Харківський медійник під окупацією: спогади Олега Юхта (частина 3)

Допис від 20 липня

Одразу після першої зачистки в село масово заїхали окупанти. Артилеристи, росгвардія і полк мотопіхоти з Осетії. Почали лазити по будинках, з’ясовувати, де ніхто не живе. Виламували всі ворота і хвіртки, якщо хтось виходив, вибачалися і йшли ламати наступні.

Практично всі пусті будинки були ними зайняті. До подвір’їв заганяли бмп, бтры и камази з уралами. Гради, урагани, тайфуни, танки та сау поховали в лісі. Наш дім в центрі, нам ще пощастило. А моїм друзям, які мешкали на Зеленій, Лісній, Піщаній, біля лісу, під будинки і паркани підігнали всю свою техніку. Звідти і обстрілювали Північну Салтівку. Стріляли цілодобово з перервою на обід. Вікна вилітали легко. Що пережили люди, біля чиїх будинків розташували всі стріляючі залізяки, не можу навіть собі уявити.

Перші два тижні багато односельців взагалі не виходили на вулиці. Виявилося, що майже всі мої сусіди нікуди не виїжджали, багато хто просто боявся виходити з дому. Ще до війни так сталося, що після другої операції (тромбоз) я гуляв з собакою щодня по 5–7 км навколо села по лісах і полях. Пару днів від початку окупації я цим знехтував. Але пес нововведення не схвалив і божеволів. Довелося продовжити наші прогулянки, але з врахуванням обставин – без заходу до лісу та на поля.

В лісі окупанти натягли розтяжки і заховали снайперів, проходи у поля були відрізані. Почав гуляти з собакою селом. Від дому до лісу по Зеленій, потім праворуч вздовж лісу повз Лісну і Кільцеву і до кінця Піщаної, ліворуч від залізного мосту. І почав знайомитися з людьми. У мирний час «вітаю», то й «вітаю». А тут почався обмін новинами, лайфхаки про життя без електрики, звʼязку, опалення та ліків і під постійними обстрілами.

Новини! Реальні і перевірені новини. Це було головне, чого не вистачало.

- По радіо сказали те і те.

- А по супутнику бачив це.

- Сусідка була біля амбулаторії і чула таке.

Пропаганди, вигадок, маячні зашкалювало. Виявляти місцеві страшилки було легко.

- Вчора жінці голову відрубило і ногу відірвало.

- Ви це бачили?

- Ні.

- Хто розповів?

- Сусідка з Лісної.

- Вона це бачила?

- Ні, але їй точно розповів брат свата кума, який чув від племінниці свахи, яка живе поряд…

З пропагандою було складніше. Прибічників «русского мира» у нас в селі виявилося немало. Але про це поки що не хочеться.

Почав зближуватися з людьми, знайомитися з дальніми сусідами. Став розповідати їм новини з спільного марафону, пропонував зв’язатися з рідними. Мій будинок стоїть на найвищій точці в селі і були місця, де ловив зв’язок.

Залишався запас бензину, ми щодня включали генератор на 40 хвилин, щоб зарядити телефони, накачати води собі і сусідам і подивитися новини.

Так починався мій новий етап життя в окупованому селі. Щось на кшталт волонтерства – допоможи ближньому чим можеш. 

Допис від 21 липня

Моя перша зустріч з гебістами відбулася близько 12 березня.

На вулиці –20, в будинку +10 максимум, 06-00 ранку. 

На подвір’ї почав гавкати пес.

Доки вилізав з-під ковдр, спустився донизу, взувся і одягнув куртку, минуло хвилини півтори. Виходжу – вони на порозі. Хвіртка виламана, в гаражі хтось нишпорить, троє біля вхідних дверей, двоє направили дула автоматів мені в живіт.

Немолодий рашист питає:

– Почему так долго не открывал?

– Спали, – відповідаю.

– Сколько человек в доме?

– Восемь.

– Родственники в деревне есть?

– Нет, только соседи.

– К кому можете переселиться?

– В смысле? Вы хотите выгнать нас с четырьмя детьми и двумя стариками из дому?

– Ты как разговариваешь?!...

Смикається в мій бік, хтось його штовхає, про щось шепочуться...

– Возраст детей?

Сказав.

– Неси телефон и документы.

Приніс. Починає нишпорити в телефонній книзі.

– Что такое Авергун?

– Товарищ мой, Евгением зовут.

– Угу ...

Мабуть, здалося схожим Айдар. Ну в цілому схоже...

Ну и дальші, всі незвичні для мокшанського вуха прізвища, у повній відповідності з «антифашистською» ідеологією рашизму викликають підозри: Давтян, Квурт, Кірш, Лабскір, Фельдман...

І в паспорті чорним по білому написано прізвище – Юхт.

Хоспади, та одразу ж зрозуміло, що я справжній український нацист, типовий правосєк.

Подивився фоточки та останні запити гугла.

От думаю, тупорилий. Все було видалено одразу після першої зачистки. Фіг зайдеш, до чого доколупатися, наївно вважав я.

Його невдоволення лише посилилося. Але цього разу в будинок не стали заходити.

– Иди за мной, – вышел за калитку.

– Где тут у вас пустые дома, желательно с подвалами? Показывай.

– Тут везде живут люди. Вот дом Ольги Николаевны с мужем, там живёт Таня, здесь Шура, дальше тетя Нина.

– Твоя тетя?

– Да нет, просто соседка.

Стоїть, чухає щось між ніг хвилини три.

Мої, думаю, вже з глузду їдуть, мене немає хвилин 20, біля хвіртки БМП з «Уралом» та зеленим позашляховиком, у дворі 15 військових зі снайперками і кулеметами.

– Ладно, свободен пока.

Через хвилину поїхали.

Стою курю. Невже, думаю, обійшлося? 

Як би не так.

Тоді я ще не знав, що до нашого села приїхала контррозвідка, місце собі шукали, самки собак...

Переклад Ганни Тишко

Харківський медійник під окупацією: спогади Олега Юхта (частина 1)

Харківський медійник під окупацією: спогади Олега Юхта (частина 2)