Чому варто їхати в Нагуєвичі. 170 років з Іваном Франком (фото)

Рідко у світі та й Україні відзначають чиїсь річниці творчого життя. У земному вимірі воно коротше за людський вік. В історичному може закінчитися для когось із літераторів мовчанням сучасників, а для інших  – обраних (часом? критиками? шкільними програмами кількох поколінь? Нобелівським комітетом?) тривати довше, аніж стоять хати, вцілілі з дитинства класиків і ростуть дерева їхніх вулиць чи навіть лісів, як у Івана Франка. Та й коли воно починається, оте «творче життя»? Може, від лісової стежки, як у Франкових Нагуєвичах?

Влітку 2026 року журналісти Харківського пресклубу побували в рідному селі класика. Мати і син, батько-коваль, кохана – це постаті з дерева прозирали між дерев лісового, але пронизаного сонцем простору ще молодих дерев,   названого для гостей «Стежка Франка». Звісно, ніхто за часів його дитинства не вимощував камінням ту коротку дорогу, сповнену пташиного співу, запахів хвої й грибів, що грають у піжмурки з нетутешніми. Кажуть, Іван любив їх збирати, а ще ловити рибу руками.

Біля тих майстерно витесаних фігур наш екскурсовод  нагадував про важливість казок, вчасно переказаних дитині мамою чи бабусею. Казка, почута від найрідніших, – перший захист у складному світі, розвиток уяви і критичного мислення. Коли наблизилися до садиби Франків, то на тлі сучасної музейної споруди побачили майже казкових, хоч і не золоторунних баранців під вікном каси для відвідувачів державного історико-культурного заповідника «Нагуєвичі».

У нарисі «Ліси і пасовиська» Франко писав: «Чорні  як земля, нужденні хати, пообдирані, старі, поперехилювалися на боки. Плотів трохи що й зовсім нема, хоч ліс довкола села, як море». Отакі плоти-парканчики відтворили разом із спорудами, які були в садибі коваля Якова Франка. Його онук і син письменника Петро тривалий час жив у Харкові, намагався створити музей у Нагуєвичах, але влітку 1941 року, у Львові, був арештований НКВС. Тож відлік музейного вшанування Каменяра і «вічного революціонера», як називали Івана Франка в радянських підручниках, ведуть від 1946 року, теж ювілейного. Бо народився письменник 27 серпня 1856 року.

«Франкова кузня»  –  так називається літературна студія Львівського університету імені Франка. Її літстудійцями були Дмитро Павличко і Роман Іваничук, Роман Лубківський і Євген Дудар. Згадаю також поета, прозаїка і науковця Ігоря Павлюка, який любить свої книжки видавати в Харкові навіть під час великої нинішньої війни – у пораненому ракетою видавництві «Майдан».

«Не пора, не пора/ В рідну хату вносити роздор!», - писав Іван Франко

 

Хата, дім – це і є початок Батьківщини.

«Приїжджай, бо тут цікаво!» Актуальне музейне гасло в Нагуєвичах на Львівщині. Що ж належить із музейних експонатів не просто до  межі ХІХ-ХХ століть, а реально «бачило Франка»?

Ковалевого сина хрестили у Миколаївському храмі, що належав греко-католицькій громаді. Дерев’яну церкву спорудили в селі 1800 року.  Землю пожертвував під новобудову прадід письменника – Іван Кімакович, батько –  Яків Франко був ктитором (щедрим жертводавцем на храм) і членом церковного братства. Його роботи оздоблювали іконостас, він виготовив підсвічники і окуття для хоругв.  1848 року Яків подарував храму Євангеліє у срібній оправі.

Взимку 1996 року Миколаївська церква згоріла. Зникло цінне Євангеліє, але версія про викрадення ікон і списування всього на вогонь не була офіційною. Слідство зупинилося на різдвяному перевантаженні старих електродротів надмірною ілюмінацією.

Словник творів Франка мені іноді цікавіше читати,  аніж його вірші або прозу.

 Наприклад, дієслово з його текстів «павзувати». Чому б не поміркувати, чи любив письменник павзувати –  робити паузу для перепочинку? Чи павзував у Нагуєвичах заради  споглядання світу? Або ж дитинство не було для нього накопиченням непояснюваних, але важливих пауз перед життєвим ривком? У чому знаходила душевний перепочинок його дружина Ольга Хоружинська, долею пов’язана з Харковом?

Портрети Ольги Хоружинської 2018 року, створені  кульковою ручкою, в експозиції музею. Фото: Ірина Мироненко

Франко писав, що одружився не з любові, а з доктрини. Щоб об'єднати схід і захід. Він запізнився на власне весілля, бо зачитався в бібліотеці. Помічниця, товаришка, навіть співробітниця в тіні генія. Мати його дітей. Такою її називають біографи. Згадують єдину посвяту 

 

«Спасибі тобі, моє сонечко, за промінчик твій – щире словечко!»

Слобожанщина і Галичина  перетнулися не лише в біографіях відомого подружжя, а й у полеміці Івана Франка з Борисом Грінченком про діалектизми в літературі та шляхи мовного розвитку. Навіть обзивали один одного то «наївним радикалом», то «галицьким сепаратистом». До речі, свої публікації Борис Грінченко  підписував псевдонімом Вартовий.

«Вартового порожнечі»  – пса на прифронтовій дорозі під Вовчанськом несподівано для себе побачила я в Музеї Франка у Нагуєвичах.  Так, це звична практика у подібних культурно-мистецьких комплексах залишати простір для сучасних виставок. «Там, де починається життя». Назва частини фотоархіву військового, а до того – фотографа і альпініста. Він шість років провів в ув’язненні у депортаційному центрі Бангкока через міграційні порушення. Коли 2024 року Сутурін зміг повернутися в Україну, пішов воювати.

«Погляд крізь дим Вовчанська»  –  ще один цикл фоторобіт львівського митця і офіцера ЗСУ.  Автор скромно пояснив у пресі, мовляв, знімаю «для себе в тумбочку», а то вже  друзі  наполягають і сприяють відкриттю виставок.

Коли наша невелика журналістська група поверталася  із села, де народився і виростав Іван Франко, на одному з храмів при дорозі майнув чіткий напис «Мир вам!»

Нема ще миру, і не видно ще кінця

Великої, всесвітньої війни.

Іван Франко, 1916 рік

І ще з поезій серпневого ювіляра.

***

Якби був я лицар і мав панцир добрий,

І над всіх був сильний і над всіх хоробрий,

Я би з перемоги вороги під ноги,

Що мені до тебе не дають дороги!

Я б добувсь до тебе через мури й стіни,

Я побив би смоки, розметав руїни,

Я б здобув всі скарби, що їх криє море,

І до ніг би твоїх положив, о зоре!

Де б тебе не скрито, я б зламав верії.

Фантастичні думи! Фантастичні мрії!

Читайте також:

«Бухгалтерія – краса і точність чисел, баланс і рівновага. Поезія – краса і точність слів»

Головбух агрофірми  із Сокаля -  про час і свої вірші: «Бухгалтерія – краса і точність чисел, баланс і рівновага. Поезія – краса і точність слів».   Частина 2

Слухайте:

«У Бельгії можу більше допомагати війську, ніж у Харкові». Актор Микола Мох у подкасті «Градусник»

Співавтор Універсалу про Незалежність України і Серебрянський ліс.  Подкаст «Градусник. Наші краяни»