Миргород і Буди. Що з керамікою буде? Частина 2. Історія майстрів

ЗЕМНА ПІВКУЛЯ З УКРАЇНОЮ СХОЖА НА ПОРЦЕЛЯНОВУ ПИСАНКУ

Миргород – Харків – Буди пов’язні  освітньо, мистецьки та й утилітарно, тобто посудом повсякдення і свят. Навіть ширше – фантазіями на тему переосмислених, а не розбитих на друзки традицій, втілених у фаянс або порцеляну.

Село, як писанка, світ людини – невидима внутрішня писанка. Про це думалося мені біля  порцеляни Євгена Тищенка у кабінеті дипломних робіт випускників Миргородського технікуму, а нині – фахового коледжу імені Миколи Гоголя у складі Полтавської політехніки.

Село – писанка. Такий образ засвідчує, на перший погляд, мальовничість, яскравість кольорів у квітучих садках чи в полях, де соняшники  переморгуються із пшеницями, неначе орнамент-безкінечник на шкаралупці, оздобленій до Великодня. Село  крихке перед бідами, але волячо вперте. Он білі волики на писанці Євгена Тищенка тягнуть вічний свій вантаж, бо комусь горло дерти, а комусь воза перти, аж писанка западається у степові трави, стає схожою на півкулю не такої вже й великої планети Земля.

Завідувачка кабінету дипломних робіт миргородських випускників Алла Кваша (теж випускниця-гоголянка, рік закінчення навчання – 1973)  звернула мою увагу на «Чумацькі шляхи», що зберігаються і для нинішніх студентів як приклад високої майстерності та глибокого осмислення національної тематики.

Євген Тищенко – лауреат конкурсу кераміки в Опішному в номінації «Професійна кераміка малих форм». Брав участь і в Слов’янському симпозіумі кераміки (2001), де був відзначений за монументальну скульптуру та «візуалізм реальності».

Творчість Тищенка характеризується поєднанням традиційних технік із пошуком нових пластичних форм.

Твори майстра зберігаються у фондах Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, що підтверджує його внесок у розвиток сучасного декоративно-ужиткового мистецтва. 

Після завершення технікуму (2000 р.) та перших професійних успіхів на симпозіумах в Опішному і Слов’янську, Євген вступив до Харківської державної академії дизайну і мистецтв (ХДАДМ).

У Харкові він опановував фах художника монументально-декоративного мистецтва. Харківська школа кераміки вплинула на його стиль, додавши роботам більшої масштабності та академічної глибини.

Його роботи регулярно з’являються на тематичних виставках сучасного мистецтва. Він є активним учасником професійної спільноти вітчизняних керамістів, реалізує авторські проєкти у великих містах України.

Одним із найвидатніших та найбільш масштабних освітніх закладів, де розвивалося поглиблене навчання майстрів  фарфоро-фаянсової справи, стала Миргородська художньо-промислова школа (нині – Миргородський фаховий коледж імені Миколи Гоголя).

Назар Майструк, автор дисертації «Підготовка фахівців декоративно-ужиткового мистецтва в навчальних закладах України»

Миргородську школу кераміки, відкриту восени 1896 року, дослідники оцінюють як осередок із експериментальним характером.

Про учнів дбало тодішнє місцеве самоврядування – Полтавське губернське земство, яке безкоштовно надавало матеріали: папір для письма і малювання, олівці, альбоми, чорнило, туш, акварельні фарби, пензлі, креслярські приладдя. Учнів орієнтували на промислове виробництво. Навіть у першому наборі не було жодного спадкового кустаря, бо приймали навчатися і підлітків, і дорослих обох статей.

Керамічна школа межі 19-20  століть підпорядковувалася департаменту мануфактур і торгівлі.

28 років тут викладав відомий ілюстратор творів Шевченка, український художник, етнограф, архітектор і педагог Опанас Сластьон (1855 – 1933). Він був випускником імператорської академії мистецтв,  протягом 1910-16 років створив серію проєктів земських шкіл.

Усі шкільні споруди, замовлені земствами для Полтавщини, частково Харківщини і Чернігівщини, збудовані у стилі українського модерну. Ці будівлі мають шестикутні вікна, а цегляний декор на фасаді повторює візерунок української вишивки.

Нині 35 будівель колишніх шкіл внесені до реєстру пам'яток архітектури. Загалом же таких будівель відомо 53. Є кілька шкіл на Сумщині та Чернігівщині, але більшість – у Полтавській області.

Свої лекції в Миргородській школі кераміки Опанас Сластьон почав із тлумачення орнаментів, їхнього зв’язку  з місцевістю, етнічним складом населення.

Рослинні орнаменти не лише візантійського сакрального стилю, а й полтавських рушників можна вгадувати у іконостасі, що фрагментарно зберігається у Миргородському коледжі.

2003 року про нього розповіли юним гостям з Харківщини – вихованцям фольклорно-етнографічного колективу «Вербиченька». Окрім пісенно-обрядової спадщини діти з керівниками досліджували і старі ремесла – гончарство, писанкарство, ткацтво. Вміли і гончарного круга покрутити, щоб вийшла із шматка глини найпростіша заготовка на тарілочку або й вазочку, і писанку розписати та й пояс-крайку дехто міг сплести. Нова Водолага, де до середини ХХ століття побутував паралельно з назвами вулиць навіть у документах територіальний поділ на сотні, існували Перша й Друга Гончарські сотні. Колишня козацька слобода славилася й за межами Слобожанщини якісними глинами і гончарськими династіями.  Хоча з часом посуд Будянської фабрики витіснив кустарну кераміку, традиція залишилася як історичний факт про справи і професії багатьох нововодолазьких родин.

 Тож юні нововодолажчани у Миргородському технікумі фото на згадку зробили в начальному корпусі, біля фрагменту майолікового іконостасу. Навіть не віриться, що основа в ньому – з глини.

Свято-Успенський кафедральний собор Миргорода збудований 1887 року, тобто на рік молодший за керамічну школу.  Оскільки до відкриття школи з підготовки майстрів-керамістів місто не було осередком гончарства, то  на початку ХХ століття миргородці не мали інших фахівців, окрім учнів та їхніх наставників, щоб замовити ідентичну копію майолікового іконостасу, виготовленого  для посольської місії в Аргентині. У попередній статті Єдиний в Україні майже 125-річний майоліковий іконостас зберігається в коледжі

розповідалося про поневіряння цього шедевра. Варто додати, що собор не просто припинив богослужіння 1959 року, а був обезголовлений

Дзвіницю і головний купол розібрали.  Спотворене приміщення перейшло у підпорядкування курорту. Собор перетворили на бювет мінеральної води.

1990 року храм повернули вірянам. Після ремонту того ж року відновили богослужіння, а 1997-го відбудували купол і дзвіницю. Ще 5 років пішло на спорудження нового іконостасу.

Майже поряд із Свято-Успенським собором – так звана Миргородська калюжа, тобто вже ставок  з лебедями і качками, вербами і численними фігурами гоголівських персонажів на його берегах (від Солохи до старосвітських поміщиків). Та й сам Микола Васильович до свого 200-ліття 2009 року заслужив чергового пам’ятника між вербами.

Досі виринає на інтернет-аукціонах будянська таріль часів фаянсової фабрики  Кузнєцова в Будах з портретами Шевченка, Гоголя, Котляревського і Короленка. 

Портрети оточували таріль по бортах, причому розташували їх парно – Гоголя з Короленком, а Котляревського з Шевченком. Останніх для глядачів – униз головами.

Виразніше «читалася» центральна частина – сцени сільського життя. Мазанки і воли з ярмом, відтворені ще й між Гоголем і Шевченком, повторювали вічну самодержавну основу – народність.

ВІД ФАБРИКИ КУЗНЄЦОВА ЧЕРЕЗ ВСЕУКРТРЕСТ ПОРЦЕЛФАЯНСШКЛО  ДО БУДИ HAND MADE

 «Будянський фаянсовий завод» позиціонує себе в Faсebook як спільноту, що об’єднується не для продажу, а для спогадів. Дописи не пронизує ностальгія за  «общєпітовським» минулим чи тим паче зітханнями за традиціями мануфактур Кузнєцова, створених в різних частинах тодішньої імперії.

Рід засновника підприємства пов’язаний із поселенням Гжель, де гончарував предок Матвія Сидоровича. Посуд Гжелі та Будянського фаянсового заводу мають певну візуальну схожість через використання синьо-білої кольорової гами, проте це абсолютно різні художні школи та матеріали.

Гжель — це переважно порцеляна (фарфор). Вона має тонкі стінки, білосніжний колір і при постукуванні видає високий «співаючий» звук.

Буди — це фаянс. Він масивніший,  має товстіші стінки та глухий звук при постукуванні.

Гжель –  кобальтовий розпис (синій по білому) з використанням техніки «мазка з тіню», де один мазок пензля створює перехід  від темно-синього до майже прозорого блакитного. Основні мотиви — гжельська троянда, птахи та побутові сцени.

На початку 1990-х  в СРСР була  популярною попсова пісенька «Синий чайничек из Гжели», що перегукувалася із «дєрєвєнскімі страданіямі» та жорстокими міськими романсами:

«Ты ко мне для разговора /По дождю не приходи,/         Непутёвая погода /Переменные дожди./Белый чайничек из Гжели,/Тёмно-синие цветы./

Неужели, неужели, /Ах, меня не любишь ты?

Будянський фаянс відомий своїм українським колоритом. Хоча завод тривалий період випускав синьо-білу продукцію, його «візитівкою» став багатоколірний підглазурний розпис, часто з народними орнаментами, квітами, фруктами і знаменитими півниками. Техніка виконання часто включала трафаретний друк або штампування для масового виробництва, хоча існували й високохудожні авторські ручні роботи – гордість і окрема стаття замовлень підприємства.

Завод свого часу забезпечував третину виробництва всього фаянсу в СРСР.  Працювало підприємство майже 120 років. Остання продукція випущена 2006 року.

Борис Петрович Пянида (1935 - 2020) та Іван Порфирович Сень (1928 – 1997)– уродженці Полтавщини, випускники Миргородського керамічного технікуму. Усе творче життя присвятили Будам.  

Художники створювали набори посуду і сервізи, втілювали інші задуми. Назви і квіткові варіації розпису  – відразу вгадаєш, що то Україна: «Щедрий вечір», «Вечірня зіронька». Став художником і син автора будянського півника Бориса Петровича Пяниди – Юрій Пянида.

Уміли будянські майстри творчо підійти й до традицій іншого народу. Наприклад, додати українського колориту німецьким пивним кухлям.

Кухлі для пива з кришкою походять з німецьких земель. Дослідники називають 14 – 16 століття, коли такий посуд почали виготовлятися з олов’яними, керамічними і дерев’яними кришками. Вважається, що так намагалися дотриматися гігієни під час епідемій чуми. Німецьку пивну культуру не варто протиставляти любові українців до глечика парного молока, хоча саме наборів для молока будянська майстри створили чи не найбільше в Україні.

Про будянський посуд  за часів роботи заводу мені доводилося чути: важкуватий, простуватий, «без золота», а тепер  ностальгійно пишуть у соцмережах: «Знайшлася будяночка (тарілка, чашка). Радість!»

«Крихкі спогади»: документальна трилогія (2024)

https://www.youtube.com/watch?v=-p0LnDZ9es0

Із опису фільму.

Ідея фільму виникла під звуки повітряної тривоги у Миргороді в листопаді 2023 року, коли спільними зусиллями Полтавської політехніки, Миргородського фахового коледжу і Миргородської міськради, громадськості знову стала доступною експозиція з унікального зібрання кабінету дипломних робіт. Вони переселилися до мистецької школи і їх зараз  бачать діти, які приходять за естетичним розвитком, шанувальники кераміки, гості міста.

У 2024 році Полтавський фарфоровий завод мав би святкувати 60-річчя, але від нього теж нічого не залишилось. В Україні взагалі не залишилось жодного фарфорового заводу. Штучні банкрутства, кризи, шахрайські схеми — це прихована історія. Так пишуть автори документальної трилогії  «Крихкі спогади».

Той час завмер відбитком килима з холодної стіни

на неіснуючому в домі піаніно.

Тазк`ам – старезним формам чорним пасковим дзвенить

непідцензурно, незбагненно, неуклінно.

У зморшки-тріщинки втираєш-пестиш теплий маргарин,

щоб не пристали набубнявілі родзинки

замісу – тіста радості, туману сподівань, хмарин,

що рік збирали сніг із цвітом до торбинки.

Квітковий човен селища і намагання в нім гребти.

Он скільки ірисів веснує під дворами!

Шпак  з обідка тарілки все ніяк до нас не долетить –

у світ, де людно і за крамом, і під храмом.

Щоб свічником текло «Славімо!» і «Воістину воскрес!»,

щоб заєць вистрибом через різдвяний ранок

в день випікання паски вигулькнув між глиняних чудес,

між поставців і куманців, між витинанок.

Той «бублик з носиком», щоб дихало нам яблучне вино,

щоб перед випалом згадали про ангоби

(вода і глина), щоб розсипалося зоряне пшоно

вже не від пострілів із  -надцятої спроби.

Жінки і глина, жінки і створення посуду, розписаних кахлів і керамічних скульптур. Про це варто розповідати окремо.

Улюблена чашка – це не про дріб’язкове, а про смак життя.

Читайте також:

Єдиний в Україні майже 125-річний майоліковий іконостас зберігається в коледжі

Енергозбереження по-гоголівськи