Дослідник Слобожанщини Микола Сумцов першу працю присвятив історії чаклунства в Західній Європі

Наприкінці ХІХ століття в університетах російської імперії  сформувалася традиція вручати академічні відзнаки (знаки магістра і доктора). Заснували і нагрудний знак для випускників, які закінчили повний курс немедичних факультетів імператорських університетів. Нагрудний знак випускника Імператорського університету виготовлявся із золота, срібла чи бронзи з позолотою різними ювелірними майстернями та монетними дворами залежно від матеріальних можливостей студента. Окрім основного «парадного» знаку, створювали і його зменшену копію, щоб носити на правій стороні повсякденного одягу як символ університетської освіченості.

Хто навчався в університетах часів Союзу РСР, може пригадати так звані «поплавки»  –  теж біло-сині ромби, які свідчили про вищу освіту тих, хто пригвинчував їх на ділові піджаки.  Тож у ромбів з радянським гербом у центрі цілком зрозуміле імперське походження і спорідненість із нагрудними знаками, увінчаними двоголовими орлами.  

Так само у сучасної пропаганди рф є своє коріння, помічене ще Миколою Сумцовим, чиє життя пов’язане з Харківським університетом і музейною справою.  Тож спершу цитата, а вже потім біографічні факти.

Найвідоміша історико-етнографічна розвідка Сумцова «Слобожане», яку й цитуватиму,  вийшла українською мовою 1918 року. Природно, що вона спиралася на численні публікації професора. Точкою відліку для історика стала його ще студентська праця «Нариси історії християнської демонології» (звичайно, в імператорському університеті – російською мовою) написані 22-річним Миколою Сумцовим. Один із нарисів  стосувався історії чаклунства в Західній Європі, був  опублікований окремим виданням у Харкові 1879 року. Певною мірою з ним перегукується  глава у «Слобожанах», названа «Світогляд. Забобони». Тож обіцяна цитата. «Звідкіль пішли наші – українці? Москалі, наприклад, вигадали казку, що «на хохле чортова голова», буцімто апостол Петро побачив, що «хохол б’ється з чортом, розгнівався і розрубав їм голови, але милосердний Господь приказав йому понадівати їм голови знов, а Петро поспішивсь та й переплутав голови: на чорта надів «хохляцьку», а на хохла – чортову. Таким здається великоросам їх «менший брат». Ця ворожа казка зайшла навіть в Харківщину і інколи малороси розказують її сміху ради, не почуваючи й не помічаючи тут гостро ворожого  глузування над ними самими».

Серед  прикладів «темної сторони життя народу» – численні забобони, «уламки старої демонології». М. Сумцов згадує публікацію в газеті «Южний край»  за 1894 рік. «Хіба не дивно, що в багатій слободі Мерефі, в 30 верстах від Харкова, волосний суд розбирав справу про бабу, до якої  нібито літав змій».

Народився Микола Сумцов 18 квітня 1854 року  у Санкт-Петербурзі, в  сім’ї  нащадків козацької старшини Сумського слобідсько-українського козацького полку. Прізвище його діда й прадіда було Сумець. Батька історика  записали Сумцовим. Дворічним Миколу перевозять до Харкова. Там, на Малій Гончарівці, проходить його дитинство. Де ж хлопчик перейнявся українською стихією, якщо в родині, а далі й гімназії говорили російською? Все-таки Мала Гончарівка була україномовною. Він пише: «Мене возив звичайнісінький візник, оцей ванько, як називали їх місцеві мешканці, на Основу. Це й було, може, таке виховання». Візник розпрягав коня і співав народних пісень, але ж  Сумцов пише, що він з цим дідом нудився. Все-таки повітря і краєвиди Основи зробили свою справу.

Сумцов ніколи не був людиною хуторянських поглядів. Він досліджував ментальність  людей, які живуть на цій території. Наукова діяльність Миколи Федоровича Сумцова пов’язана з Харківським університетом, де він першим 1907 року прочитав лекцію студентам українською мовою. Директором музею він працював до своєї  смерті в 1922 році. Заклад було організовано з ініціативи губернського комітету з мистецтва у січні 1920 року як музей Слобідської України.  Нині це Харківський історичний музей (далі – ХІМ).

Від  1995 року в  Харкові проводяться «Сумцовські читання» на базі ХІМ, який у 2015 року отримав ім’я свого засновника.

Микола Сумцов розробив спеціальну програму збирання етнографічних матеріалів, запропонував відкрити волосні етнографічні виставки, які могли перерости в краєзнавчі музеї. Він організував етнографічні експедиції до Охтирського, Харківського, Ізюмського, Старобільського повітів Харківської губернії та до Курської губернії. Під час роботи ХІІ Археологічного з’їзду 1902 року працювала Етнографічна виставка, яка стала основою майбутнього музею.

Цікавий документ  був підписаний харківським губернатором  11 травня 1901 року. Процитую мовою оригіналу: «Открытое предписание. Предъявитель сего профессор Харьковского университета Николай Федорович Сумцов командирован Предварительным комитетом о устройству 12 Археологического съезда в г. Харькове для производства в пределах Харьковской губернии для этнографических исследований и фотографирования относящиеся к сему предметов почему предписывается полицейским, волостным и сельским властям Харьковской губернии оказывать ему, Сумцову, всякое содействие при исполнении возложенного на него поручения, что подписью и приложением казенной печати удостоверяю».

Якось 1918 року він побував на екзамені  в Охтирській школі, була тема «Людина і природа». Про що писали діти? Про Сахару, тундру і ніхто не написав про рідну Слобожанщину. І це було йому боляче.

Сучасник Миколи Сумцова у рецензії на його найвідомішу працю «Слобожане» писав:  «Харків – запилений, брудний, був, насправді, поганою рекомендацією для краю. Але коли читаєш книжку шановного професора, то про все це забуваєш, і тебе дійсно вражає і важливість цього міста, і його краса, і відчуття його поетичності». 

Ще один наш земляк, історик Дмитро Яворницький написав  автобіографічний роман «За чужий гріх». Там є велика розповідь про Харківський університет. Сумцов постає як Донець-Залозний, Потебня – Хмара. Якби Потебня був один, і не було поряд Сумцова, чи витримав би молодий Яворницький і почав би займатися українознавством, чи займався б Фінляндією, як йому  радили?  Харківська історична школа, корифеєм якої вважався Сумцов, була добре відома і в імперії, й за кордоном.

Музейниця Раїса Данковська писала про останній день життя Сумцова. Він прийшов до  музею, вже тяжко хворий, побачив, що співробітники виносять на двір якісь речі – і взявся допомогти, не зважаючи на всі заперечення. Потім трохи посидів у кабінеті, щось писав, читав. А вночі його не стало. Помер, вичитуючи книжку,  яку хотів подати  до бюлетеню Потебнянського комітету, з думкою про вчителя.  Це людина традиції. Якщо вибити традицію – чи вшанування вчителів, чи батьків – усе полетить шкереберть.

Ще у ХІХ столітті, в газеті «Харьковские губернские ведомости», М.Сумцов звернувся до широкого загалу з докладною програмою вивчення писанкарства, із закликом надіслати зразки традиційних писанок.

Писанки, надіслані аматорами, стали основою колекції, в 1891 році вона налічувала 263 експонати. На базі вивчення цієї колекції Сумцов написав наукову розвідку «Писанки», де підкреслив їхнє важливе етнографічне значення. На початку 2000-х Харківський клуб писанкарства відтворив розпис крихких експонатів, що пережили війни та революції,  і подарував скопійовані Сумцовські  писанки музею, який він заснував.

Тож бажаю шановним читачам, щоб добрі традиції жили, продовжувалися новими справами і нагадували безкінечник на великодній писанці, яку колись помітив та  описав Микола Сумцов.

Читайте також:  Здійснив у Харкові першу в світі пересадку нирки, рятував поранених у  40-х, але вулиці на честь Юрія Вороного в місті немає

Лірик з Вербівки Анатолій Перерва не відзначає своє 75-річчя

Слідкуйте за нами в соціальних мережах:

Телеграм: https://t.me/gromada_group

Фейсбук: https://www.facebook.com/gromada.group.novynykharkovataoblasti https://www.facebook.com/gromada.grp

Інстаграм: https://www.instagram.com/gromada.group.news/

Читайте також:

Telegram: Contact @gromada_group