Подкаст «Градусник». Від Мануйлівки до Франції сходять рідні чебреці

Григір Тютюнник писав другу Володимиру Калашнику: «Дихай нашою весною». 

Новелістику Григора Тютюнника вважають неперевершеною в українській літературі, вивчають у школі. Яким було його оточення у молодості? Людмила, Володимир і Григір  навчалися на філфаці Харківського університету. Односельці-мануйлівці – на відділенні української філології, Тютюнник – російської.

Про університет  Григір Тютюнник писав брату: «Тут навчать не тільки фіксувати певні факти, але навчать і аналізувати їх правильно, без зайвих гарячковості і багатослівного гніву, який мені притаманний. Тут навчать відсівати різного роду полову». 

Володимир і Людмила виросли в Мануйлівці на Полтавщині. У тому селі Григір бував частіше, аніж удома, хоча спершу майбутня теща не дала згоди на заміжжя доньки-студентки. Там він написав понад 20 своїх творів, прототипами яких стали мануйлівці. 

У книзі «Крайнебо» (1975 р.), подарованій В. Калашнику, Гр. Тютюнник написав: «Щоб сиділи ми щоліта  в осяяному зорями садку з білими яблуками на яблунях, і дядько Денис щоб розказував нам про рибу: «Не клює і раз!..» Для Володимира Калашника 1974-1976 роки були періодом викладання української мови у Франції. Коли приїздив на Великодні канікули, Григір написав другу: «Дихай нашою весною».

Якою ж бачилася рідна земля з берегів Атлантики молодому науковцю? Що вирізнив для себе у Бордо й Парижі в середовищі викладачів, емігрантів і в Товаристві дружби СРСР-Франція? Про книжку мемуарних оповідей Володимира Калашника йдеться у другій частині  подкасту. Авторські записи Ірини Мироненко 2014 і 2017 років.

Читайте також:  

Слухайте: