

Суспільство має ширше долучатися до заходів шанування пам'яті загиблих військових.

 -  Нам розповідали про факти, які засмутили близьких загиблих, - звертає увагу Юлія Кабанець, старша аналітикиня Cedos. - Вони відчували, що деякі заходи організовувалися ніби лише для родин загиблих військових, хоча ці заходи мали би нагадувати суспільству, ширшому колу людей про загиблих військових.

Вони розповідали про те, що було б добре розвивати культуру вшанування пам'яті  в суспільстві, щоби люди долучалися до заходів вшанування пам'яті,

до загальнонаціональної хвилини мовчання тощо.

Щоби люди своїми вчинками вшановувати пам'ять про загиблих, долучалися до виконання якихось інших дій на честь полеглих захисників.

Як зазначила керівниця проєкту «Центр сили «План Б» Тетяна Борис, наразі головним завданням є  максимальне поширення результатів  дослідження серед всіх організацій, які працюють з родинами загиблих, і адвокатування тих чи інших змін на рівні держави.

Читайте також:

В окупацію через відсутність житла. Чому вимушені переселенці роками живуть у школах, дитсадках та амбулаторіях?