Щороку 3 березня відзначається Всесвітній день письменника – професійне свято літераторів (World Day of the writer). Також це щорічний, теж підтриманий світом, день дикої природи, захисту видів, яким загрожує зникнення. Такої ж пори 1943 року під Харковом був важко поранений письменник і мандрівник Іван Багмут. Його молодший брат Йосип – перекладач і науковець в цей час викладав в евакуації. Яка ж природа письменництва в одній родині? Досліджуємо разом із музейницею із Дніпра Іриною Мазуренко.
Повна назва цього свята Всесвітній день миру для письменника. Рішення про його відзначення прийняли на конгресі міжнародного ПЕН-клубу 1986 року. Як своєрідна літераторська профспілка ПЕН-клуб був заснований в Лондоні 1921 року. Син сільського вчителя з Катеринославщини Іван Багмут тоді після гімназії та вчительської семінарії почав учителювати в рідній Бабайківці, відомій із часів запорожців. Семінаристи і освітяни в українській літературі – досить поширене явище не тільки для ХІХ століття (найперший приклад – Нечуй-Левицький), а й для епохи «розстріляного Відродження», «наших 20-х» (Тичина, Еллан-Блакитний). Вириватися з вузького кола семінарської освіти допомагала їм творчість, постійний саморозвиток.
У наші дні світ нараховує 150-200 тисяч професійних письменників, і пишуть вони більш ніж 150 мовами.
Прозу Івана Багмута для дітей, написану вже реабілітованим в’язнем сталінського концтабору, перекладали у 60-70-х роках мовами тодішніх республік Союзу РСР і країн так званого соціалістичного табору. Чи міг цьому посприяти молодший брат-перекладач і мовознавець Йосип Багмут, який репресій уникнув і в роки ув’язнення брата жив у Харкові, аж до 1941 року ? Прямих свідчень не знаходжу. Йосип Андріанович після війни оселився в Києві, захистив кандидатську дисертацію і з такою «непевною» родинною біографією у 1955–63 роках завідував сектором перекладів українською мовою творів класиків марксизму-ленінізму Інституту історії партії при ЦК КПУ. Перекладав він і художню літературу з російської, але більше – публіцистику (Герцен, Добролюбов).У юності, як і брат Іван, Йосип Багмут обрав Харків, тодішній центр республіки.
Відкриває цю публікацію харківське родинне фото. Зберігає його Дніпропетровський національний історичний музей імені Д.І. Яворницького. Саме із степового Придніпров’я походить родина Багмутів. На знімку старший брат Іван (1903 року народження) праворуч, а молодший (1905 р.н.) – ліворуч. Цікаве і фотоательє, де увічнилися родичі. «Красная Светопись» у центрі Харкова, на площі Тевелєва (нині майдан Конституції) пов’язана з фотографом Михайлом Лещинським. Його попереднє ательє «Русская Светопись», засноване 1897 року на вулиці Сумській, поряд із драмтеатром, було першим в імперії фотоательє для зйомки при електричному освітленні. У біографії Лещинського є й Мюнхенська фотошкола, і початок кар’єри учнем у фотостудії в Лозовій Павлоградського повіту Катеринославської губернії. У Харкові любив знімати модниць і модників, мав для зйомок національні костюми, тож охочі ще на межі ХІХ-ХХ століть могли замовити портрет у вишитій сорочці й віночку з багатими стрічками. Пролетарська столиця диктувала інший стиль. У роки непу Михайло Лещинський знімав види Харкова. Деякі з цих знімків публікувалися в журналі «Всесвіт». За збігом обставин, націоналізоване приміщення «Русской Светописи» розташовувалося в тому самому будинку, де редагувався «Всесвіт», газета «Вісті ВУЦВИК» та інші тодішні республіканські видання. Місце роботи й зустрічей письменників і художників.
До того ж періоду належить і фото Івана Багмута з дружиною та дитиною.
Іван Багмут з дружиною і сином перед поїздкою на Далекий Схід, кінець 1920-х років.
Із фондів ДНІМ ім. Д.І.Яворницького
Родина Багмутів із Бабайківки тодішньої Катеринославської губернії була багатодітною: шестеро синів і дочка, яка стала вчителькою, але обірвала своє життя самогубством. Усі семеро дітей здобули освіту. Петро став учителем хімії, загинув на війні, про Луку інформація невідома, Дмитро – партійний працівник, найменший син Григорій – військовий, полковник, кандидат технічних наук в галузі реактивної авіації. Середні – Йосип та Іван виявили схильність до роботи зі словом.
Іван у Харкові обрав сільгоспінститут, Йосип літературно-лінгвістичний факультет ІНО. Іван Багмут захоплювався усім новим. У Харкові запрацювало республіканське радіо – він став літредактором художнього відділу Всеукраїнської радіоуправи, референтом у РАТАУ. Працював і вчився. Був членом літературних організацій «Молодняк» і «Пролітфронт».
Читати й писати про подорожі було тоді дуже популярно. Тож у мандри вирушив і Багмут. Публікації в газетах і журналах об’єднувалися в окремі книжки. Вони виходили щороку: «Подорож до Небесних гір» (1930), «Преріями та джунглями Біробіджана» (1931), «Вибухи на Півночі» (1932), «Карелія» (1933),«Верхівці засніжених тундр» (1935). Чи було це фізичною й духовною втечею від того, що розгорталося в Україні? Чого очі не бачать, за тим серце не болить? Безпечніше було споглядати чужі засніжені гори, аніж бачити пухлих від голоду дітей на вулицях української радянської столиці. Чи можна це називати самоампутацією, відтинанням частини душі, яка формувалася не тільки книжками, а й степовим селом, приреченим на мордування голодною смертю?
Експедиція на Тянь-Шань. Фото із відкритих джерел
Це фото надала для публікації музейниця із Дніпра Ірина Мазуренко. 2013 року, до 110-річчя від дня народження письменника Івана Багмута, вона, тоді старший науковий співробітник музею «Літературне Придніпров’я», підготувала виставку «Від Бабайківки до Небесних Гір».
На виставці поєдналися не тільки фото й видання з родинного архіву і приватних колекцій, музейні експонати з Китаю, Індії, а також несподіване доповнення: Ірина Мазуренко знайшла на звороті портретів та вишивок, які висіли у рамах на стінах у хатах села Усть-Лип’янка Полтавської області, фоторепродукції радянських художників кінця 1940-початку 50-х років. Сталінський бадьорий соцреалізм. Атмосфера, коли Багмут був і політв’язнем від 1935 року, і солдатом, якому після важкого поранення 1943-го ампутували ногу. Про письменника-земляка розповідає провідна наукова співробітниця Дніпровського художнього музею Ірина Мазуренко.
Ірина Мазуренко в експозиції Дніпровського художнього музею на тлі портрета кінця XVIII століття.
Фото 2022 року з відкритих джерел
«Бачити світ!» — ось життєве кредо Івана Багмута. Враження від мандрівок на Тянь-Шань, до Далекого Сходу, Карелії, узбережжя Охотського моря давали молодому письменнику поживу для популярного на той час жанру подорожнього нарису. Його книжки нарисів нині бібліографічною рідкістю. А от оповідання, повісті, створені вже після війни, такі як «Записки солдата», «Щасливий день суворовця Криничного» та інші набули значення «радянської класики».
Книжки виходили великими накладами, в чисельних перекладах і перевиданнях. Тільки «Щасливий день суворовця Криничного» було видано 14 мовами народів СРСР, перекладено польською, чеською, болгарською та китайською (повість виходила 31 раз). Звичайно, це були твори заідеологізовані.
Про традиційні людські цінності, зокрема українця, та психологічні проблеми дитячого та юнацького віку на межі історичного зламу – зламу національної свідомості (духовної) йдеться в автобіографічній повісті Івана Багмута «Життєпис слухняного хлопця» (1969).
Дослідження унікальних архівних матеріалів Івана Багмута, що їх передала до музею наприкінці 1980-х років його невістка Лариса Миколаївна, нове прочитання окремих творів дають підставу для нового погляду на естетичну цінність його творів. Драматичні реалії буття проглядаються у його творах, листах, нотатках поміж рядків та певну заполітизованість. Вони свідчать проти радянської доби, за якої тисячі людей засилали світ за очі в табори та експлуатували на «зеківських» будовах комунізму. Дивом до нас потрапив лист письменника до сина Станіслава: «23 марта у нас была прекрасная погода – солнце, тепло, даже снег начал таять в тех местах, где он был грязный. Но мороз утром был под 40 градусов… Эта зима более холодная – с морозами до 50 градусов. Ожидаем ранней весны и вместе с ней разворота строительства. Не хотел бы ты приехать ко мне летом? Увидал бы тундру, Урал издали, посмотрел бы, как строятся железные дороги. Если б поехал через Архангельск, то увидел бы море Белое и Баренцево и реки Печору и Усу. Подумай и взвесь. Дорога только очень тяжела, боюсь».
Зберігся й учнівський зошит, декілька сторінок якого списані дрібним почерком російською мовою про буденне життя письменника на засланні. Чи це нотатки до якогось твору, чи сторінки щоденника? Як на мене, – це живе готове оповідання: «Вчера я переменил 16-ую специальность. За последние десять месяцев я был пильщиком, конторщиком, штукатуром, редактором газеты, каменщиком, маляром 5-го разряда, дневальным, рабочим на кухне, счетоводом, уборщиком, суфлером, столяром 4-го разряда, гробовщиком, лодочником-перевозчиком, сторожем на огороде, преподавателем алгебры, а вчера стал возчиком… Работа возчика относится к разряду аристократических специальностей в лагере. Во-первых, работа возчика определяется работоспособностью лошади, а не работоспособностью человека, где предел неопределенный, как и его соблюдения. Во-вторых, возчик до некоторой степени уподобляется прокурору, как последний подчиняется только закону, так и возчик подчиняется только» .
Щемливі документи висвітлюють драму окремої людини, яку позбавили власної свободи, а змеханізована рабська праця прирівнювалася до кінської. Показовим у записках є уривок про те, як письменнику довелося супроводжувати групу «урок» до Чибью «в распоряжение начальника партии по изысканию ж.-д. трассы». У перепусці на безконвойне пересування значилося: «Один и с ним 8». «Тут были Чума,– писав він, – Золотой, Король, Седой король, Грех, Соловей, Юрок один и Юрок другой. На меня они смотрели с презрительным безразличием, и я не старался вызвать у них более активного отношения к себе… В Чибью к нам присоединились еще 9 чел. Мы расположились в пустом бараке и ждали,[когда] партия приступит к работе. Среди нових девяти человек были кроме бандитов 2 убийцы и один растратчик».
Автобіографія Івана Багмута 1960-х років зберігає таке зізнання: «Найтяжчим моментом в моїй біографії є 1935-1941 роки, коли я був заарештований, звинувачений у контрреволюційній діяльності і засланий у виправно-трудові табори. Не почуваючи за собою ніякої вини, я дуже боляче переживав арешт і заслання».
Ще одна цитата. Із «Записок солдата», актуальних у наші дні: «Я потрапив у дивізію, що відправлялась на фронт, і був зачислений рядовим у взвод пішої розвідки. …пройшов від Кантемирівки до Вовчанська, був декілька разів у бою, в розвідці і на підступах до Харкова важко поранений…».
Ірина Мазуренко коментує так: «Записки…» щирі, написані рукою солдата, містять у собі побутові подробиці, важкі сцени кровопролитних боїв, філософські роздуми. Повість позбавлена недоречного романтизму. Письменник ділиться з читачем власною думкою про смерть, що відрізнялася від загальноприйнятої: «Я думав про тих бійців з нашої частини, що загинули в перший же день, у першому бою. Не один з них мріяв про величні вчинки, про бойовий подвиг, а довелось упасти, може, й разу не стрельнувши. Пишуть, говорять, жалкують за тими, що загинули в останній день війни. А про цих ніхто не згадує, а вони, мені здається, принесли найбільшу жертву. Вони – перші хоробрі».
Перечитую розповідь Ірини Мазуренко, цитати з Івана Багмута й думаю: «Чи було це мимовільною асоціацією, збігом образів або ж зумисним цитуванням письменником-фронтовиком забороненого тоді Василя Еллана-Блакитного «ми – тільки перші хоробрі?» Редактор «Всесвіту» писав у Харкові 1920 року: «Муром затято обрій.//Вдарте з розгону: р-раз...//Ми – тільки перші хоробрі,//Мільйон підпирає нас.//Ми тільки крешемо іскри,// Спалахують мільярди «ми»,//Розпанахають ковані вістря//Стару запону пітьми».
Українська література ХХ століття для багатьох нагадує «стару запону». Але чи все було в душах тодішніх літераторів «ампутовано»? Щоб оцінити це, варто більше оцифровувати видань 1920-30-х років та робити доступнішими електронні версії журналів, у яких залишилися дорожні нариси й оповідання нашого земляка Івана Багмута.
Читайте також: Олеся Омельченко: любов на тлі вогнепадів
Художниця палила власні гравюри, щоб уціліти
Підписуйтесь на наш facebook
Ще декілька актуальних новин на зараз