Лірик з Вербівки Анатолій Перерва не відзначає своє 75-річчя

Поет і автор ліричних пародій, журналіст-газетяр і один із співзасновників та заступник директора з наукової роботи Харківського літературного музею  Анатолій Перерва 12 квітня міг би відзначати своє 75-річчя. Але й 70-річчя  промайнуло без нього. Тільки й змогла тоді написати ось таку статтю  

Дисидент із Балаклії першим помітив талант літстудійця Анатолія Перерви

https://kharkiv-nspu.org.ua/archives/6257#more-6257

Тонкий лірик і шляхетний пародист. В останній його прижиттєвій книжці є строфа:

Ось докошу іще загінку,

Ось допишу рядочок, та й...

Грозою відчахнуло гілку  —

Літай, мій Янголе, літай!  

Кажуть, що устиг перед смертю попросити вибачення та й затих.  Ніби й справді відпустив свого янгола-хранителя літати вільно,  а не наглядати за грішною, але ж закоханою душею.

Якось літнього спекотного дня Таня Шамрай, Анатолій Перерва, я та ще один наш спільний друг забрели у Харкові на Благовіщенський ринок. Був час розбазарря, продавці збиралися додому, тож дешево купили велику аж золоту диню. «Ми молоді і ділим диню на спорожнілім рундуці». Сміялися-купалися у сонячному промінні. Домовилися написати кожен про те поїдання. Тож у  збірці А. Перерви «На зламі літа» знову з теплою посмішкою перечитала:

Доля нас уже нічим не скривдить,

Доки диню краєм на ходу.

…Грає-виграє далека скрипка,

Ниточку сотає золоту.

Немає ніякої психологічної загадки в тому, що про війну більше писали у ХХ столітті вихідці саме із села. Літераторів з такою життєвою географією й нині в Україні багато. І так само вони досить часто воюють, якщо дозволяє вік. Учасник Другої світової, колишній студент передвоєнного Харківського університету Євмен Доломан – сільський хлопець-фронтовик. Із його прози:

«Тепер нас лишилося тільки двоє — двоє на всю околицю, а може, на цілий світ: Грищенко Грицько і я. Грицько, скорчившись, не одриваючи руки од забинтованих грудей, лежить на старому, ветхому тапчані, якого я підсунув до самого припічка. На припічку, під комином, потріскує березове та соснове паліччя. Але біля того підсліпуватого багаття годі зігрітися. У лісниковій хижці, де оце ми прихистилися, повисаджувано вікна, зірвано двері з петель. Гуляє такий протяг, що вмить гасить тріску, коли я беру її з вогню, щоб запалити цигарку. Холоднеча люта: з одягу, який сохне біля комина, скапує вода і замерзає на підлозі».

Моїх співрозмовників на виставці 2010 року теж було двоє.

Вони теоретично могли бути синами отих двох солдатів з трилогії Євмена Доломана «На безіменній висоті». Але в них власні  історії. Мандрівний проєкт «Край вікна, край душі, край життя» вигадали  2010 року слобожани – поет Анатолій Перерва  та фотограф Валентин Усов. Вірші і знімки. Спершу – в письменницькому клубі, потім – у рідних місцях, дорогих для  двох давно знайомих людей, ровесників, а потім – як випаде або де знайдеться чиста стіна для знімків, зроблених у напіввимерлих селах України. Та ще хоч маленький гурт  не знуджених людей, готових до слухання віршів. Наприклад, отаких, як оцей – Анатолія Перерви в авторському читанні. Образи з того вірша й дали назву проекту, а мені підказали запитання.

 «Через двір переводили маму / із старої хати в нову./ А стара іще пахла димами/ і стояла, мов сон наяву. / Наче вік, мов століття двадцяте, / у якому і мир, і війна. / І горіли три мальви затято / край душі, край життя, край вікна».

І.М. Ви обоє – з покоління післявоєнних дітей. Завжди війна приходить до дітей у першій розповіді діда або ж батька, які воювали. Війна у вашому дитинстві розказана мамою?

Анатолій ПЕРЕРВА:   Пам’ятаю хутір Вікнино Ізюмського району, де все дитинство моє проходило влітку, де бабуся й дід мої жили. Ми коли з мамою вибиралися з Вербівки під Балаклією  в Ізюм до бабусі влітку, я йшов до села Кам’янка ярами. Саме оцими ярами, через оці місця йшов князь Ігор.

Тоді мені здавалося, що трави такі високі – вищі мене. Може, що я малий був. Я патрони тоді збирав. Саме в цих місцях – Ізюмсько-Барвінківська операція відбувалася з величезними втратами наших. І там ми порох шукали, снаряди зривали. І смішне, і трагічне було.

Якось приїхали сапери, зібрали пацанву на хутір і кажуть: «Ви знаєте, де міни лежать? Поставте мітки за 2 метри, не підходьте, не беріть. Трави пучок прив’яжіть, а ми приїдемо через тиждень і зберемо все». Приїжджають. «Ну що, поставили мітки?» «Та ні, ми знесли до школи. Он, під школою все лежить». Там переполох був страшний. Але знесли, й слава Богу, нічого не вибухнуло.

А мама й бабуся мої під час окупації були саме на хуторі, бачили, як відступали, як гинули – на берегах Дінця, в яругах. Отакі спогади.

Мій батько воював, правда, він з нами не жив, я від нього не чув спогадів. Фотографія тільки залишилася.

І.М. Це теж відлуння війни, коли фронтовики не завжди поверталися у свої сім’ї, коли це розривалося по живому, діти залишалися без батька.

А. П.   Наприкінці війн, після війни, зразу – скільки трагічних доль! У мами так склалося, що пропав без вісти її перший чоловік. Невідомо нічого було кілька років. Так сталося, що мама закохалася в іншого, а той, перший, повернувся. І вони розлучилися. І я ношу прізвище Перерва, хоча моє по батьку було б Кийко. Старша сестра – це першого чоловіка маминого. Тобто, звичайно, складні взаємини. І гинули, і розлучалися. Багато жінок не дочекалися.

Колись  письменник з Києва Борис Панасович Комар розповідав, як у свою Хвощівку приїжджає, всі кричать: «Привіт, брате!»Багато  сестер і братів, бо його батько був контужений на війні, калікою його вернули додому, і він працював ветеринаром у селі. Було в нього багато любові, бо  багато молодих вдів залишилося. Півсела – брати і сестри. Загребельний каже: «Борисе, це ж і трагічне, і смішне. Село вижило від твого батька».

За бажанням батька Борис всту­пив на підготовчі курси Харківського ветеринарного інституту. Та, блукаю­чи містом, надибав випадково на дошку оголошень при університеті, де вичи­тав і таке: філологічний факультет, українське відділення. І подався Борис Комар на філфак.   Згодом перейшов до Київського університету.

Син контуженого ветеринара Борис Комар став дитячим письменником, а нащадок  тих, хто відбудовував повоєнний Донбас, Валентин Усов – педагогом і фотохудожником. Колись знімав для Харківської обласної молодіжної газети, де працював і Анатолій Перерва,  потім навчав дітей. Часто бере участь у виставках народних майстрів і фотоаматорів.  

Як і поет Анатолій Перерва, Валентин Усов належить до покоління післявоєнного або пафосніше – дітей Перемоги. Чи пригадує розповіді у 50-х про ще близькі роки війни?

Валентин УСОВ. У мене дитинство було на Донбасі. Це в селі люди розказують, а там не пам’ятаю такого. Тоді, після війни, була відбудова поруйнованих шахт. Всі зусилля, вся робота зосереджені були  на тому, щоб швидше добувати вугілля.

Я застав  залишки гармат, іншої зброї   і всього – на полях. І було таке, що до кузні сільської колгоспної це стягували і десь використовувалось якесь коліща чи шматок заліза.

Можливо, тому так любить і вміє фотографувати Валентин Усов старі ключі й замкИ, клямки напівпротрухлих сільських хвірток старі вікна.

Та й назви перших книжок Анатолія Перерви, виданих на межі 70-80-х років  зливаються в один рядок ніби ненаписаного ним чи загубленого вірша «Живіть, жита, на зламі літа».

–      Це місто вже мертве,  – в скорботі промовив солдат,

До рук материнських зчорнілих вустами припавши.

Вона не дочула і тільки сказала: «О так,

Це місто безсмертне і житиму в ньому я завше».

У вірша з дебютної книжки «Живіть, жита» конкретна адреса – «Варшава.1945». Але це й наші дні. Війна, яку, на щастя, у повному розгортанні А.Перерва не застав.  

Його рідна Вербівка під Балаклією була окупована 2022 року рашистами.  Уже після відступу вони вдарили по Вербівському ліцею. До бібліотеки цього навчального закладу свого часу колишній випускник Анатолій Перерва передав чимало книжок.

Була започаткована в Балаклії премія імені Анатолія Перерви. Першим її лауреатом став поет і друг Анатолія ще з юних, літстудійських років Володимир Стальний. Із його посвяти Анатолію Антоновичу.

***

Жадібний до мрій, до справ охочий,

час не раз згадати і сумне.

Друг скінчив свій вік, як день робочий.

Це про нього, мабуть, головне.

І все-таки заперечу авторові цих рядків. Головне у віршах й житті Анатолія Перерви – любов.

***

Запам’ятай мене ніжно-свавільним, таким –

Наче гравець, що програв, але повен азарту.

Навіть рішучим – з твоєї легкої руки.

Тільки обачливим і обережним – не варто.

Глухо порину, мов камінь – у море, навік.

 В пам'ять твою…Лиш колись випадково насниться:

Хвиля плавка, на тремтливому дні – сердолік.

Темно-гарячий, мов крадених коней зіниці.

Найкраща згадка про іменинника – перечитати його вірші. Комусь – знайти в мережі й прочитати вперше. Можливо, навіть втілити ідею Валентина Усова, який зберіг у передмісті Харкова і книгу відгуків з мандрівної  виставки, й саму виставку. Він хотів би знову показати цю виставку у громадах Харківщини. Зробити її одноденною, з читанням віршів Анатолія Антоновича. Знайти добродія Валентина можна в соцмережах і запросити до свого міста чи села. Щоб знову «…горіли три мальви затято / край душі, край життя, край вікна».

Читати також: Михайло Цимбалюк: «Не дай нам Бог томитись од нав’язаного миру»

Колона Трьох Орлів – перший пам’ятник у концтаборі Майданек ще при СС

Слідкуйте за нами в соціальних мережах:

Телеграм: https://t.me/gromada_group

Фейсбук: https://www.facebook.com/gromada.group.novynykharkovataoblasti https://www.facebook.com/gromada.grp

Інстаграм: https://www.instagram.com/gromada.group.news/

Читайте також:

Telegram: Contact @gromada_group