Видана 9 років тому збірка Ірини Мазуренко працює на ЗСУ

На тлі картин у Дніпровському художньому музеї відбувалася розмова про творчість у період передчуття війни під час її повномасштабного розгортання.

«Липневий мед» іще доступний

Виставка, названа «Липневий мед», відкрилася на межі червня-липня, а нині продовжена до третього вересня. Ініціювали її Школа сучасного образотворчого мистецтва та дизайну ім. Вадима Сідура, департамент гуманітарної політики Дніпровської міської ради, управління культури міста Дніпра у партнерстві з Дніпровським художнім музеєм. Її мета – підтримати й самих авторів, у яких звузилося коло шанувальників і замовників, та зібрати кошти для ЗСУ.

На виставці представлені 150 робіт 55-ти авторів із різних областей України. Приймалися  роботи не тільки професіоналів, які належать до Національної спілки художників України, а й студентів мистецьких закладів освіти, викладачів художніх шкіл Дніпра, а також аматорів із творчим потенціалом. Експозиція сформована різножанрова і тематично різноманітна. Окремий розділ представлений творами дніпровців-класиків із зібрань колекціонерів. Уподобані твори можна придбати для підтримки наших захисників, а також самих художників.

У межах благодійного мистецького проєкту «Липневий мед» музейниця Ірина Мазуренко влаштувала репрезентацію своєї  збірки «У шклі буття». Верлібри у книжці часто позначені 2000-м роком або першими роками нового тисячоліття. Ми тоді чекали важливих змін в Україні. Зрештою, відтоді, від старту нового тисячоліття, багато хто із людей творчих професій не зневірився остаточно, а своїми книжками і картинами чесно (іноді занадто відверто й довірливо) намагався ті зміни наближати. Бо економічні й політичні реформи не бувають без руху культури, без усвідомлення, що нам дістався «Всесвіт крові», як написала Ірина Маузуренко: «Вавилонська вежа/Побудована рабами з гематогенових цеглинок/Які дають дітям від знекровлення/Прищеплюючи смак мисливця». Держави не постають безкровно. У цьому нас переконує дійсність. Хоча передмова книжки Ірини міфологізує те, що у людства відбувається із словами. Це не тільки перша сигнальна система (іноді досить обмінюватися жестами і смайликами).

Вірші на тлі картин звучать по-особливому. Ірина Мазуренко у Дніпровському художньому музеї

Автор передмови до збірки "У шклі буття" ірландський поет, перекладач і літературознавець Шон Маклех написав: «Все тлін. Все минає. Тільки поезія вічна. Вона існує ніби сама по собі. Її придумують не поети. Вона сама знаходить поета, щоб втілитись у світі людей. А потім знову іде у свій світ початкового і сущого. Або лишається назавжди серед людей».

Ще поділюся цитатами із верлібрів Ірини Мазуренко, які  Шон Маклех  порівняв за прозорістю  із Венецією в березні. Не можу ані заперечити, ані погодитися, бо Венеції в жодну пору року не бачила. Але спершу про ілюстратора книжки.

На виставці Сергія Алієва-Ковики в Дніпрі 2023 року

«Спека. Сирена. Кава» художника, який уміє вчитуватися в тексти

Його називають мультидисциплінарним художником, який працює з книжковим дизайном, станковою графікою, живописом, скульптурою і фотографією.  Також він  –  співзасновник мистецького товариства СТЕП, яке було андеграундним у 1980-тих роках.  Художник і поетеса співпрацюють давно.

До відгуку про виставку Сергія Алієва-Ковики «Спека. Сирена. Кава» (літо 2023 року) в Школі сучасного образотворчого мистецтва та дизайну в Дніпрі Ірина Мазуренко взяла епіграф із вірша  харківського любителя епатажу Михайля Семенка: «Я не умру від смерті – Я умру від життя…» Процитую дещо із її роздумів.

«На виставку прийшла вдруге, щоби на самоті увібрати в себе побачене і якось відгукнутись на ті сигнали, що художник спрямовує до нас, своїх сучасників –  до тих, хто має гідно прожити своє унікальне життя під час війни і до тих, хто буде після неї.

Приголомшує все: ніби сон у літній спекотний день, коли стоїш на пероні, а повз тебе пропливає потяг, з вікон якого виглядають химерні експресивні «чоловічки», оживають пташки, кицьки, песики, лунає звук скрипочки, діточки смакують морозивом, матусі не можуть відірватися від телефону; то в одному вікні, то в іншому проступають збільшені, застиглі у розпачі обличчя-маски, обличчя-натяки… Потяг набирає швидкість: у миготінні кадрів ледь встигаєш помітити характерні обриси голів, жіночих стегон, спин, грудей, рук, ніг, кіл капелюхів та парасольок і навіть врізаний фрагмент з відомим українським дороговказом «російському кораблю», не кажучи вже про пакетики від кави «Nerо».

Здається, – повний капець! Але в цьому є свій сенс, свій ритм, навіть своя поезія, але постмодерністська, така ж динамічна й кутаста, можливо, дещо кострубата, але справжня, непричесана, написана просто неба, як і безліч «картинок» Сергія Алієва-Ковики, що народились на вулицях нашого великого Міста.

Гудіння людського вулика нагло глушить виття сирен, що мають металевий присмак і пекельно-червоний колір, як ті ракети й бомби, що летять вбивати нас. А втім, фігурки продовжують сновигати тільки у відомому їм напрямку. Чи не замовити ще кави і не викурити цигарку?

Незадовго до війни у травні 2021 р. Імперський військовий музей в Лондоні презентував проєкт китайського художника-дисидента Ай Вейвея «Історія бомб», що досліджував вибухові пристрої, які люди використовують для знищення один одного. Митець присвятив його мігрантам та біженцям. «Я не люблю говорити: Це просто люди йдуть з пункту А в пункт Б. Мені потрібно знати причини, які змусили їх покинути дім і вирушити в небезпечну подорож, яка для багатьох з них ніколи не закінчиться. Тому я почав досліджувати бомби»,  –  прокоментував художник.

Здається, саме з цієї причини Сергій із зацікавленням, емпатією, сумом, гумором, іноді захопленням, а іноді з гнівом і молитвою, проживав життя кожного перехожого, був невід’ємною часткою цього неймовірно-життєдайного броунівського руху і під ревіння сирен щодня створював свої миттєві малюнки на різнокольорових аркушиках паперу. Отже, він художньо досліджував замість «бомби» (читаємо «смерть») «людину» (читаємо «життя») та її поведінкові моделі під час військової загрози в спекотні літні дні 2022 року.

Як у магнетичних графічних серіях, так і в монументальних полотнах «Акації на Грушевського», майстер тотально переосмислює ґенезу бачення екзистенції буття. Мудрі поличчя дерев, з усіма їх покручами, зморшками; зашкарублою від вітру, дощів, часу, шкірою, є німими свідками народжень і смертей, відроджень і руйнацій. Поліфонія їх мовчання, як і гімн вічності, створені уявою художника, вражають і, попри всі «бомби» та сирени, під пекучим південним сонцем, дають надію на реінкарнацію Життя»

Ірина Мазуренко. м. Дніпро. 18 червня 2023 р.

«Червоним зойком…попливеш на схід»

Ірина Мазуренко на репрезентації

 У Лесі Українки стукотів по шклу кипарис, у Миколи Бажана – «брязк розбитого об стінку корчми шкла».  В обох випадках не скло, а шкло додають тривожності й певної невідворотності. Буття крихке навіть у мирному житті. Згадалася фраза із власного шкільного вечора. Хтось сказав насмішкувато у мене за спиною, доки танцювала з однокласником. «Диви, тримає її,  як вазу кришталеву». Кришталь тоді був дефіцитом, вчительки навіть не заїкалися батькам, щоб таке подарували  на випуск. Але ми про інше «шкло» - від Ірини, усім нам.

«Хочу в скляну посудину /Черепахою коником цвіркуном». Ти на видноті в тому акваріумі чи  банці, але про тебе дбають – годують і напувають, «скляну посудину» прибирають. Якщо черепаха – беруть на руки і навіть відпускають почалапати підлогою. Або їдуть до моря і там носять на пляж у коробці з-під взуття, дозволяють погуляти під парасолею. Це як же треба втомитися, щоб хотіти долі спійманого цвіркуна?! Але нічого не забереш у потойбіччя, тому «Розтули жменьку  коралів літа/Срібних хрестиків зим  не жалій». Ірина не ставить розділових знаків, потік думки й емоції у потрібному місці зупиняє сам читач, якому пропонуються позачасові й дуже сучасні (все одночасно) картини:

«Полохливо випурхують /Кришталеві хрестики бабок/Ті що живуть у вербах/Брейгелівською вервечкою».  Замість літньої ідилії за двома словами постає розпач існування. Брейгелівська вервечка – прозорий натяк на  картину «Сліпці» або «Притча про сліпців». Якщо сліпий веде сліпого, обидва опиняться в ямі. Християнське повчання чи  пересторога для тих, які не хочуть бачити очевидного, заплющують очі на все, окрім власної вигоди. Живуть, а навколо «проспект юрмиться», або ще  звучить  «Нудотно-солодке караоке/Про якусь-то Жанну/На запльованому насінням/Жуйкою/Суржиком/Немовби більма/Малясовому майдані» (із посвяти Валер’яну Підмогильному). Густа брунатна рідина, що залишається після переробки цукрових буряків на цукор – маляс, тож  малясовий майдан смердить. Але ще сни існують для городянки, яка готова зустріти велику біду, але пручається цьому власному знанню.  

«Сновидінням  куриться /«Туман долиною»/ Білим морем лункої тиші». «Кожен вогник /Потаємна сутність/ Чиєїсь душі/Ключі загублено/ Мовчи».

Хіба не про  кожен будень війни оці рядки, написані 2000 року?

«Вразливим хлопчиком/Відшукуючи сенс/Колись червоним зойком/Випірнеш у повітря/І попливеш на схід». Згадалася стара приказка: «Біда знайде, хоч і сонце зайде». Знову про світло й темряву. Передмову до збірки Ірини Мазуренко названо «Сповідь сонця». Хай  біди обминають її та всіх, хто чатує на нічних сторожах, працює на передовій, щоб ми побачили світанок.  

Читайте також: Проєкт «Неймовірні». Жінки, які працювали для України і світу

Художниця палила власні гравюри, щоб уціліти