Учителька з двома дипломами (один із них – каразінський) і авторка багатьох віршованих і прозових творів Олеся Омельченко видала 2022 року шість нових книжок для дорослих і дітей. Фінансово їй допомогли аграрії з рідної для Олесі Дніпропетровщини. Чим під час війни можуть допомогти повість і поема про кохання?
Про себе вона розповідає: «5 років навчалася на відділенні романо-германської філології у Харківському тоді державному університеті (тепер він національний і носить ім’я свого засновника Василя Назаровича Каразіна). Тому Харків для мене – друге рідне студентське місто після Дніпра, де закінчила .українське відділення філфаку. Захоплююся астрономією, фізикою, медициною, парапсихологією, історією. Малюю. Граю на бандурі. Знаю німецьку, польську мови, вивчала чеську та французьку. Англійську – зі словником. Керівник літературної студії «Віконечко», вихованці якої щороку посідають призові місця не лише у районі, області, а й на всеукраїнських та міжнародних конкурсах літературно обдарованих дітей».
21 лютого 2022 року, на міжнародний день рідної мови, гімназія у селі Військовому на Дніпропетровщині, де викладає Олеся Омельченко, почала тиждень української мови. Квест, флешмоб, святкові вишиті сорочечки на дітях, уквітчані вишивкою сукні і блузи на вчительках. Посмішки не просто для фото – багатьом справді хочеться посміхатися. Декому з молодших учнів – побешкетувати. Мені це нагадує переглядання знімків з іншого, не Дніпровського берега. Кінець літа 1939 року, Гданськ, берег Балтійського моря. Гарно вбрані родини. Теж посмішки чи ледь здивоване завмирання перед фотографом («А що там буде далі, коли знімок устигне стати історією?»). До початку Світової війни – кілька днів.
Гімназисти села Військове 21.02.2022. Фото із соцмереж
Про свій заклад учителі з Дніпропетровщини розповідали взимку 2022 року: «Новий семестр для школярів нашої громади розпочався з новими підходами до організації харчування з акцентом на здорову їжу, а для учнів Військової гімназії – ще й з новою їдальнею та харчоблоком. Відтепер діти не змушені будуть ходити в інше приміщення для того, щоб поїсти».
Хіба могли вони тоді уявити, що за кілька днів розгорнеться повномасштабна війна і поняття «шкільний автобус», «новий харчоблок» вона відсуне далеко-далеко. Олеся залишиться у рідному селі. Працюватиме дистанційно як вчителька, але й ховатиметься від розпачу й тривог у рукописи. Поспішатиме дати їм раду. Ще на початку неспокійного року встигне видати аж чотири книжки для дорослих і дітей, а впродовж інших місяців – наступні дві. Колосальної напруги робота. Хто допоміг? Подробиці – з листа:
«Наш Військовий старостинський округ входить до Солонянської селищної ради Дніпропетровської області. Її голова Михайло Мусійович Копєйко обирається вже більше 20 років на високі посади. Мої меценати – голова райради Олександр Леонідович Корж (у минулому) та його син Дмитро. Фермери. Та син їхнього друга-фермера Сергій Сергійович Булкін. Їм я віддаю частину книг, щоб розпоряджалися на власний розсуд. Уже подарувала нові видання музею «Літературне Придніпров’я» у Дніпрі, Микільській-на-Дніпрі сільській бібліотеці, Солонянській бібліотеці, Солонянському краєзнавчому музею. Залишу, може, для участі в конкурсах, планую надіслати ще до кількох бібліотек. Усі презентації планую на весну».
Справді, поповнення фондів бібліотек в Україні зараз залежить від авторів нових видань. Оскільки в Харкові Олесиних книжок у книгозбірнях ще немає, то принаймні згадаю їхні назви та дещо процитую. Зацікавить – будете шукати її публікації в інтернеті.
Отже, 2022 року у Дніпрі вийшли написані Олесею Омельченко драма «Голубоокий Ангел», повість «Аристократка без соціального статусу», лірична поема-фреска «Любов зцілити рани прилетить», оповідання та повість «Стихія». Дизайн і малюнки до книжок створила Катерина Полтавець (Нікітенко) із села Вовніги того ж Солонянського району. Додайте сюди ще дві книжки для дітей, ілюстровані онукою Олесі Маргаритою Козловою (навчається у Військовій гімназії). Ось вам і шість книжок за рік війни.
Книжки, видані коштом аграріїв Дніпропетровщини. Фото Олесі Омельченко
Повість «Аристократка без соціального статусу» можна вважати автобіографічною. Тільки ім’я змінила на Владиславу (Владу). Розлога цитата: «таке переживала, наче і не з нею те було. …Рішучості не вистачало подолати саму себе. Вперта. Якась нігілістка та й годі! …Навіть у сільській школі залишилася працювати – спочатку, не подoлавши чоловікове бажання «щоб донька дихала свіжим повітрям», далі– «щоб самотньою не була старість її найкращої у світі мами».
Згодом, коли ні чоловіка, ні мами, ні брата, навіть щасливої миті
земного існування – коханця – не стало, все ж залишилася жити
в селі, працювати у школі, терплячи приниження та нерозуміння– і тільки тому, що не бажала щось змінювати, зриватися з місця, шукати хто знає яке нове у (і без того переораній) долі…
Ото прийде додому, вип’є кави з сигареткою. Заспокоїться. Напише кілька віршів чи попрацює над драмою… Зручно. Все і всі наче біля неї – і життя зі своїми стресами, принадами, розчаруваннями, і творчість, і її вічна любов, і рідна оселя. Дніпро хлюпотить поруч, зорі запитально- загадково дивляться на старіючу мрійницю, з неба усміхаються, майже кепкують. Точнісінько, як у тій притчі про трьох добродіїв, яким Господь дав по золотій монетці. То один примножив багатство, вклавши в справу, другий закопав у землю, щоб не загубити– бо час надійде віддавати, третій просто витратив. Так от Влада була отим другим, який закопав у землю скарб, щоб знати, що він завжди з нею. І навіть те, що життя немилосердно минало, роки уже з гуркотом сповіщали про ще і ще новий ювілей, а уже десь за недалеким обрієм лякала іскриста спіраль смерті… і відступала.., – не лякало її. Усе здавалося зручно- незручним, з яким можна було мирно жити. А чому ж не зручно? Прийдеш додому – сам на сам. Ніхто не заважає. Молодість позаду. Рідні позаду. Навіть логічне розуміння себе– позаду… Одні мрії попереду – незмінні, солодкі, молоді, аристократичні на фоні нев’янучого місячного неба та мільярдів зірок».
Чи можуть мрії бути аристократичними, не беруся судити. Аристократизм та інтелігентність – не слова синоніми. Тим паче, що йдеться про час, коли губляться й зникають фізично незалежно від походження чи набутих душевних потреб. «Тепер війна. І Київ – не Київ, і рідний Харків – розтерзаний. І я серед раз по раз палаючих міст і сіл України – болем кричу в своєму поки що відносно тихому прихистку села, що боязко тулиться до високого берега Дніпра. Наді мною, у мені – далекі і вже близькі канонади, вибухи. Щомиті там хтось вмирає в полум’ї».
Високий берег – не просто означення місця, де живе і авторка, і її героїня-аристократка. «Високий берег» – збірка поезій Олесі Омельченко, видана 2016 року. Строфа звідти: «Ловили рибу з батьком на Дніпрі.// Ще тільки-тільки сходило світило // І хвилі різнобарвні червонило.//А ми удвох сиділи у човні». Із поетичної збірки до повісті перемандровують дитячі спогади авторки. Вони сповнені тепла й любові, хоча й пов’язані із майже смертельним ризиком. «Згадався чомусь щасливий день із дитинства: мружилася радісно до літнього сонечка, сидячи біля Дніпра на камері з колеса трактора, яку зробив батько для неї, щоб не боялася плавати. Сонце променятками бігало по веснянкуватому личку, сіпало за білу хустинку, підштовхувало під боки, наче йому так хотілося, щоб оця кумедна малеча поганялася за ним у Дніпрових хвилях. Урешті, дівчинка не витримала і, знявши повагом платтячко та хустинку, обережно ступила у воду... спочатку прохолодну і жалючу, потім уже поступливішу, і, врешті, з вереском шубовснула
у теплі лагідні хвильки. Батько стояв на піску і сміявся:
– Далеко не заходь! Тільки по коліна!
Обернулася до нього щасливим обличчям і, лукаво засміявшись, пірнула у воду. Батько ойкнув, і за мить вихопив її з синьої хвилі:
– Злякався? Я не втоплюся! Я ж умію плавати, таточку!
Я сама тоді не могла нічого збагнути… навколо блакить якась лякаюча, плавають малесенькі рибки– бубирі чи малявки чудернацькі… Водорості… А я, вся у сонячних райдужних блискітках зеленаво- синьо-золотої води падаю… на дно річки. А біля мене юрмляться рибоньки манюсінькі…Батько казав: «Боже, доню, я як оглянувся тоді на камеру, в якій ти, п’ятилітнє дитя, гралося вловленими карасиками – аж обімлів: дошки, які були прилаштовані до камери, обірвалися». Багато чого обривається в повісті – розлукою, невдалими шлюбами двох закоханих, війною. Був уже в українській літературі «Аристократ із вапнярки», тепер «Аристократка без соціального статусу». Чоловічий образ так званого графа Сідалковського виписаний сатирично, належить епосі «мирного застою», тобто кінця 1960 – 70х років. Жіночий персонаж Владислави-Влади, якій непідвладна часом власна творчість, – уже з категорії мелодрам. Порівнювати їх – безглуздя. Але іноді хочеться. Самозванець років «дорогого Леоніда Ілліча» і аристократка за власними уявленнями, яка тоді ж була юним закоханим дівчам. Точки дотику в їхніх рішеннях і діях все-таки є. Ось хоча б репліка Євграфа Сідалковського : «Точність — ввічливість королів. Неточність — ввічливість ветеринарів, А я вже гадав, ви поїхали до села. Поміняли генеральські аксельбанти на кохання». Час від часу й Олеся Омельченко переповідає про пригоди юності з посмішкою. Ось, наприклад, фольклорна практика в селі. «Спати лягаємо десь опівночі. Може б, і раніше вкладалися, так під вікнами аж гуде від чесного сільського парубоцтва. Тут і «Весняні романси», і гіркі зітхання, і шедеври любовної лірики, і «Отеллівські» погримування «Вийди, бо гірше буде!»…Словом, на всі смаки «любовних страждань» вистачає». Як назвав колись свій роман Павло Загребельний, «Переходимо до любові». Тобто час погортати ще одну новинку воєнного року.
Еліна Заржицька свій відгук на книжку назвала «Новаторська поема-фреска Олесі Омельченко «Любов зцілити рани прилетить». Прочитати її можна на сайті Національної Спілки письменників У країни. Авторка міні-рецензії звертає увагу на «сюжет становлення Любові, її кульмінаційної трагедійності і водночас неповторного щастя любити, вірити, надіятись і жадати для Коханого удачі й добра». Вона згадує тлумачення слова «фреска» як техніку настінного малярства, живопис на вологій штукатурці.
«Волога штукатурка» для авторки – наче вологе від сліз полотно життя, а Любов – як високе мистецтво живопису вкарбовується у стіну, тобто у життя… Частини поеми, як мозаїка фрески, умовно об’єднані в одинадцять розділів, кожен із яких має свою закінчену думку. В останньому розділі «P.s.» – розв’язка поеми-фрески.
Книга інтимної лірики (поема-фреска), як говорить сама авторка, присвячена її коханому з юності. То ж поезії, написані в різний час, об’єднані однією темою: Кохання. Викладені майже у хронологічній послідовності, поезія до поезії, майже як створюється фреска у храмі (а для Олесі Омельченко саме ця Любов, – одна-єдина на все життя, сповнена глибокої сакральної, Божественної сутності). Лірична героїня переконана, що Любов тримає коханого на Землі молитвою, сакральним теплом вітру і сонечка і вона – навічно».
Люблю візуальну поезію, щоб уявляти, що оточувало авторку в момент натхненного писання або що їй згадувалося в напівтемному домі над Дніпром, коли зовсім близько пролітають смертоносні ракети. Тож мій улюблений (цілющий!) фрагмент твору Олесі Омельченко:
«Степ цвірінькав і пах полинами.//Там, де обрій, косили діди.// Цвіркуни починали сюрчати,// Й білий кінь випасався один.//
О трава, соковита, по пояс,// Перехитана вітром легким,// Чим ти можеш зарадить любові?// Співчуттям огортаєш терпким...// Заболіло, у душу вболілось//Моє горе щасливе й п’янке.// Між ромашок й роси заблудила.// Куди хоч веди, поле гірке!// Та і поле, і небо мовчали.// Білий кінь здаленів і не чуть.// Тільки жайвір до мене озвався,// Але мови його не збагнуть.// Та ще ящірка оком сяйнула,// З косарів хтось гукнув про траву.//–Тут хороша! – я їм закричала.//А хотілось кричати: – Забув!»
Головні персонажі, звичайно, Вона і Він, але хіба обійдеться найзатятіша у своїх рішеннях жінка без згадки про маму, коли вже ні пригорнутися, ні запитати проважливі подробиці в її виборі чоловіка після чорних вирв війни 40-х років. Олесина мама зовсім юною пройшла випробування остарбайтерством. У післявоєнних селах, де неодружених хлопців не вистачало, ті, хто повертався з Німеччини після примусових робіт, а не армії, горнувся до подібних. Двоє остівців – Олесині батьки.
«–У Бога все готове!– казала мені мама.//Такий шалений вітер ізвечора свистів.// А зараз повно світла, і Місяць, наче диво,// І хмари урочисті, мов Бог на них летів.//–У Бога все готове!– казала мені мама.//Вона із потойбіччя любов’ю промовля».
Фінал поеми-фрески повний запитань, але й обнадійливого світла:
«–Але що із того вийде? – запитає мене доля.// Відповім, що сонце зійде, бо Любов моя жива,// Що із кожного словечка ясна зірочка всміхнеться.// І коли вночі світає, то, напевно, знов наснилось,// Що я птицею злітаю тебе, птаха, обійнять».
У поеми існує свій сюжет – розвиток почуттів, стосунків. Але для мене особливою болісною нотою озивається ось ця строфа майже на початку книжки:
«Журавлику-чорнокрил, загублений мій, коханий,//Я навіть в свій день останній// Летіти до тебе стану,//Допоки вистачить сил».
Любов під час війни, яку розв’язали, щоб не було наших почуттів і рідних слів. Тож хай вистачає сил долетіти до своїх найдорожчих – думкою, віршем, а кому пощастить то й набутися поряд на своїй, Богом даній землі.
Читайте також: Раїса Недашківська: «Забуття не суджено мені!» (слова із першої кіноролі)
Микола Мох. Життя як театр ризику. Частина 4. Ювілейна
Підписуйтесь на наш facebook
Ще декілька актуальних новин на зараз