Харків у війні. Що про нього зможуть прочитати поляки? Частина 2.

Статтi | 13 травня, 2024 у 17:39 | 655 | Автор: Ірина Мироненко

Харків, побачений художницею. Фото: Юлія Соловйова

Есей Олександри Ковальової писався між повітряних тривог у Харкові спеціально для Вроцлава

Звичне явище – парність подій. Згадала Вроцлав у передмові до роздумів про війну поетеси і перекладачки Олександри Ковальової – паралельно прийшла мені звістка із цього польського міста від поета й перекладача Казімежа Бурната. Інтернет-видання «Майдан» (Дрогобич) опублікувало добірку текстів давнього симпатика України і, зокрема, Харкова, К. Бурната.

**Скріншот із інтернет-видання «Майдан»**

Рутинні б дні текли, закостенілі,

якби народ не виявився мужнім.

Нерівномірно стугонять Дніпрові хвилі,

Озвучують-речуть мелодії потужні.

Ревучі бурі та безмовні штилі

кайдани сточать, і постануть вільні.

Вінки полеглим води безпомильні

несуть.

Це фрагмент тексту про післямайданну Україну. Якби не перекладала його сама кілька років тому, могла б подумати, що образні узагальнення знайдені про нинішній час, про затоплену Херсонщину і кров не тільки ворожу, що її несе Дніпро в Чорне море. Така особливість художнього твору – бути своєчасним у різні часи випробувань.

**Вроцлав. Мітинг за волю військовополонених. Квітень** **2024. Фото:** **inpoland.net.pl**

До слова, харківське видавництво з такою ж назвою «Майдан» засноване раніше інтернет-видання «Майдан» і не могло бути відлунням українських політичних подій 21-го століття. Існує воно від 2000 року. Тоді в назві могла відлунювати хіба що революція, закодована Павлом Тичиною у колись хрестоматійному «На майдані коло церкви революція іде». Нас це заставляли вчити у школі. Без коментарів до описаної ситуації: «Хай чабан – усі гукнули – за отамана буде». Отамани існували в українських повстанців (за лексикою ще часів козацтва), революція описана українська, а не наслідки петроградського жовтневого перевороту 1917 року. За школярською звичкою до дражнилок-пародій деякий час покрутилося в нашому класі «На майдані коло бані лежить Вовка в чемодані». Класичний чорний гумор дитинства.

Але повернімося до сьогодення. Ідея видати в Харкові ще не надруковані у Польщі есеї місцевих літераторів зараз мало реальна. Та й у видавництві «Майдан» уже вийшла колективна збірка наших земляків переважно віршів та кількох прозових текстів про нинішню війну. Її назвали «З вірою у Перемогу».

Якою співвітчизники – автори есеїв для Польщі бачили і бачать війну, залишаючись у своїх харківських домівках? Можливо, налаштування і спостереження Олександри Ковальової допоможуть читачам сайту порівняти її відчуття із своїми, знайти відповіді на деякі мовчазні болісні запитання. Початок есею читайте тут.

Харків у війні. Що про нього зможуть прочитати поляки?

https://gromada.group/news/statti/harkiv-u-vijni-sho-pro-nogo-zmozhut-prochitati-polyaki

**Олександра Ковальова. Фото з відкритих джерел**

У назві есею зустрічається персонаж із давньої міфології Протей. Це міфічний віщун, який міг перетворюватися на різних тварин і навіть різноманітні речі. У переносному значенні – гнучка, багатогранна людина, здатна до швидких і несподіваних змін. Чи стають мешканці Харкова своєрідними Протеями – читайте.

Старий Протей з дитячими очима

Люди втікають від війни, від бомбардувань, від страху задихнутися під завалами, коли бомба впаде саме на твій будинок. Їдуть у поїздах, стоячи на одній нозі, у власних автівках, відстоюючи нескінченні години на заправках та в пробках. Але їдуть. А влаштувавшись у Європі, раптом починають соромити нас, тих, що лишилися: мовляв, ви заважаєте нашим воїнам вести бої. Здалека їм не видно, що до Харкова нечисть так і не зайшла. Бої ведуться поза Харковом і нашим захисникам потрібен надійний тил, а не пустеля замість живого міста. Харків обстрілюють нещадно. Ракети летять із сусіднього Бєлгорода. Десь угорі є домовленість, що Харків обстрілювати з Бєлгорода можна, а вистрілити у відповідь з Харкова не можна, адже у Бєлгороді мешкають «мирні мешканці», а ми ж не «орки». Та й путіна злити не годиться, бо, крий Боже, жбурне в білий світ ядерну бомбу. Отже, вбивати можна лише харків’ян (звісно, інших українців також!). Ось такий дволикий дивний гуманізм наших західних партнерів… Після кожного обстрілу завали негайно прибирають, після кожного обстрілу чути «голос Ярославни», голос плачу, голос нашого мера. Ще вчора це був успішний, пещений чоловік, в поведінці якого відчувалася певна зверхність людини, яка відчуває власну значущість і власну силу. Сьогодні ми бачимо людину, яку поцілили в самісіньке серце, людину, яка за одну ніч постаріла років на двадцять. Основна нота його «плачу» проникнута вірою в особливу місію харків’ян. Харків’яни – це ледь не окрема вибрана нація, це особлива людська спільнота, це істоти вищого порядку, які переборють усе на світі. У цьому є своя висока логіка, мер знає, що говорить. Місто тримати йому і він його втримує. Хто б ще з його конкурентів на виборах на це спромігся? Думаю, що ніхто…

Одержала страшне повідомлення від свого колишнього учня з Ізюма 8 березня: «Ізюма вже немає». Хлопець покинув усі свої успішні справи в Києві та Німеччині, аби в лавах ізюмської тероборони захищати дідову хату. Хлопець – сирота, його виховував дід. Дідова хата для нього і символ малої Батьківщини, і нагадування про славу колись могутнього козацького слобідського полку, і всі його ідеали ранньої юності. Незважаючи ні на що, хлопець продовжує воювати на східному фронті вже в лавах ЗСУ.

Керівництву міста та області вдалося уникнути гуманітарної катастрофи, яка насувалася. Гуманітарна допомога йде звідусюди. Часом її роздають надто хаотично, як прийдеться і де прийдеться, але найчастіше – організовано. Як правило, збираються великі черги, які нерідко обстрілюють. Тоді людина за якийсь пакет крупи чи банку консерви платить власним життям. Хто не потрапляв у такі ситуації, той цього не зрозуміє.

Я – людина стара, недужа і не ходяча. Але з весняним сонцем та за умови підтримки іноді спускаюся з п’ятого поверху своєї поки що вцілілої хрущівки і якийсь час можу посидіти на лаві під під’їздом. Завжди хтось підсідає, завжди хтось підкидає свої ідеї. Як наприклад, ось ця старенька. Якийсь час сиділа мовчки, вивчала мене, а потім, зробивши певні висновки, змовницьки зашепотіла: «Вони сиділи в школі, тому школу й засипала ракетами». На питання «Хто це – вони?» відповідає здивовано: «Як це хто? – Нацики! Бандерівці! Якби не вони, ніхто б цю школу не обстрілював. Росіяни стріляють тільки по воєнних об’єктах. Якби не нацики, ніхто б так Харків не обстрілював». «Звідки вам це відомо?» – запитую її обережно. Вона ображено відсовується, насуплюється і спльовує: «Та ви сама, мабуть, бандерівка. Через таких, як ви, і розбита вся Салтівка».

Сердито встає і йде геть, проклинаючи мене, «нациків» та Бандеру. Дивлюся їй услід і пробую залізти в її голову, закутану картатою хусткою. Перед тим вона говорила, що донька забрала її з-під Деркачів, де її будинок просто знесла ракета. Хіба і в її будинку сиділи «нацики» та «бандерівці»? Жінка з явним українським корінням, говорить на ядучому слобідському суржику. Звідки ця ненависть до всього українського? Мабуть, моя українська мова викликала в ній бурю емоцій: чистою українською мовою говорять «нацики» та «бандерівці». Нормальні люди говорять або російською, або суржиком…

«Жінка в літах». Лялька, створена за маминим віршем донькою Олександри Ковальової, теж кандидаткою наук Юлією Соловйовою. Фото із соціальних мереж

Іншим разом до мене підсідає дивна-дивна вже немолода, але ще й не така стара жіночка, схожа на пташку. Здається, їй було б зручніше сісти не на лавку, а на гілку жасмину в неї над головою. Вона показує мені на жінку біля будинку навпроти і хитро всміхається: «То моя сестра. Вийшла мене пасти, та ще не впіймала. Хай трохи відпочине, а я тут посиджу, у вас такий пишний кущ». Я киваю головою щодо пишноти куща, підшукую потрібні слова, але вимовити їх не встигаю. Моя сусідка мене випереджає: «Позавчора мене витягли з-під завалів. Пролежала там півдня і нічого, жива-здорова. Вигідно, як людини мало. І прибирати з цього світу таку людину легше. Хтось же задумав прибрати нас із цього світу. От мою хату вже прибрали. Я відтепер безхатько, живу з ласки сестри». Вона замовкає і я мовчу. Жінка не проста, має свою картину світу, яку я ще не осягла. Мабуть, вірить у теорію змови. Я також у неї вірю, але з власного досвіду знаю, що в цій точці єдності не буває. Ця віра в кожного своя. Жінка оглядається, мабуть, перевіряє, чи сестра ще не рушила пасти її ближче. Поспішає сказати головне: «Путіна найняли усі сатаністи світу, через те в нього стільки сили. Сам`е ж воно ніяке – міль гебешна. І клепка ніяка, і невдале не в міру. А от на пакості вдатне. Кров людська тече ріками». Трохи помовчавши, додає: «Нічого. На них на кожного вже виріс осиновий кілок. На кожного. Не заховається ніхто.»

Підходить сестра, киває мені головою, бере за руку жінку-пташку і веде її за собою. Та слухняно ступає вслід сестрі. Більше я їх обох не бачила. Може, знайшли затишніше місце, аби там пересидіти лиху годину, адже тут і гупає, і гахає, приліт за прильотом. Може, збирають по всьому світу осинове кілля, щоб у слушну годину мати його під рукою для всіх сатаністів світу…

Інша історія. Жіночка ще не стара, пещена, доглянута, очевидно з тих харківських міщаночок, які в свій час голосували за Мішу Добкіна. «Пристойні» жіночки мали голосувати за Мішу. Придивляюся до неї і мовчу. А вона тим часом простягає мені свій телефон. На екрані біла в рудуватих розводах корова з малесеньким телятком, яке спинається на ще слабенькі ніжки, аби дотягнутися до вимені. Жінка розчулено всміхається: «Цю корівку порятував мій онучок десь під Циркунами». – «Так там же страшні бої!» – не втримуюся я. – «Так, там бої. А корова загубилася ще раніше, заховалася глибоко в яру і подалі від людських очей привела на світ Божий ось цього малюка. Хлопці знайшли їм нових господарів». Онучок моєї сусідки воює в теробороні. «Ось він який тепер, многоликий Харків», – думаю я собі. – «Половина хлопців у міліції, третина в СБУ, половина на чиновницькій службі. Вітати путіна вже немає кому, хіба що отій впертій старенькій, будинок якої під Деркачами підірвали рашисти, а вона все одно твердить, що тільки путін чинить правильно, звільняє Україну від НАТО, Америки та власних «нациків».

Найболючіша подія травня 2022 року – евакуація людей (військових і цивільних) з «Азовсталі». Такі події загострюють старі рани, розпалюють нові. Щось недоговорюється, душу не полишає відчуття, що людське життя не важить нічого. Ці думки виклалися у вірші;

Герої Азовсталі

«Нещасна країна, яка потребує героїв».

Бертольт Брехт

Можна скувати, дати отруту,

Зір затуманити можна герою.

Міль торжествує: все в неї круто!

Підла й підступна, має ж бо зброю,

Всіх малодушних аби налякати,

Всіх лицемірів благословити.

Рідного брата – в дарунок для ката.

Що буде далі, – туманом сповите.

Все буде добре, нема в тому сумніву,

Мед-молоко потечуть до вас ріками.

Лиш не чіпайте ви тих, кому сумно,

Лиш про героїв не просторікуйте!

18.05.2022

У травні варвари обстріляли музей Григорія Сковороди в Сковородинівці. Будівлю знищили, пам’ятник філософу сильно пошкодили. На початку липня обстріляли головну будівлю ХНПУ імені Г.С Сковороди, пам’ятник Сковороді пошкодили. І це тоді, коли весь цивілізований світ збирався відзначати 300-літній ювілей нашого великого земляка. Харківські письменники за літо-осінь під обстрілами невтомно готували поетичну антологію, присвячену Г.С.Сковороді. Часи перегукуються, загроза знищення насувала на наш край і за життя Сковороди. Тож наприкінці 60-х років 18-го ст. філософ перекинув сумку через плече, взяв Біблію та сопілку і приєднався до великого на той час гурту мандрівних дячків-учителів – «вогників у пітьмі». Він ніби став одним із них, лише відрізнявся незрівнянною освіченістю, неймовірною обдарованістю та щонайглибшою мудрістю. Замість того, аби стати учителем для кількох спудеїв, він став учителем цілого народу. Це було рішення, навіяне філософу та поету якимись вищими силами, адже цариця Катерина, ця розтиражована «подружка» французьких просвітителів, розгромивши селянське повстання під проводом Омеляна Пугачова в себе вдома, рушила руйнувати вщент Україну. Саме на цей час припадає знищення Запорозької Січі, ув’язнення Петра Калнишевського, заслання останнього козацького гетьмана Кирила Розумовського, придушення будь-яких козацьких вольностей, нищення освіти, запровадження кріпацтва. І саме в цей похмурий, непевний час слобожанський поет і філософ розпочинає свою благословенну місію: словом і духом гуртувати людську спільноту в народ. І люди це сприйняли! Сковорода гуртує своїх земляків і сьогодні, вчить понад усе цінувати свободу…

Війна триває, кінця їй не видно, Харків тримається.

**Харків. Літо 2022 року. Фото: Юлія Соловйова**

У серпні мені вдається вибратися в передмістя, а перед тим проїхати через весь Харків від Нових Будинків до Холодної гори і далі. Це маршрут не через найбільш зруйновані квартали та вулиці, але враження все одно гнітюче. Гірко бачити понівеченим Будинок Друку, такий значущий для кожного харківського автора, незалежно від того, чи він письменник, чи журналіст, чи науковець. Понівечений Палац Праці в центрі. Гнітюче враження справляють блокпости. Думаєш: аби вибороти якісь права та свободи, люди тратять на це роки й роки, а втратити їх можна за одну мить, коли хтось із сильних світу цього раптом розв’язує війну. Однак, хіба – раптом? Монстр такого масштабу, як путін, не з’явився за одну мить, його пестили, йому потурали, його довели до межі вседозволеності. Таким непоступливо кровожерним він став не за один день. Ще не так давно його можна було зупинити, але егоїзм світової спільноти цим не переймався, бо у власній безпеці він був упевнений, а все інше – то для ідеалістів, усіляких параноїків тощо. І от монстр вилупився і відверто заявив, що Україна – то лише проміжний етап, а головний ворог – колективний Захід, культура та комфорт ситої старої Європи. Вона на черзі. Але ж кров ллється в Україні, міста і села руйнуються в Україні, поля засіваються не зерном, а мінами – в Україні. Для когось це десь. Глибше ситуацію розуміють у Польщі та країнах Балтії, там російське віроломство, російську жорстокість, брехливість та лицемірство пізнали і пережили на різних етапах власної історії. В усьому цьому хаосі подій та явищ найбільше вражає поведінка російського народу, його ще називають «глибинним народом». Цей монстр страшніший за свого диктатора. Якщо Гітлеру треба було не раз і не два заявляти своєму народові, що він, великий фюрер, звільняє свій народ від химери, яку іменують совістю, то путіну цього робити немає потреби. Путінський народ волає на всю горлянку: такого народу, як український не повинно бути! Русифікація або смерть! Такої держави, як Україна, бути не може! Кожна українська дитина –– це майбутній «нацик» і «бандерівець», тому краще хай помре малим! Усіх українців треба негайно депортувати до Сибіру! Стривайте, маршал Жуков уже пробував це здійснити, але виявилося, що навіть у нього для такого задуму кишка тонка. Куди вже сучасному кремлівському карлику! Цьому вже час вслід за гофманівським крихіткою Цахесом прямувати до своєї кремлівської нічної вази, аби раз і назавжди в ній втопитися…

Рання осінь 2022 року приносить харків’янам велику радість: визволення майже всієї області від ворога. Втікаючи, «орки» лишають не лише трупи своїх недавніх бойових побратимів, не лише техніку, але й сліди небачених жахіть: катівні, людські поховання, міни.

У неділю 11-го вересня росіяни вдарили по ТЕЦ-5, без електричного струму лишилися п’ять областей. Це погроза не лише на сьогодні, а й на майбутнє: вижити ми вам не дамо! У нелюдів вистачить ракет та бомб на всі наші тепло-гідро-електростанції. Московський пропагандист Соловйов-Шапіро захлинається слиною: «Харків треба «утюжити» бомбами квадрат за квадратом».

Те ж саме торочить брутальна пропагандистка з іншої програми: «Ми надто довго церемонимося, а тим часом певна частина інфраструктур залишається не ушкодженою». Геноцид набирає обертів. Людське життя не важить нічого…

Восени день стає коротшим. Місто рано накриває ніч. Від самого початку війни в Харкові вимикали все вуличне освітлення. Вдивляюся в нічне місто, повернене обличчям до Дикого поля.