Люксембурзький диптих. Частина 2. Ірина Скрипак: «Шляхи війни і миру перетнулись там, де тече Альзет»

2022 року українську поезію  заходилися з інтересу й піару перекладати  мовами світу.  Добірки в журналах і літгазетах, антології й окремі книжки зарясніли відгуками в соцмережах.  Наступні роки великої війни вже не були таким емоційним поетичним цунамі на голови іноземців. Але авторки в Україні та утікачки від війни за її межами бралися втілювати  свої давні задуми – видавати білінгви власних віршів, доповнених кількома есеями. Причому робити це вибраним із написаного за тривалий період. На одну таку книжку із лозівсько-харківським і київсько-люксембурзьким корінням  звертаю вашу увагу. Саме в тих містах вона писалася, вийшла в Києві й презентована у Люксембурзі.

«Медитації про самотність і любов. Філософська лірика та есеї». Отак стримано, без несподіваних метафор  назвала свою дебютну книжку Ірина Скрипак. Що сама вона  сповіщає світу у класичній біографічній довідці на обкладинці?

«Журналістка, редакторка та поетка; магістерка філософії, аспірантка НАН України; засновниця й ведуча першого україномовного радіошоу в Люксембурзі  на Аra City Radio;  міжкультурна перекладачка».

Часопростір або хронотоп (від грецьких слів «хронос – час» і «топос – місце») означають у художніх творах взаємозв’язок географічного ландшафту й історичного часу. Для анотації своєї збірки Ірина Скрипак  обирає  давній символ  межі 18-19 століть –  «подорож у просторі й часі». Книжки-подорожі у прозі й віршах романтизували країни, якими уявно чи реально мандрували тодішні автори.

Наша сучасниця  обирає мандрівку як пізнання і особисту сповідь. Дорога по-своєму лікує, тож арттерапевтичний ефект  мають і камерна презентація, і читання на самоті. Інакше навіщо в назві пригрілося слово «самотність»?!

 Більшість віршів у збірці вміщені українською і англійською мовами, тобто можуть прислужитися й тим, хто вивчає англійську, й тим, хто знайомиться з українською. Не обминає Ірина й того біографічного факту, що  має й власні тексти російською.  Їх вона подає лише в англомовному варіанті.

Починається подорож зверненням до «дорогих читачів» (теж прийом не епосу, а літератури романтизму й реалізму та наступних літнапрямків). Читачі з перших рядків дізнаються:

«Ця книга мала народитися принаймні 20 років тому, коли були написані  мої вірші, які звучали в декількох передачах на Харківському обласному радіо. Можливо, навіть і раніше, бо римовані рядки й метафори почали нападати на  мене з 8-річного віку.

 

До 1999 року всі мої вірші писалися російською мовою, але під час навчання в харківському виші, де викладання було українською, я почала нею думати й складати вірші. Писала-римувала всюди: на лекціях та в дорозі – у  потягу, автобусі або трамваї. Власне, без папірця і ручки навіть не виходила з дому».

До верлібрів Ірина звернулася пізніше. Вплинув життєвий і читацький досвід світової та й вітчизняної літератури.

2001 року в Харкові у неї з’явився  верлібр під назвою «Візитівка». Сприймаю його гірким роздумом над цінністю особистості, що опиняється у світі постійного матеріального оцінювання людьми з поглядом  касового апарату. Якій торговій марці відповідаєш? Чому твої знання і вміння варті вищої оцінки?

 

«Мислити себе кимось –

Боже збав, особистістю

або, принаймні, жінкою –

недоступна розкіш

в умовах цього інтер’єру».

Через 20 років  вона  сама собі здивується у вірші «Білий сон»,  у засніженому Києві в його останню відносно мирну зиму: «Прокинулась –  навколо все біліє. /Можливо, я наснилася зимі?»

Інша поетеса значно раніше переконувала: «Друзі мої, я вам снюся».

У збірки немає чіткої хронології вибраного, роки змішуються, душевні стани і географічні прив’язки змінюються. Текст, написаний у поїзді «Лозова – Київ» 2013 року, тримається на вгадуваних римах «оберіг-доріг», «волі-полі», «козаків-чумаків». Його та деякі інші тексти з примітками «Лозова» Ірина залишила без англомовної версії.  Особиста історія почуттів і життєвого вибору. Можливо, обрала ті довоєнні рядки лише заради  тих, хто прочитає їх в Україні, зокрема, і в Лозовій.

На Фейсбук-сторінці Ірини можна знайти історію про порятунок від великої війни та вибір країни прихистку 2022 року. Разом із своєю домашньою кішкою Софією вона їхала до друзів у Краків. Але в переповненій українськими біженцями Польщі транспорту в потрібному напрямку довелося б довго чекати. Натомість кішка сама потягнулася до  автобуса з написом «Люксембург. Можна з тваринами». У цій невеликій європейській країні в Ірини не було нікого. Тепер це її простір безпеки, роботи, творчості.

Велике Герцогство Люксембурзьке  за даними 2024 року (тобто уже із урахуванням українських біженців) мало понад 690 тисяч населення. Причому майже половина з них – іммігранти.

Із чим у вас асоціюється ця країна – співзасновниця Євросоюзу? Можливо, з українським фільмом «Люксембург, Люксембург»?

Це друга повнометражна робота Режисер Антоніо Лукіч після стрічки «Мої думки тихі» зняв свій другий повнометражний фільм, тепер –

про братів-близнюків, які вирушають на пошуки батька (він покинув їх у дитинстві й помер у Люксембурзі). Головні ролі виконали учасники хіп-хоп гурту «Курган і Agregat» – брати Раміл та Аміл Насірови. Народилися вони у селищі Близнюки Харківської області.

Фільм знімали в Україні та Люксембурзі.

 

Режисура – це про те, щоб знайти людей, більш талановитих за тебе, і почати ними правильно маніпулювати. Звичайно, «маніпулювати» в хорошому сенсі. Режисер не може все взяти у свої руки, ти залежиш від багатьох людей і багатьох речей.

                                                 Антоніо Лукіч

Чи так само з книжкою Ірини Скрипак? Або ж авторка розраховує не тільки на свої тексти, написані упродовж  юності й молодості, на вибір обкладинки й бачення ілюстрацій?

Так, з Іриною співпрацювали  перекладачі Ігор Астапенко, Оллі Скордіна. Дизайн обкладинки, ілюстрації та верстка – Сергій Піонтковський.

Серед численних вдалих фото різних років вона обрала для обкладинки портрет роботи Лариси Омельяненко, зроблений ще в Україні: біла блуза, силует  механічної друкарської машинки, яку один мій радіоколега давно називав «друкня», а мені те слово перегукувалося з «кухня» чи навіть «кузня».

Яку життєву «кухню-кузню» пройшла Ірина Скрипак до виходу дебютної українсько-англійської збірки? Одна з відповідей – у серпневому вірші 2022 року, написаному в Люксембурзі. «Там, де Дніпро – там, де Альзет».  Київ, на думку авторки, дав їй цілісність, «що загубилася колись / у пошуках нової долі / між Заходом і Сходом».

Цю «кухню-кузню» поетичного  мандрування в часопросторі аналізує у розділі «Рецензії» Марина Препотенська, журналістка і літераторка, яка свій роздум над збіркою «Медитацій…» писала  влітку 2024 року в Парижі й назвала його за латинським афоризмом «Non multa, sed multum» (мало, але багато). Тобто книжка, у якій не так і багато текстів (усього109 сторінок  з ілюстраціями до кожного вірша), за означенням рецензентки – «це філософсько-лірична хроніка нашої епохи, яка безсумнівно викличе резонанс у душі кожного сучасного і майбутнього «спостерігача»».

Журналістка і поетеса, ведуча щотижневого радіошоу «Щаслива година» Люксембурзького радіо Wendy Winn  означила свій відгук «Між фантазією і реальністю». Її визначення прочитаного – «поетична реальність». Своє прочитання вона закінчує словами: «Я знаю, що я не буду самотня».

Обидві міні-рецензії подані тільки мовою оригіналу. Можливо, то був авторський задум: україномовна аудиторія читачів матиме слова Марини як своєрідну передмову, англомовна довіриться смаку Венді.

Життя книжки – це ще й її презентації. У Люксембурзі, де вона від весни 2022 року,  Ірина  продумала своє творче спілкування до дрібниць. Вела зустріч англійською мовою, бо гості до неї приїхали з кількох країн – Люксембург, Франція, Німеччина, Мальта. Звичайно, були й громадянки України, які мають в Євросоюзі тимчасовий захист. Найменше герцогство Європи має три офіційні мови – люксембурзьку, німецьку і французьку. Українці швидко навчаються, тож можуть швидко приносити користь країні, яка їх прихистила.

До речі, Ірина Скрипак ще в Україні активно вивчала світові мови.

 Повернімося до першої презентації книжки Ірини.

Вона обрала в Люксембурзі залу українських митців і дизайнерів LAFF  HOUSE. На сайті осередку зазначається, що це міжнародна платформа в Люксембурзі для людей, «які хочуть зануритися в креативну індустрію, зокрема, моду і мистецтво, та вивести свою пристрасть на новий міжнародний та професійний рівень. Цей освітній проєкт для всіх, хто хоче відкрити в собі нові таланти. Ми зосереджені на підтримці інтеграції жінок та молоді в креативні індустрії».

У келихах був люксембурзький напій, але до нього – українські цукерки.

Традиційна команда для акторів масових сцен звучала на зйомках  фільму «Люксембург, Люксембург» як: «Живемо!» Можливо, це хід тільки режисера Лукіча? Але яке ж гарне слово хоч для кіно, хоч для рукопису, який став книжкою! «Медитації про самотність і любов» читають і живуть у ті хвилини-години трішки інакше: дивуються авторській спостережливості чи просто асоціативно згадують своє, подумки погоджуються або сперечаються з  побаченим саме так.

Що ще додати? «Живемо? Живімо!»

Читайте також:

Люксембурзький диптих. Частина 1. Піт Гьорольд: «Я писав вірші, щойно чув новини. Це був спосіб стати свідком подій»

Українську радіопрограму в Люксембурзі веде уродженка Слобожанщини