Раїса Недашківська: «Забуття не суджено мені!» (слова із першої кіноролі)

«Початок 60-х. Третьокурсницею я грала Причинну, тобто божевільну,  а Іван Миколайчук – Тараса Шевченка. Після прем’єри всі поїхали до Параджанова». Ось на цих словах увімкнувся мій диктофон у залі Харківської державної академії культури, де  проходила творча зустріч із Раїсою Недашківською. Її кінокар’єра почалася з ролі Мавки у «Лісовій пісні» 1961 року (фільм  уродженця Богодухова, виступами в хореографічному гуртку столичного Будинку піонерів. Івченку порадили звернути увагу на дівчину, яка виступає з індійським танцем. Поряд із «лісовою індіанкою» грали у фільмі Варвара режисера Віктора Івченка). Тоді режисер запросив на проби ученицю київської школи. Дівчина  вже заявила про себе яскравими Губенко, дружина Остапа Вишні (роль Лукашевої матері), Ада Роговцева ( польова русалка), Петро  Вескляров, згодом відомий як Дід Панас із радіо- і телепрограми «На добраніч, діти!» (у фільмі дядько Лев).

 Саме «Лісову пісню»  2000 року  на сцені Київського національного українського драматичного театру ім. І. Франка показали студенти тодішнього режисерського відділення Харківської академії культури. Ректор Василь Шейко зробив точну ставку на те, що в залі були  міністерські чиновники від культури і освіти. «Лісова пісня» їм так сподобалася, що 2001 року в академії було відкрито  перший набір студентів за спеціалізацією «Актор драматичного театру та кіно». Тож майбутні актори переважали серед глядачів на творчому вечорі актриси.

 

Раїса Недашківська і декан факультету театрального мистецтва Ігор Борис. Фото авторки статті Ірини Мироненко. Грудень 2019 року

 Вона розповідала так, ніби тільки вчора була в гостях у Параджанова. Ми разом з нею бачили важку завісу на вікні маленької квартири, срібну тацю  з купою зелені й овочів, особливо малиново-білу тугу редиску. Спогади вже перестрибували далі, в рік останнього приїзду Параджанова  до Києва. Юрій Іллєнко влаштував на його честь бенкет. Раїса Степанівна миттєво зіграла перед студентами свою зустріч з Параджановим на бенкеті.  Голос зазвучав глухо, ніби немічної приреченої людини: «Хто тебе одягає?» запитав режисер актрису в екстравагантному береті й чорній сукні. І зразу зміна голосу, ніби жінка трішки кокетує, але й говорить з гордістю: «Таня Соловйова, наша художниця костюмів, із театру». І знову протяжно, за Параджанова: «Хорошо». Оцінив. Слухаю запис того вечора, вихоплюю цитати.

«Ситуації бували в житті надзвичайні. Приймала удари долі. Треба бути мудрою, підніматися вище над дрібнотою обставин».

Ігор Борис запитав: «Яка професійна різниця для Вас існує між пробами, кінозйомками і репетиціями, виставами в театрі?»

Раїса Степанівна відповіла: «Дуже люблю театр. У ньому атмосфера, дихання зали  багато значать. Якщо я чую, що глядачі плачуть разом зі мною або сміються,  –  то найвища насолода. В кіно все знімається шматками. Там єдиний плюс  – ілюзія, що всі одне одного люблять. Ніхто  особливо не заздрить. Ти одна, немає суперниць і суперників. Уже всі відібрані на ролі. В кіно у мене була домашня атмосфера. Наприклад,  коли ми знімали «Вавилон-ХХ». Це 1979 рік.

 

Кадр із фільму «Вавилон-ХХ». Раїса Недашківська (Рузя) та Іван Миколайчук, режисер, співавтор сценарію  і виконавець головної ролі трунаря-філософа Фабіяна. Посідає 10-у позицію у списку 100 найкращих фільмів в історії українського кіно.

 «Ми переживали за Миколайчука, що він вранці нічого не їсть і йде на знімальний майданчик. Аж увечері після зйомок сідають за стіл, їдять і випивають (іноді пляшка на весь колектив, по 5 крапель), щоб йому вранці знову  без сніданку йти зніматися і керувати зйомками. Я там грала божевільну, роль була невеликою, то я дбала про їжу. Готувала, а потім дивилася,  як щасливо Іван все те їсть. Йому було добре, і нам усім ставало по-домашньому добре».

Ігор Борис: «Богдан Ступка та Іван Миколайчук. Можете порівняти їхні технології майстерності, технології процесу гри?»

Раїса Недашківська: «Богдан – геній. Одного разу він грав Короля Ліра. Яка віддача, яка напруга! Яких людей з’їдав театр».

Ігор Борис: «Так, у кіно група акторів зібралася й розійшлася після зйомок, а в театрі люди щодня спілкуються».

Раїса Недашківська: «Оперний театр у Львові робив вечір пам’яті Богдана Ступки та Івана Миколайчука. Їм було по 75, тобто разом 150. І я там виступала. Вони все пропускали через серце. Грати – це страждати. Іншого шляху, на жаль, немає».

 

Лауреаткою премії «Київська Пектораль» за підсумками 2020 року стала Раїса Недашківська у номінації «За вагомий внесок у розвиток театрального мистецтва».  Фото із соцмереж

 Якби зустріч з актрисою супроводжували кадри з фільмів, я б показувала їх у зворотному порядку: «Комісар», «Гадюка», а вже потім – дебютна для 17-річної чорнокосої дівчини «Лісова пісня».

Як переконливо звучить той юний голос: «Ні, забуття не суджено мені!»

 

Раїса Недашківська. Листівка 1970-х років

У моєму дитинстві, а це межа 60-х70-ті роки, було популярним збирати листівки із фотографіями кіноакторів радянського кіно. Їх постійно продавали в кіосках «Союздруку». Далеко від столиць дівчатка купували їх без сподівання взяти автограф, але з потаємною мрією зіграти не тільки у шкільній виставі. Однією з перших листівок була саме із Раїсою Недашківською. На звороті – перелік фільмів, у яких вона знімалася.

Для харківської публіки (студентів і викладачів академії культури) Раїса Степанівна у грудні 2019 року зіграла одразу всі ролі у фрагменті з «Лісової пісні». Молодь слухала з інтересом, знімала на смартфони за звичкою знімати всі місця, куди потрапляєш за день. Але коли справа дійшла до запитань, почали їх читати з телефонів російською мовою. Уже вдома пошукала відповіді в давній поезії. Підказка від Василя Капніста. Він 1804 року писав: «О мір, разврата полний мір. Лукавство – бог твой, лєсть – кумір».

Капністи – особлива родина для Раїси Недашківської. Це і  заслужена артистка України Марія Капніст, і  її донька Рада, яка й організувала харківські зустрічі.

 

Раїса Недашківська і Рада Капніст. Харків. 2019 рік. Фото Ірини Мироненко

 

Моє інтерв’ю не було закулісним. Дехто із студентів залишився послухати гостю і навіть продовжував її знімати. Запитала про дружбу з Капністами.

  –  Я з 1961 року  знайома з Марією Ростиславівною Капніст. Я любила цю людину, ми дружили. Це такий приклад для нас. Її девіз був «Поганим думкам скажи «Тпрусь!» І це її тримало у цьому світі, бо так, як її ображали, –  це важко уявити. Я колись приходжу до неї додому, а там сидить красуня  з поставою імператриці. Такої «породи» вже немає.  «Раїчко, це мадам Колчак». І ми пішли гуляти  в ботанічний сад, якраз цвів бузок. У мадам Колчак були простенькі панчохи і шкільні черевички коричневі, шкільні. І сукня від шкільної форми. Вона як звикла 40 років ходити руки за спину, так і йшла.

Ми милувалися бузком, а я думала, як вони обидві могли це пережити – арешт, табори. І далі триматися з гідністю. Колчак був для цієї жінки два роки невінчаним чоловіком. І далі 40 років неволі. Убили сина, хоча він не був сином Колчака. І вона, і Марія Ростиславівна продовжували жити, прикрашати своєю присутністю світ. Для мене Марія Капніст – це святе ім’я. Ми її ховали, вона хотіла біля свого предка, Василя Васильовича. В Обухівці, на Полтавщині.  І так збіглося, що її відспівували у Володимирівському соборі в день його народження.

Навіть дозволили, щоб її прах ночував у Володимирівському соборі.

Цей храм дорогий для Капністів, бо батько Марії дав великі кошти на будівництво цього собору. Його в 1920-х роках розстріляли в Судаку, в Криму червоні. Марії допомогли місцеві, вона втікала з матір’ю в  татарському костюмі, щоб її не впізнали і теж не розстріляли як графиню. Старша сестра Марії не витримала смерті батька, померла. Такий багатостраждальний рід, такі випробування послав Господь. У Ради було важке дитинство. Вони для мене – дуже рідні люди.

 

Раїса Недашківська, Рада Капніст і авторка статті. Із домашнього архіву Ірини Мироненко

Додам до цих слів Раїси Степанівни кілька фактів.  Марія Капніст-Сірко – таке справжнє ім’я акторки. За походженням належала до грецького роду Капністів і української родини – кошового отамана Івана Сірка. Один з її пращурів, Василь Капніст, був поетом і драматургом кінця XVIII – початку XIX століть, борцем за відродження козацьких вольностей, автором антиколоніальної «Оди на рабство». Його рядки «У нас закони святи, да ісполнітєлі – ліхіє супостати» актуальні, на жаль, і досі.  Раїса Степанівна говорила про Харківщину, старими шляхами якої колись ішли воїни князя Ігоря.

 «Так багато тут перегукується. Я з 2014 року всі вистави, які граю в Києві в Будинку актора, присвячую тим, хто загинув  за незалежність нашої України. Усі кошти від квитків на ці вистави передаю на потреби АТО. Першу виставу присвятили у квітні 2014 року. Потім взяли благодатний вогонь із Єрусалима на Паску і поїхали по військових частинах підтримувати наших солдатів. І «Слово про Ігорів похід»  слухав поранений хлопчина. Ми привезли його спеціально із госпіталю, він дуже захотів приїхати на виставу. Він тримав гранату, вона вибухнула і відірвала кисті рук, поранене обличчя. Він до того грав на гітарі. Ми наприкінці взяли каску, поклали на рушник і звернулися до залу – зібрати гроші на допомогу цьому воїну Богдану. Господи, зупини цю війну!"

 

Раїса Недашківська. Будинок кіно в Києві. Прем’єра фільму «Лариса. Війна», присвяченого Ларисі Кадочниковій. 2022 рік. Фото із соцмереж

 "Я читаю зі  сцени: «Ми – нація богів! В нас є майбутнє, вічність. Ми ось, вже тут, прийшли творити наш закон. Назавжди зберемо своє найвище віче, бо боги, бо живі, бо вічні іспокон». Те знаємо. Але споконвіку в нас відбивають те знання. Ми повинні знати справжню історію України".

 

 Читайте також: Микола Мох. Життя як театр ризику. Частина 4. Ювілейна

Від масовки на балу до віршів для воїнів. Актор Микола Мох. Частина 2. 

Підписуйтесь на наш facebook   

 Підписуйтесь на наш Telegram