Відчуття спільного дому
Журнал своїми текстами приніс мені відчуття великого спільного дому, не завжди безпечного, але рідного.
Що мене зачепило найбільше? Матеріали головного редактора. Його публікацій кілька. Згадую так, як вони відкриваються в журналі – сторінка за сторінкою. Незвично названа посвята пам’яті Марії Миколайчук, народної артистки України, засновниці тріо «Золоті ключі», дружини Івана Миколайчука – «Святе слово «обава»». Його можна зустріти у старих текстах, означає «побоювання», «страх». Обава – не омана. Це швидше острах, що все більше тих, кого у другій половині ХХ століття не просто знали, а й любили мільйони, залишаються в історії, пам’яті, кінострічках і журнальних спогадах, а ще там, «де вже нема ні страху, ні чуттів». Автор зберіг своє радіоінтерв’ю з Марією Миколайчук, записане кілька років тому в Чернівцях. У текстовому фрагменті тієї приязної розмови зібрано багато ніби й повсякденних, але таких важливих подробиць із життя творчого подружжя.
Якось на зйомках Іванові засліпило очі. Роботу зупинили, викликали лікаря. Керівник фільму коли довідався, що Іван живе і готується до зйомок у гуртожитку, сказав: «Легше йому дати квартиру, ніж втрачати такі кошти за фільм». Невдовзі Миколайчукам дали однокімнатну квартиру. «Коли наш кум Борис Брондуков допомагав нам переїжджати, пожартував: «Я буду ночувати в цьому кутку, Осика – там, Гаврилюк з іншого боку. А ви ночуйте, де хочете!». Так що було відразу весело! …і коханок «було» дуже багато. Іван мені завжди казав: «Ти ніколи нікому не вір, лиш мені. Тільки я тобі скажу правду, так, як воно є». І тому я була спокійною. Нехай собі пліткують!
– Історія з Голівудом: це правда, що Івана туди запрошували?
– Так, він би й поїхав! Але хто Йвана випустив би з союзу? Радянські чиновники були зацікавлені, щоби московських запрошували, а не якусь провінцію київську. Сам факт, що йому особисто сказав режисер: «Якщо я вас запрошу – приїдете?». Йван каже: «А ви питайте ось цього чоловіка – голову Держкіно українського. Якщо вони мене пустять, поїду».
Мурал у Чернівцях, створений 2019 року.
Фото із сайту http://mykolajchuk.com.ua/category/pamyat/
“Видатні особистості з нами” –так назвали проєкт Чернівецької міської ради. Перший мурал, присвячений Івану Миколайчуку, відкрили біля однойменного кінотеатру на вулиці Головній. Над ним працювали художники з Харкова, зокрема, Андрій Пальваль. На будинку намалювали монументальний портрет актора в ролі сільського філософа Фабіана із фільму “Вавилон-ХХ”.
Творча група Kailas-V – художнє оформлення фасадів
Андрій Пальваль – головний художник і за сумісництвом технічний директор творчої групи. Її створили 2012 року, коли Харків приймав Євро-2012 з футболу, тобто різко збільшилася кількість іноземних туристів, раніше незнайомих з нашим містом.
Мурал у Харкові, створений 2014 року
Цей мурал творчої групи Kailas-V внесений до Національного реєстру рекордів України як найбільший портрет на стіні житлового будинку. Згодом через сонце і вітер зображення Шевченка довелося реставрувати, на що витратили кілька тижнів складної роботи і понад тисячу балончиків аерозольної фарби.
Мурал в Ізюмі, створений 2018 року. Фото з відкритих джерел. 2022 рік
Це портрет Джона Ленона. В Ізюмі центральну площу Леніна декомунізували ще в період АТО і назвали площею Ленона. Його цитата ”Give peace a chance!” (дайте миру шанс) пишеться однаково українською і російською мовами. Обстріляна табличка повідомляє, що це подарунок місту на згадку про фестиваль «Дорога на схід». Художник Андрій Пальваль.
Під Новоріччя 2022/2023 Андрій написав: «2022. Важкий та несподіваний. Змінилося все і навіть більше. Змінилися обставини, місце проживання. Полишив Харків.. Перестав планувати наперед, ця опція зараз недоступна, навіть така проста річ, як відправити сина у перший клас.
Втратив за цей рік стільки друзів, скільки не втрачав за все своє життя, а особисто вдалося попрощатися з одиницями.
Життя бентежне. Відслідковуючи долю власних робіт, зрозумів, що якщо близько брати до серця все, що трапилося, то можна і посивіти.
Деякі з муралів були стерті з лиця землі, як от у Маріуполі чи Авдіївці; розстріляні та потрощені, як у Волновасі чи Водяному; окуповані і деокуплвані, як в Ізюмі. Але дякуючи Всевишньому, з‘являються нові».
Нескінчені війни. Погляд прозаїка
До новинок прози, яку завжди найважче знайти для «докнижної» презентації читачам. Рубрику «Сучасна проза України» у «Буковинському журналі» представляє продовження роману-автобіографії Мирослава Лазарука «Сага про нескінчені війни».
Таких у селі називали чомусь «прутихатами». Мало хто міг здогадуватись, чому саме так називали припрутських сільських бадік (тобто старших віком чоловіків. – І.М.). Ніхто й не міг згадати, хто їм дав таку кличку. Ніщо не могло встояти на місці проти звихнених повеней, що вряди-годи переростали в паводки. Будь-якої миті все могло піти шкереберть за водою. Ніхто не міг гарантувати «прутихатам» спокою, навіть Господь-Бог. Зрештою, хто ж тебе змушував будуватися коло ріки, підсвідомо накликаючи біду й лихо на самого себе й родину».
Отак при кордоні з рф нині живе Харківщина. Тільки в нас не стихія, а терористи створюють «крутихати», коли ракетні й танкові обстріли знищують домівки, часто забирають і життя господарів.
Рідність дому згадує письменник біля могили брата Любомира:
«Чому ти, брате, не співаєш,/ Чому заважко так мовчиш,/ Неначе сад наш поливаєш,/ Неначе сам собі болиш?/Немає навіть вітру, брате,/ Аби додому полетів,/ Приліг на дах старої хати,/ Листком німим залопотів».
Господиня з іншого кінця України, героїня роману, говорить так: «Наша война теперішня вже скільки чєсу триває і ніяк свого кінця не дійде… Ніби ніхто й не рахує страшну біду (що, тоже, випробування?!), але ніхто не скаже, де той кінець. А я таки хочу його діждатись. Коли згадуєш пережите, знаєш: усе, що почалось, рано чи пізно мусить скінчитисі. Отак і наша тота война, пережита мною…І на кого лиш не надивились. Топталися по наших ґрунтах і кістках німаки і румуни, мадяри й італійці. А про москалів і казати нема що. Усіх виділа-м перед своїми очима! Кожен старався щось погане тобі зробити. Страшенно боялась крови, вогню і води. Погнала з хлопцями пасти корови. І ні з того ні з сього високо в небі летить москальський зі звіздами літак. Нашу стацію розбомбив. А тут ще раз летить. Я його вздріла-м, впала-м на землю і готова заритись так глибоко, аби мене з того літака ніхто не вздрів. Довго боялась підвестися на ноги».
Пише М. Лазарук і про Першу світову війну, яка зачепила його рід. «Коли почалася Перша світова війна, цісар Франц Йосиф багатьох українців спроваджував воювати за свою корону проти російської імперії. Потрапив і мій дідусь до Сибіру в москальський полон, про що ніколи й ніхто не розповідав. Але я знову ж колись давно знайшов його фотографію в сімейному архіві. Красиве молодече обличчя, ставна постать у австрійській військовій формі – все виказувало в ньому непоказну інтелігентність, прагнення за будь-яку ціну вирватися на волю. Він таки повернувся у рідні краї. Але як це трапилося, ніколи не дізнаюся».
Лазарукова «Сага про нескінчені війни» обростає символічними історіями. Ось родина сусідів у селі. Повертається живим з-під Дебальцевого воїн Ростик. Йому по-сусідськи Мирослав Лазарук дарував свою прозу, у якій так багато про рідні місця. І ось вони зустрілися. Ростик починає перепрошувати: «Вуйку, вибачайте, згоріла ваша книжка «Ріка». Я навіть не встиг її до кінцє дочитати. Там усе горіло! Сам насилу вирвався з проклятого вогню, навіть автомат розплавився. Подарована вами книжка пішла з димом. Вибачєйте! – понурився, ніби знову переживав.
– За що ж вибачати, синку? Основне: ти вижив, вирвався з пекла, врятувався! На війні нічого ціннішого ніколи не було й не буде, як врятоване життя.
– Усе згоріло… – він ніби й не чув мене, розповідав далі. – Одяг, що мав при собі. Тільки молитовник прадідівський, оправлений шкірою, порятував. А може, це саме він мене спас?!»
Погляд поета крізь амбразуру
Постійні читачі сайту Громада.груп можуть пригадати статтю «Пропахле соляркою і порохом. Олег Бородай «Вогневий вал» https://gromada.group/news/statti/22248-propahle-solyarkoyu-i-porohom-oleg-borodaj-vognevij-val
Журнальна рубрика «Поезії, обпалені війною» представляє добірку воїна і літератора Олега Бородая «Пошрамоване поле», до російсько-української війни – харківського шкільного вчителя фізики і математики. За роки війни у нього вийшло три книжки: «Відлуння окопів», «Релаксація душі» та «Вогневий вал» (про цю документальну прозу читайте за посиланням, вказаним вище). До Олегових фронтових віршів я додала такі слова: «Птахам важко упізнати місця понищених війною гнізд, маленьким дітям – батьків, яких теж змінює війна. Не обіцяю вам із цією добіркою релаксації душі, але з відлунням окопів і вогневими валами надійде відчуття: білий цвіт, що облітає, – можливо, найкращий спогад ягід. Він долітатиме з вітром до широкого поля. Пошрамованого поля віршів. Ступіть на нього, щоби й Олегу легше йшлося».
Щоб прочитати «Буковинський журнал», можна звернутися до головного редактора Мирослава Лазарука за адресою bukgur@gmail.com
Листи академіка і переселенської родини
І щоб ви уявили різновекторність щоденної роботи Мирослава Лазарука, процитую підготовані ним до друку листи від академіка Івана Дзюби. Іван Михайлович писав до Чернівців Мирославу 2009 року: «Дякую за «Буковинський журнал» № 3-4. Щойно повернувся з дачі, де був безвиїзно два місяці, намагаючись вигребтись із боргової ями (і після Нового року знову втечу). Журнал устиг переглянути – як завжди.
У цьому «мішку» вистачає всього – і є дуже цікаве. Дещо вже прочитав. Доказова стаття Валерія Дяченка «Про “Гоголівську хворобу” в Україні» (можна було би ще загострити блискуче дослідження Андрія Бєлого, який довів, що Гоголь мислив по-українському і російську мову переінакшував на український лад)…
Читатиму далі». Ось така згадка про критика-харківця Валерія Дяченка.
Ще цитата із листа вже 2012 року: «Буковинський журнал» дуже «різношерстний», це могло б бути вадою, але за наших умов це – перевага».
Повернімося знову в наші дні, на сторінки «БЖ» 2023 року, №2 (128 – від заснування цього видання).
Рубрика «Про нас пишуть і відгукуються». Процитую весь допис «Спасибі за Україну та гостинність!» Підпис – «родина Москвіних». Таким був для цих харківців 2022 рік.
«Провівши в Хотині квітень і травень, дивуючись тишею і спокоєм благословенного краю чарівної Буковини, нас потягнуло до Харкова, на не менш вродливу Слобожанщину. А пересікаючи майже всю Україну із Заходу на Схід, переконалися, що вся наша країна справді прекрасна, усюди можна жити і працювати.
Хотинська фортеця. Фото https://khotynska-fortecya.cv.ua/
Приїхавши до Харкова, ми одразу зрозуміли, що місто змінилося: на жаль, багато будівель були пошкоджені обстрілами, ще більш будинків виявилися без скла, вибитого ударною хвилею. Харків став тихим: мало людей, трохи машин. Однак він продовжував залишатися таким самим чистим, як і до війни, за це дякуємо нашим комунальним службам.
Неможливо було звикнути до обстрілів різних міських об’єктів кожну ніч. Ти лежиш у ліжку й весь час чекаєш: коли? Іноді прокидаєшся вночі, годині о 3-4, від звуку вибуху ракети й не можеш заснути. Так і пролетіло все літо.
Відтак трапилося, можна сказати, диво. Наші війська раптовим ударом визволили територію окупованої частини Харківщини буквально за два тижні. Слава нашим воїнам! Відразу стало менше обстрілів і самого обласного центру. Людей у місті стало набагато більше, рух інтенсивніший. Багато будівель і доріг почали ремонтувати. Сподіваємося, життя налагодиться остаточно. Для цього потрібна перемога. Слава Україні!
Незабутніми зустрічами прославилася Буковина, відвідини Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка, особливо незабутніми стали відвідини й «Буковинського журналу», з яким устигли подружитися, взяли участь у журнальних та музейних зустрічах із знаменитим ансамблем «Гармошкарів» Хотинського району, виконуючи пісні, особливо «Червону руту», незабутнього геніального композитора Володі Івасюка. Спасибі Вам за все! За гостинність, любов і дружбу.
Ми – Україна. І цим усе сказано».
Читайте також: Пропахле соляркою і порохом. Олег Бородай «Вогневий вал»
Бухенвальд-Салтівка. Журнал «Київ» про сучасну і давню історію Харкова
