Записка для жайворонка. Пам’яті просвітниці Радислави Капніст

Жінок цього роду досить часто супроводжував шум морських хвиль. До однієї зверталися «ясновельможна пані графиня», іншу називають у наші дні Ельвіра-ханум. Але більше будемо говорити  про ту, яка народилася в часі між першою і другою, –  жінку з очима нічної морської бурі. Про неї в кінотитрах деякий час писали «Марія Капніст-Сірко». Так, серед її предків — той самий слобожанський Іван Сірко. Іноді справи наступників, хоч і далеких, допомагають зрозуміти  шлях того, хто йшов раніше і навіть деякий час – паралельно.

Отож спершу – про наймолодшу з цієї трійці. Ельвіра Емір-Алі-Капніст. Про неї газета «Голос Крыма» писала  восени 2013 року: «За словами Ельвіри-ханум, вона – з роду відомого російського поета Василя Капніста, пов’язаного з Кримом,  селом Таракташ, під Судаком, де народилися її предки». Таракташ (у перекладі «кам’яний гребінь») — так до 1945 року називалося поселення, перейменоване після депортації його мешканців на безлике Дачне. Тож Ельвіра народилася в Узбекистані, в Бухарі, а до Криму переїхала 1989 року. Вона — хореограф, керівник дитячого  ансамблю «Ель-денс» (Сімферополь).

Книжка Ельвіри-ханум має дві частини і дві обкладинки: дивишся з одного боку «Остановка на улыбку. Лирика» — сонячне море. Перевернеш збірку — море маків і назва «Что-то ушло вместе с вами». Сімферополь, 2013 рік. Згадуючи її виступ у Санкт-Петербурзі, де громада кримських татар святкувала  Курбан Байрам, цитують ось ці рядки: «Мы, конечно, построим новую жизнь,/Заплатив своей жизнью и болью,/Чтоб другие вошли и остались навек,/Не положив наших мук к изголовью».

Вечір на честь поета Василя Капніста в Українському культурному центрі Харкова «Юність».  24.11.2003 року. Фото подароване Радиславою Капніст (друга ліворуч) Ірині Мироненко з написом «Хай Вас Господь береже!»

Життям і болем платили й інші Капністи за право продовжити шляхи роду, пов’язаного з  Грецією, Флоренцією.  Про Марію Ростиславівну Капніст є документальний фільм «Сторінки життя». Звідти, а ще із старих газет, знайдених і збережених донькою Радиславою,  —  і світлі, й трагічні факти.

Ростислав Ростиславович Капніст, високопосадовець, мешкав у домі на одній з найкрасивіших набережних Санкт-Петербурга з дружиною Анастасією Дмитрівною, яка походила з роду гетьмана Полуботка та ще одного козацького лідера — Івана Сірка.

Радислава Капніст із сином Георгієм у Мерефі на Харківщині. Виступ  на 30-річчі відкриття пам’ятника Івану Сірку. 2023 рік. Фото із соціальних мереж

Граф Капніст був не тільки власником українських земель, а й відомим збирачем предметів української старовини. Портрети, зброя, предмети побуту зберігалися в Судаку. Колекцію розграбували після 1917-го.

Своє дитинство у фільмі «Сторінки життя» Марія Ростиславівна згадувала так.

«Федя Шаляпін був закоханий у мою маму. Коли мама почула його в театрі, була вражена». Шаляпін  передбачив долю Марієтти, майбутньої актриси. «У вашої крихітки буде дивовижне життя. Не здивуюся, якщо вона стане чарівницею з її ж-бо талантом». Пророцтво співака збулося, але зовсім не так, як уявлялося щасливим батькам – графу і графині Капністам.

Батьки Марії Капніст. Фото з відкритих джерел

Жовтневий переворот 1917 року усе змінив. Нестерпне життя у Петрограді, переїзд Капністів до маєтку в Судаку. Але там «неблагонадійного» графа 1921 року розстріляли – разом із полоненими білої армії.  Вдова Ростислава Ростиславовича відразу посивіла. Не витримала звістки про смерть батька старша донька Ліза, сини Андрій і Георгій  покинули дім біля моря.

Людмила Кочевська в газеті «Кінокур’єр» наводить спогади актриси: «Який у нас чудесний був дім  в Судаку! Великий, затишний, з садом. А яка бібліотека! В революцію все було зруйноване, розграбоване, спалене. А ті, з кулеметними стрічками навхрест,  ламали дім, кидали  у вогонь наші книжки. Бабуся благала: «Навіщо ламаєте, палите? Прекрасний дім, він би міг бути для дітей,  ваших же дітей!» А у відповідь: «Подумаєш, графья!» І брудна лайка. Але ці люди з кулеметними стрічками були отруєні ідеєю, яка здавалася їм єдиною правильною».

Дім  старожили називали «Будинком з привидами». Залишатися в ньому, значить, загинути. Капністів шанували кримські татари, поділилися одягом з графинею і її дитиною. Колись троє покоївок щодня одягали  Анастасію Дмитрівну — щоразу в іншу сукню. Тепер сукня на всю довгу дорогу вглиб більшовицького материка була єдина –  національна, кримськотатарська.

«Неспокійний наш рід, воно й зрозуміло: ми — напівгреки, ніпівкорсиканці, якщо зазирнути у 16-те століття», — слова Марії Ростиславівни. 16-річною вона вступила до театральної студії у Ленінграді. Але за фахом  змогла працювати тільки через півстоліття.  І навіть встигла стати заслуженою артисткою України. Зіграла незабутні ролі у фільмах «Руслан і Людмила», «Олеся», «Бронзовий птах», «Останнє полювання короля Стаха».  Про інші образи мріялося в юності, коли їй освідчився друг дитинства Георгій Холодовський.  Довчитися Марія не змогла. Рятувалася переїздами – Київ, Батумі. Її арештували влітку 41-го, звинуватили в антирадянській агітації. 27-річну  колишню графиню (та ще й італійку за паспортом) відправили до  виправних таборів.

Марія Ростиславівна згадувала етап до Джезказгана. Пустеля. Палюче сонце. Сильний вітер з піском. Люди помирали. Всіх мучила спрага. Запам’яталася  казашка, яка вийшла назустріч з глеком. Їй дозволили дати води тільки найслабшим. 50-і роки зустріла  поблизу Тайшета. Там 1950 року народилася донька Рада.  Дитя  спершу забрали вільнонаймані — чоловік і дружина. 

Марія Капніст з донькою. Фото з відкритих джерел

Георгій Холодовський надсилав у табір посилки — часник, сухофрукти.  Одного разу Марія попросила насіння огірків, помідорів, тютюну і квітів. Вирішили засіяти схил гори. Полили цей город-клумбу питною водою. Кара була жорстока — весь табір наступного дня залишили без обіду.

У 90-х роках вона приїхала як консультант  в Балхаш, на зйомки фільму «Людоїд» (про повстання карних злочинців і політв’язнів у таборі). Їздила місцями Карлагу.  Карлаг на слух нагадує Карадаг. Але це оманлива  подібність назв. Карагандинскій лагєрь — один з найбільших у мережі  так званих виправно-трудових у мережі ГУЛАГу. Карадаг — згаслий кримський вулкан, який обрисом свого схилу нагадує профіль  художника і поета Макса Волошина.  Марія Капніст любила його творчість. Можливо, й  парадоксальний рядок: «В темнице свободен я».   Коли  помер друг усього її життя Холодовський, поїхала в Крим, ходила горами. Вийшла до моря, кинулася у хвилі, безтямно пливла вперед.  Раптом почула чийсь голос, який гукав до берега. І вона повернулася.  Чи справді хтось озвався і цим врятував жінку, біографи  мовчать. Все-таки вона була християнкою, вірила в силу молитви — і могла зупинитися перед тим, як забрати власноруч  Божий дар — життя.

До останніх днів вона була у прекрасній фізичній формі. Могла в пансіонаті на чорноморському узбережжі спуститися з балкона другого поверху, щоб погуляти вночі  берегом моря або зустріти світанок.

Художник, який писав її портрет, залишив у щоденнику такі спостереження: «Мене зустріла жінка, перев’язана червоною хусткою з темними смугами. Великі очі з червоними прожилками, зморшкувате обличчя, матроска, червоні джинси і щось подібне до чоток, великих, дерев’яних. Мабуть, їй було багато років, але це була жінка! Це була аристократка».

Марка до 100-річчя Марії Капніст. Фото з відкритих джерел

Георгій Холодковський чекав Марію з каторги,  знаючи, що в неї вже народилася донька від іншого. Автори документального фільму називають батьком Радислави польського графа. Він одного разу врятував Марію. Під час великої пожежі вона сторожувала овечу отару і могла загинути у вогні.

Вдячністю стало народження доньки, але її відібрали. «Моя дівчинка – від вогню», – розповідала Марія.

Радислава пройшла через 8 дитбудинків. Її виховувала інша жінка – Валентина Іванівна Базавлук. Це була подруга  Марії Ростиславівни по неволі.  Валентина Іванівна – з Харкова. Після війни стала дружиною відомого ленінградського архітектора. Але коли їй набридли бенкети чоловіка в сусідній з домом «Асторії», вирішила піти від нього з крихітною донькою. Чоловік був однокласником Берії, одного дзвінка вистачило, щоб Валентина негайно опинилася за гратами. Чоловік схаменувся, страждав, писав у заслання листи,  варті сентиментального роману. Марію і Валентину, які зустрілися 1953 року в таборах, об’єднало ще й те, що в обох відібрали крихітних доньок. У Валентини дитина померла, застудившись дорогою з Ленінграда в Харків. Раду вона вихопила із сирітства, як тільки звільнилася – раніше від подруги. Колись мені показали родинне фото, на якому поряд – дві матері і вже доросла Рада з двома синами. Один із них – Георгій (як і велика любов Марії Ростиславівни).

У щастя свободи і  радості повернення до звичайного життя була своя трагедія. Дзеркало Марія Капніст побачила вперше у поїзді, який віз її на зустріч з Георгієм Холодовським. У документальному фільмі (вже заслужена артистка України)  вона згадувала: «Я побачила, на що я перетворилася. Страшно – одні кістки і шкіра. Коли я побачила його на пероні, я втекла. Але бачити його дуже хотілося, тому я пішла назустріч. Ми навіть зіштовхнулися. «Я не зустрів, сказав він, ви теж не зустріли. Візьміть ці троянди і побажайте Марії здоров’я». І  пішов. Я гукнула: «Юра!» Він озирнувся. Не міг уявити, що це я.  Я підбігла, і пошепки на вухо сказала: « Юл-Юл, хоч озернися, це я».  І коли очі налилися слізьми, він щось прочитав. «Що з тобою зробили?!»  Обличчя пересмикнуло від жаху».

Марія кинулася бігти, не розбираючи дороги. Але смерть під колесами машини  їй цього разу не судилася. Так актрису смертельно травмують аж у 93-у. За Холодковського заміж вона  не вийшла, хоча приятелювала з ним, спілкувалася до кінця його життя.

У документальному фільмі оператор зняв їх на прогулянці. Чути, як шаркають втомлені ноги. Кряче ворон. Він і вона. Вони познайомилися дітьми навесні 1917 року.

Тривала дружба пов’язувала Радиславу Капніст і Олексія Іваницького, онука знаменитого харківського фотографа Іваницького, теж Олексія. Фото Тетяни Бахмет

Народна художниця України Галина Голомбієвська згадувала свою дитячу зустріч з Марією Ростиславівною в дорозі до Ялти. 1956 рік.  Разом їхали в автобусі. Вразили абсолютно чорні нігті на виснажених руках. «Марія Ростиславівна Капніст», – представилася супутникам, —  «Їду з ув’язнення. Це вугільна пилюка. Не бійтеся». Сама вона вже нічого не боялася.

Про неї писали як про чарівницю з дивовижними очима. Кіноказкар Олександр Птушко, режисер «Вія» та «Руслана і Людмили» (до речі, він родом зі сходу України, з Луганська) роль чаклунки Наїни віддав  Марії Капніст.  Згадувала її донька Радислава Олегівна:

«Птушко для «Руслана» узяв тигра у Запашного, а оскільки цирковому звіру  дали багато снодійного, то він помер. Тоді взяли тигра зоопаркового. І намагалися його приручити. І потім, коли працювали у павільйоні, Птушко сказав: «Маріє Ростиславівно, в казці вовк, а у нас буде щось інше». Зайшла вона в декорації. І раптом мертва тиша. Вона була в одязі із дзвіночками, бо роль чаклунки. Озирнулася і бачить картину: величезний тигр гострить пазурі й готується до стрибка. Як сама вона згадувала, неймовірними зусиллями подумки вона послала орди татар на тигра і перехопила його погляд. Зупинила його стрибок. Він почав задкувати і кинувся до своєї клітки. Підійшов Птушко: «Ну Капніст! Молодець!» А вона відрізала: «Ви падлюка. Не попередили мене про тигра».  Страшенно обурена, вибігла з павільйону в костюмі чаклунки. Намагалася зупинити машину. Всі сахалися і їхали далі. Зупинилася вантажівка. Її довезли до готелю. Була в жахливому стані. Але фільм треба знімати. Птушко вибачився. І далі треба зніматися з тигром. Вона прийшла до його клітки. Тигр упізнав і кинувся на грати.  Тоді вона почала з ним говорити: «Я не винна, що довелося від тебе піти». Говорила з ним дві години. У любові освідчувалася. В потім попросила відкрити дверцята й вільно увійшла до клітки. Знімалася вже абсолютно спокійно».

Листівка з тигром (видавництво «Планета», 1983 рік), підписана рукою Марії Ростиславівни (подарунок мені від її дочки): «Он в ярости прекрасен! Но он и многолик... Смесь юмора с коварством. Но все  же и опасен».

Народжена в день православного свята сорока святих, тобто 22 березня, Марія Ростиславівна трепетно підтримувала стару народну традицію — пекти в цей день жайворонків, вісників нового життя. Обов’язково під крило  крихітного птаха ховалася записка з побажанням. Одному подружжю від Марії Ростиславівни  і дочки Ради, яка приїхала з Харкова до Києва їй допомогти і привітати, дісталися слова на папірці: «А щастя — поряд».

2014 рік

Читайте також:Проєкт «Неймовірні». Жінки, які працювали для України і світу

Раїса Недашківська: «Забуття не суджено мені!» (слова із першої кіноролі)