Микола Мох. Життя як театр ризику. Частина 4. Ювілейна

Думки переставляєш, як валізи, коли збираєшся писати про долю актора.  На фото з вистави Андрія Жолдака  «Гамлет. Сни» (2002 рік) шевченківці-березільці Валерій Брильов, Микола Мох, Олександр Ковшун, Сергій Гусєв. Сценічний дим нагадує паровозну пару, яка клубочиться на станції, підганяє пасажирів, що мандрують під час війни найчастіше не  з власної волі.

Моє спілкування з Миколою Івановичем почалося з його майже веселого відгуку на розповідь про одяг межі 79-80 років, коли у актора були позаду гарячий цех ХТЗ і Харківський театральний інститут, робота за розподілом у Хмельницькому театрі і повернення до Харкова.  Ювіляр згадував:

 – Ох, чого тільки не носили тоді й не шили! Я в молодості, щоб трохи підробити, навчився шити модні, в «обтяжку» штани і обшивав ними майже всіх акторів і їхніх знайомих. І непогано виходило. Була навіть черга на пошив.

 – Хоч новелу пиши «Пошив святий Миколай модні штани». Бо в образі святого Миколая тепер згадують Вас найчастіше.. Не здивуюся, якщо Ви ще й смачно готуєте.

– А як Ви здогадалися?! Точно! Ще й пишу дещо...

Ось так Микола Мох поділився зі мною (а я з вами) рукописом «Моя біографія».

 

Чугайстер –  Микола Мох  у виставі Харківського театру імені Шевченка

«Ніч на полонині» за Олександром Олесем.

 

  Поступово театр імені Шевченка став мені рідним, близьким. Я активно займався громадською роботою, мене обрали до профкому скарбником,  потім головою, а згодом до президії обласної профспілкової організації працівників культури під головуванням «вічної» Зінаїди Ігнатенко.   

Не можу залишити поза увагою період в житті театру, коли голова Харківської облдержадміністрації Євген Кушнарьов запросив  на посаду  художнього керівника Андрія Жолдака. Подейкують, що він поставив перед ним умову: підняти творчість в театрі на такий високий рівень, щоб про нього заговорили по всій Україні і вивезти театр в Європу (до цього моменту жоден театр з Харкова не виїздив за кордон). І Андрій блискуче справився з цим фантастичним завданням. Ми, за п’ятирічний період його роботи, об’їздили такі країни як Румунія, Польща, Німеччина, Франція, Іспанія, Італія, Словенія, Македонія, Сербія, Хорватія, Боснія, Фінляндія, Голландія. Можете собі уявити: люди, котрі до цього жодного разу не перетинали кордон, раптом побачили не по телевізору, а на власні очі  життя, побут, дороги найбагатших країн, грали на найпрестижніших сценах європейських столиць і великих міст, отримували, бодай не великі, але добові в євро.  А в Харкові про театр, про Жолдака заговорили навіть... двірники, наші вистави відвідували ті, хто не ходив до театрів взагалі. Публіка розділилась: одні були неймовірно щасливі, що потрапили до театру, інші  плювалися і не висиджували до кінця вистави. Правда цікаво, як же все це відбувалося? В чому ж феномен такого стрімкого злету Андрія Жолдака, запитаєте ви? Він, як таємнича зірка на чорному небі, раптом спалахнув яскраво, освітив простір навколо і так же згас, залишившись назавжди у спогадах очевидців. І тому в кожного буде своя правда. Оскільки я був зайнятий в усіх виставах Андрія, крім однієї (це «Один день Івана Денисовича» за  мотивами роману О. Солженіцина), і деякий час навіть вів щоденника, я можу поділитися тільки моїми власними спостереженнями, відчуттями, поглядами. Відразу хочу застерегти: моя точка зору може бути помилковою, але, передусім, і це я вважаю головним   –  чесною.

 

Отже,  в один із весняних днів трупу зібрали, щоб представити нам нового художнього керівника з Києва Андрія Валерійовича Жолдака. Хтось, звичайно, про нього чув, може, навіть, знав особисто, але більшість з нас  не мала жодного уявлення про режисера. Заява про те, що він буде знайомитися не з усіма разом, як це робилося завжди, а з кожним актором окремо, привела до стану легкого шоку. Зробилося чомусь страшно: «Що це?! А раптом не підійду, або не сподобаюсь, або щось не так скажу чи зроблю і він мене звільнить з театру?!»  –  лякала думка чи не кожного.  «Оглядини»  відбувалися на малій сцені театру «Березіль». Коли я зайшов до зали, в кутку, в напівтемряві, побачив великого, повного, молодого чоловіка з поголеною головою і довгим козацьким оселедцем. Поруч сиділа молода вродлива жінка. Це була його рідна сестра і наш майбутній продюсер Катя.  Вони, не звертаючи на мене ніякогісінької уваги, про щось стиха говорили між собою. Біля ніг чоловіка лежав вгодований білий пес. Раптом чоловік, різко обернувся в мій бік і сказав: «Поверніться , будь ласка, до мене спиною!..  Добре, дякую!  Як ваше прізвище?»   –  Мох.  – А ви що, в цьому театрі нічого не грали?» Я  остовпів. Як не грав?! «В мене за плечима з  півсотні зіграних ролей,»  –  промимрив я з переляком. Чоловік, дивлячись на мене, знову тихо про щось заговорив із жінкою, потім, посміхаючись якоюсь відкритою, дитячою посмішкою сказав мені: «Все, можете йти!» Ось так ми познайомились з Андрієм Жолдаком.

Людина зі сходу – Микола Мох. Вистава А Жолдака «Венеція. Чотири з половиною» (2004)

Большаков, сусід Наталі Петрівни – Микола Мох

Наталя Петрівна  – заслужена артистка України Вікторія Спесивцева (крайня праворуч).

Вистава А.Жолдака «Місяць кохання» (2003)

 

Саме час послухати голос актора. Байку Григорія Сковороди «КРІТ І ЛІНКС» (звичніше для нашого часу – кріт і рись)  у майстерні харківського художника Олега Лазаренка читає Микола Мох. 6 грудня 2022

 

 

 

 

Відгуки друзів, колег, шанувальників

Доктор політичних наук, професор, депутат Харківської обласної ради (фракція «Європейська Солідарність») ГАЛИНА КУЦ. Разом із ювіляром є членом Ради Харківської «Просвіти»

Галина Куц і Микола Мох

 

Микола Іванович Мох – це надзвичайно значима особистість для сучасного Харкова. Це людина, що сильна духом, зі світлою душею. Микола Іванович життєрадісний і життєдайний, щирий та відданий Україні. Своєю потужною енергією творення він постійно формує україноцентричний простір навколо себе. Це людина Сковородинівської традиції, власні високоморальні ідеали якого не розходяться з його вчинками у житті. Він надихає і дає приклад іншим.

 

Журналістка ЮЛІЯ ІЛЬНИЦЬКА

 

«З роси й води!» – хочеться побажати шановному ювілярові, Миколі Івановичу. Як журналістка Харківського обласного радіо часто бачила й чула Миколу Моха на різних зібраннях у Будинку літераторів по вулиці Чернишевській (до речі, названій на честь губернського архітектора Степана Чернишова, який мав на цій вулиці садибу на початку ще 19 століття). На творчих вечорах Микола Іванович читав вірші Тараса Шевченка, Василя Стуса, інших поетів-класиків або наших сучасників. Іноді актор ділився спогадами про когось зі своїх колег по сцені чи друзів-літераторів.

Радісні і світлі враження залишилися в мене від перших сковородинівських фестивалів «Сад божественних пісень» (ще до того, як хтось із посадовців у радянському стилі розпорядився прибрати із назви фестивалю слово «божественних»). Відбувалися ці свята просто неба у місцях, де бував колись Григорій Сковорода. Часто – посеред зеленої галявини у Бабаївському лісі.

 

Бабаї. Сковородинівські місця. Микола Мох і літератори

Олександр Підкопай, Лариса Вировець, В’ячеслав Романовський

Фестивальні концерти жваво вели тоді Люцина Хворост і Микола Мох, котрий розсипав свої гумористичні перлини перед численною дорослою і малою публікою в українських строях, що раділа можливості посвяткувати «по-нашому».

Під час зібрань літературно-музичного клубу «Апостроф» теж не раз зустрічала Миколу Моха як учасника або гостя творчих вечорів. Бував він  у книгарні «Є» під час презентацій книжкових новинок. Миколу Моха часто бачила і в літературному музеї Харкова, де він також читав вірші або вів мистецькі вечори.

Одного холодного зимового дня зустріла Миколу Івановича у Свято-Дмитрівській церкві. Після молитви і благословення владики Ігоря (Ісіченка) він та інші митці й волонтери сідали в автобус і вирушали до наших бійців на Донбас. Везли подарунки «для тіла і душі»: одяг, їжу, вірші та пісні.

Слово Шевченка, Стуса та інших поетів України сильно й палко лунало з уст Миколи Моха і в Харківському театрі опери та балету імені Лисенка на різних фестивалях, конкурсах, ювілейних урочистостях. Сидячи в залі як журналістка я бачила й відчувала, як хвилюють глядачів його виступи, надихають або викликають щирий сміх.

У Харківському педагогічному університеті імені Сковороди теж слухала Миколу Моха, котрий читав поетичні або короткі прозові твори. У національному університеті імені Каразіна, обласній філармонії, музеях, галереях – скрізь, де презентували якусь частинку української культури, – можна було побачити Миколу Моха як уважного слухача або ж бадьорого й енергійного ведучого.

Микола Мох приходив на записи передач на Харківському телебаченні та обласному радіо. Правда, більше спілкувалася з ним у студії моя колега Світлана Авер’янова. Мені якось не випало проводити з ним передачі або великі інтерв’ю. Та всюди на Слобожанщині, де вирувало культурне життя і де мені випало щастя бувати, часто бачила струнку постать Миколи Моха. Посеред загалу він стримано-скромний. Та коли починає зі сцени читати літературні твори – творить диво: передає слухачам думки й переживання автора «від серця до серця».

 

Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, поет, представник так званої «пізньошістдесятницької» генерації і дисидентсько-самвидавного руху в Україні, колишній політв’язень  ІГОР КАЛИНЕЦЬ.

Ігор Калинець і Микола Мох перед ювілейним вечором поета. Актор  читав поезії Калинця  

в супроводі Національної капели "Трембіта» у  Львівській опері.   2019 рік 

 

Микола Мох – чудовий декляматор. Я йому дуже дякую, що він мене поширив своїм мистецтвом.  Те, що він прочитав з моєї творчості, звучало прекрасно. Він у Львові мав кілька виступів. З великим успіхом це все пройшло. Уже частина Львова, яка ходить на якісь концерти, має уяву про такого читця в Україні. Він дуже неподібний на наших львівських акторів, які читають твори Франка, Шевченка та й багатьох інших. Вони мають велику пам’ять  і велику жертовність, щоб усе це подати. А цей чоловік ніби з’явився з іншого світу.  Це дуже тонкий читець, приваблює до себе  глядацьку публіку. Я мріяв про такого читця і хочу, щоб іще прочитав щось із мого та й зрештою  не тільки мого. Хай  читає, що він хоче, що він бачить. Він має приємну мову, приворожує глядача своєю сердечністю, щирістю,   гумором. У нас багато читців у Львові, важливо, що він нікого не повторює   у своєму читанні.  Це людина, яку варто підтримати в його прагненні читати з написаного в різні часи. Він мав успіх тут, у Львові. Ті камерні сцени  –  для його прекрасного виконання. Сподіваюся, що він ще довго буде тішити слухача.

 

 

Актриса НАТАЛЯ ГОЛОВІНА

Волонтери групи «Південний пост» на майдані Конституції в Харкові.

 

Знаю пана Миколу не один рік. Прекрасний актор. Працювали разом в багатьох виставах театру Шевченка : «Украдене щастя» (І.Франко), «Адвокат Мартіан» (ЛесяУкраїнка), «В лабіринті» (В.Винниченко), «Дама з камеліями»(О. Дюма-син), «Мікадо» (О.Вишня, М. Йогансен), «Ревізор» (М.Гоголь), «За двома зайцями» (М.Старицький), «Шельменко-денщик» (Г. Квітка-Основ’яненко), «Гамлет.Сни» (за Шекспіром), «Місяць кохання» (за І. Тургенєвим), «Гольдоні Венеція», «Чотири з половиною» (за Гольдоні), «Ромео та Джульєтта» (за Шекспіром) та ін.

Людина красива, красива за своїми вчинками, красива за відстоюваннями певних принципів, позаяк володіє головним людським скарбом –  вдачею розумітись на цінностях.

Це людина, котра не обтяжена віком, тобто, позначки в паспорті   –  то є просто умовність, а не характеристика пана Миколи, котрий є енергійним, непосидючим, зацікавленим, залюбленим у подорожі, здатним відкривати для себе Світ, спроможним зберегти в собі невситиме бажання пізнання.

Це людина, котра має Мрію, тобто, вміє мріяти, має такий талант. Окрім талантів має гандж  –  невміння жити тихим равликовим життям. а саме: Майдан, то пан Микола на Майдані, війна  –  пан Микол, а з концертами у хлопців на передовій.

Рада, що знаю цю людину, пережили разом багато щасливих миттєвостей, допомагали одне одному в скруті.

 

Мовознавець, кандидат філологічних наук, у молодості – актор, згодом  та завліт Харківського  театру

імені Шевченка МИКОЛА ЗУБКОВ.  

В останнє десятиліття мешкає у Львові. Зберігаємо стиль і правопис автора.

 

Творча зустріч шевченківців у селищі Великий Бурлук на Харківщині.

До вистави була екскурсія на маслосиркомбінат, а після вистави  –  банкет, що закінчився десь під ранок. 

На фото (від правого краю) актриса Валентина Соломко, заслужена артистка України Світлана Соловйова (Проня)  і Микола Мох (Голохвостий) у сценічних костюмах. Грали того вечора «За двома зайцями». Далі стоять заслужені артистки України Рима Кіріна і Ольга Місевра, заслужений артист Євген Плаксін, артисти Борис Мироненко і Микола Зубков, помічник режисера Василь Блудов, народний артист СРСР Леонід Тарабаринов. 1982 рік.

 

 Із Миколою ми знайомі відтоді, як його зарахували до нашого театру — це, здається, було в середині 70-х.Тоді я був певен, що цей бравий, стрункий і чубатий красень буде грати всі головні ролі, але вийшло все далеко не так...

        Ми мали чимало спільного: майже однолітки, обидва Миколи, обидва з простих селянських родин, обидва з чарівної Полтавщини, обидва від дитинства мріяли про сцену й нарешті потрапили на кін, він після вишу, а я — дещо раніше, після  театральної студії. Та сцена — коханка зрадлива, а точніше, навіть не сцена, а залаштункова театральна “кухня”, яка  не одну долю (як би це сказати коректніше) скореґувала. Зазвичай акторська доля вельми залежна від т. зв. “режисерської візії” та ще від того, до якого гурту трупи ти належиш, або з ким і проти кого “дружиш”. Недарма ж з’явилась примовка “Театр — храм, та якщо ти не з тими, хто близький до тіла головрежа, тебе хрум-храм і... з’їдять!” Хоча і їх у нас не вельми жалували — шевченківцям, як, певно, нікому “щастило”... Зокрема мені випало пережити п’ятьох (!!) за майже 18 років, а Миколі навіть більше... Тому я вступив до заочного філфаку й по тому почав працювати на посаді завідувача літературної частини, а мій тезко навчився добре краяти й шити... Більшість наших колеґ, не дуже зайнятих у виставах, свою мізерну платню та брак власної домівки скомпенсовували молодечим пофіґізмом, а творчу незреалізованість притлумлювали, хто міцними напоями, а хто пошуками стеатралізованих пригод... Оскільки ми з Миколою більше схилялись до другого, ніж до первого, то активно дідморозили, що бувало, на жаль, лише раз на рік, або вишукували иншого притомного підробітку. Специфіка театрального повсякдення — це прихована, а частіше відверта заздрість, мені здається, Миколі була не притаманна. Бо він один із небагатьох, хто жодного разу не прохав  мене написати про нього, коли я був завлітом.

 

        Пізніше ми з ним перетинались уже в XXI сторіччі на Кам’янських МамайФестах і радо ділились здобутками — я своїми новими книжками, а він осяганням Шевченкового, Стусового й Калинцевого поетичного спадку та громадською роботою. Саме там я побачив його в иншому образі — він поринув у сценічне читання поезії з якою не розлучається й донині.  

 

Письменниця ЛЮБОВ ДОЛИК

Любов Долик з Миколою Мохом. Львів

 

Харків, початок грудня. "Книжковий дворик на колесах"  –  літературний десант, очолюваний пані Любою Хомчак, прибув на відзначення дня уродин нашого генія  Григорія Сковороди. Але спершу –  мандрівка містом. Звісно, ми мали побачити знаменитий письменницький будинок «Слово». Були вже трохи втомлені від безсонної ночі переїзду, нових вражень. Аж тут... Так, нас чекав пан Микола Мох.  Тут ми вперше познайомилися. Високий, стрункий, красивий. І білий-білий. Сивина його особливо красива. Сяйлива і поважна. Недаремно пана Миколу називають харківським святим Миколаєм. А ще погляд. Очі глибочезні, як космос. І кущуваті брови  –  наче брама до тої глибини. Не чуєш, не розумієш  –  не пірнай у ці глибини. Я була зачарована, захоплена, як, зрештою, багато хто з нас. А як він читає, як перетворюється у слово, подароване нам! Я ще не бачила читця такої потужності, такої енергії.

Повноцінно вдалося почути пана Миколу у його грудневий приїзд до Львова 2022 року. То був вечір, присвячений ювілею Григорія Сковороди. Так, Григорій Савич всюди з паном Миколою. Ох,  я тоді забула й дихати...Після виступу підбігла подякувати, обняти дорогого гостя. Його сорочка була геть мокра. Яка ж це праця, яка енергія виходить з людини, щоб аж так працювати, аж так читати? Коли відкриваєш у комусь споріднену душу –  дивуєшся, сяєш, радієш. Щоразу, коли вдається спілкуватися з паном Миколою  –  сонце сяє. Ми приїжджали до Харкова ще раз. І дорогою зі Сковородинівки пан Микола читав. Не бачила ані пейзажів за вікном, ані крісел автобуса, ані друзів поруч. Пан Микола читав! І я плинула в потоці голосу, в ріці Слова.

Ще мала одну щасливу нагоду влітку. Пан Микола приїхав до Львова, а зустрітися з ним ніяк не вдавалося  –  весь у виступах і роз’їздах. І я на роботі. Як бути? То я примчала на вокзал. Хоч проведу дорогу людину. Купила в дорогу пару свіжих хрустких багетів. І прихопила кілька своїх книг. Ох, як пан Микола зрадів! А який він красивий –  бузкова футболка, світлі шорти, довгі стрункі ноги! Гей, де там голлівудські актори? Поруч не стояли з цією справжньою, шляхетною чоловічою красою!

А головне – душа.

 

Ми спілкувалися у фейсбуку. Після 22 лютого пан Микола виїхав з Харкова буквально з документами в кишені та пляшкою мінералки в руках. Працював з волонтерами, плів сітки. Але можливість виступити, подарувати людям свою акторську майстерність  –  це те, що дарує пану Миколі крила. 

 

Письменниця ЯНА ВОВК

 

 

Микола Мох з Яною Вовк на презентації її повісті  «Там, де немає дзеркал». Харківський літературний музей

 

 

Не важливо, скільки років триває знайомство. Важливо те, що дає людям спілкування між ними. З Миколою Івановичем я познайомилася 2020 року і можу сказати, що в моєму житті стало більше на одну талановиту, мужню, прекрасну людину, дружбою із якою пишаюся. За цей час у нас були творчі зустрічі, співпраця, волонтерство.

Якось ми зустрілися, щоб обмінятися книжками для читання, розговорилися. Мене вразила прямота і щирість мого співрозмовника. Більшість людей, розповідаючи про себе, намагаються створити вибілений образ. А я почула історію життя, сповненого пошуку, спроб і помилок, з позиції набутої мудрості. І це мене зачепило… Так народився цикл біографічних оповідань про Миколу Моха. Перше з них називається  «Криниця бажань».

Дитинство Миколи Івановича було не з легких – у повоєнні роки в бідній родині на Миргородщині. Мрія про акторство з дитячого «хочу» поступово переросла у «буду». Не все склалося просто, утім – 37 років на сцені «Березіль» (Харківський театр ім. Т.Г.Шевченка), ролі в нових театрах, у тому числі «Нафта». Незадовго до війни  ми з чоловіком дивилися перформативно-документальну виставу «Храм», побудовану на матеріалах інтерв’ю з 25-ма харківськими театральними діячами та діячками різних поколінь. Микола Мох створив один із найсильніших образів.

 Чимало теплих спогадів, пов’язаних із Миколою Івановичем. Разом ми їздили до Харківської міської дитячої лікарні №16. На день Св. Миколая найкращий Миколай подарував чудове затишне  свято  дітям, яких було госпіталізовано за соціальними показниками. А в Міжнародний день онкохворих дітей, ми приїхали із підтримуючою програмою. Тяжка хвороба випала черговим випробуванням і на долю Миколи Івановича. Його власна історія та шлях подолання цієї біди стали ниточкою надії  для батьків онкохворих діток.

Щиро бажаю шановному ювіляру міцного здоров’я, невичерпної енергії, щастя і нових творчих зустрічей. Многая літа, дорогий пане Миколо! І всім нам Перемоги. 

 

 Кадр із фільму «Віддана», за твором Софії Андрухович «Фелікс Австрія».

Микола Мох і головна героїня стрічки

 

В юності ефектного актора не знімали в кіно. Коли вже сивина стала природною, почав грати у фільмах і телесеріалах «Кава з кардамоном», «Кріпосна».

Доречно тут повторити головну думку фільму «Віддана»: «Кожен отримує те, що хоче. Кожен має таку любов, якої прагне».

 

 

 

Перший в Україні пункт допомоги військовослужбовцям, заснований на Південному вокзалі Харкова, тому й назва його «Південний пост». Концерт для військових. 2018 рік

 

Цю публікацію відкриває фото акторів з валізами. Фінальним хай будуть два кадри: волонтерський Південний пост на вокзалі в Харкові із старими лавками залу очікування поїздів, шевронами військових, які зупинялися тут дорогою на фронт або з фронту,  а другий – виплітання маскувальних сіток з маленькими земляками. 

 

Микола Мох навчає дітей плести маскувальні сітки.2022 рік

 

Усе, що тримає,  –  дороги і прагнення спілкуватися з іншими, допомагати, щоб із слів і клаптиків тканини з’являлася маскувальна сітка. Фронтова, але спершу все-таки душевна. Без такого захисту ніяк  протриматися у цьому світі, цьому театрі ризику.  

Читайте також: «Система переодяглася і працює». Записки актора Миколи Моха. Частина 3.

Курка замість квитка на виставу і вірші на донецькій окружній

Від масовки на балу до віршів для воїнів. Актор Микола Мох. Частина 2. 

Підписуйтесь на наш facebook   

 

 Підписуйтесь на наш Telegram