Миргород і Буди. Що з керамікою буде? Частина 3. Жінки і глина

Перший понеділок після Великодня в Україні називають Поливаним, Обливаним або Волочильним понеділком. Для жінок і дівчат цей день був сповнений особливих обрядів, пов'язаних з очищенням та залицянням. 

Обливання водою –   традиція  цього дня. Суміш християнства з язичницькими весняними іграми.  Хлопці ходили по хатах, де жили незаміжні дівчата, і обливали їх водою з відер, або глечиків. Вважалося, що дівчина, яку облили, «очищується», буде здоровою, красивою і швидше вийде заміж за коханого.

Ніби й весела розвага, але дівчина у відповідь не хапалася за глек з водою та не обливала хлопця. Мокра, але покірна (так, мовляв, заведено: жінка має скорятися) діставала писанку й дарувала потенційному нареченому. Від нього – мінімум зусиль (донести води від найближчої криниці та вихлюпнути на ту, яка нетерпляче очікує-вимолює: «Покрий мою голову хоч ганчіркою, аби не зостатися дівкою»). Від неї вимагалося мінімум кількох годин, щоб на крихкій шкаралупці створити маленьке диво для свого майбутнього чоловіка.

У поляків теж є післявеликодній Поливаний понеділок. Правда, я застала 2015 року осучаснену фемінізовану традицію. Гостювала тоді у чудовій польській родині під Любліном, їхня онука-старшокласниця у Поливаний понеділок (досить холодний, з мокрим снігом) увійшла до моєї кімнати і побризкала  на мій одяг парфумами з досить різким запахом.

Тут і пані господиня зазирнула. Мабуть, мала я розгублений вигляд, бо вона почала пояснювати, що тепер отак виглядає забава колись залицяльна, парубочо-дівоча. Дівчата в Польщі обливають  і  ровесниць, і старших жінок (заміжніх теж) після Великодня –  на здоров'я та красу. Не водою полити, а з красивої пляшечки пирскнути –  то ніби шляхетніше.

Весняні обряди-ігри з водою могли бути і в трипільців. Трипільські мотиви  розпису посуду зустріла я в Миргороді. Про кабінет дипломних робіт Миргородського фахового коледжу імені М.В.Гоголя та зв’язок його з майстрами вже знищеного на початку 2000-х років фаянсового виробництва в Будах на Харківщині  мова йтиме далі. Поки що – асоціативне фото до роздумів про глину й жіноче самовираження у професії.

Традиція Поливального понеділка у минулі століття вважалася простонародною. Та й хто з кавалерів пройде з глеком чи відром води до інститутки  –  вихованки Інституту шляхетних панянок?!  Тож пошукала у старих газетах інших жіночих весняних історій.

1902 рік. Харків. 50-річчя від дня смерті Миколи Гоголя стало приводом до увиразнення жіночих тем у публічному просторі. В Інституті шляхетних панянок, який розташовувався на Сумській, де тепер оперний театр, Гоголівські літературні читання присвятили виголошенню самостійних творів вихованок.   Ось кілька тем, про які згадала газета «Южный край»  –  найпомітніше тогочасне видання півдня Російської  імперії.

«Становище жінки в козачій родині за повістю «Тарас Бульба» і «Жіночі образи за творами Гоголя».  Також зазначалося, що було виконано кілька «малоросійських пісень».

Так звані «живі картини» в харківських гімназіях (вони поділялися на чоловічі    та жіночі) вирізнялися тим, що були представлені «запорозькі костюми».

Повернімося до заявленої теми – жінки і глина.

ВИНАХІДНИЦІ  КЕРАМІКИ  –  ЖІНКИ

Минуло чимало епох в історії людства перш ніж були створені ось такі масові й досі впізнавані в багатьох куточках України вироби-будяночки.

Збиранням і перенесенням та зберіганням продуктів давнім попередницям нинішніх господинь допомагав примітивний посуд з дерева або лози. Для міцності його ще обмазували сирою глиною. Існує напівлегендарна гіпотеза, що ось така плетено-ліплена миска стояла ближче до вогню, а потім взагалі у полум’я перевернулася. Доки господиня займалася клопітним пошуком їжі, лоза вигоріла, а глина затверділа і стала водонепроникною. За традиційними уявленнями про суспільні ролі  чоловіки продовжили полювати і воювати за землю племені, а жінки  створювали посуд та ще й прикрашали його різноманітними символами-оберегами.

Недаремно досі існує прикмета, що на невипалений посуд стороннім людям не варто дивитися, щоб він не тріснув у горні чи ще якось не пошкодився. Так художники не люблять, коли їм через плече зазирають на мольберт із незакінченою картиною.

Винайдення гончарного круга ще до нашої ери, робота з глиною і вогнем, фізично виснажлива і ризикова як підприємницька справа   для наших предків і для багатьох інших народів  передбачали використання чоловічих зусиль. Хоча досить часто гончарувати чоловікам у родині допомагали дружина й діти. Свідченням тому поширене прізвище Гончаренко. До безкоштовної домашньої робочої сили додавалися сироти-наймички, які  наймалися до гончарів на важку підсобну роботу.

Тож коли земства в Російській імперії, особливо на українських землях, замислилися про освіту майбутніх майстрів керамічного виробництва і почали відкривати керамічна та гончарні школи, дозвіл навчатися  у них мали й дівчата ще на межі ХІХ-ХХ століть.

Кілька цікавих фактів із історії Миргородської керамічної школи, яка певний час мала статус інституту.

Під час зарахування надавали перевагу прямим нащадкам гончарів. Приміром, колишню ученицю підготовчих класів Меланку Касинь зарахували до технікуму лише після пред’явлення довідки від Хомутецького виконкому про те, що її сім’я дійсно займалася гончарством. Проте, незважаючи на таку умову, серед учнів переважали діти селян, службовців та вчителів.

У 1924/25 навчальному році чоловічому педколективі  технікуму працювали  тільки дві викладачки. Зінаїда Іваненко вела хімію, геологію і мінералогію. Ганна Малянтович читала студентам німецьку мову. Студентське самоврядування прагнуло позбутися вивчення іноземної мови як зайвого, на їхню думку,  предмету. Сформулювали рішення «звільнити за некомпетентність», але керівництво технікуму такого вироку викладачці не підтримало.

29 червня 1929 року вийшла фабрична газета з лаконічною назвою «Будянка». Ініціатором такого видання для робітників став тодішній відповідальний секретар столичної урядової газети «Вісті ВУЦВК», що виходила у тодішній радянській столиці України – Харкові,   Микола Бурлука. «Будянка»  мала великий наклад – дві тисячі примірників. Спочатку вона виходила раз на два тижні. Але вже з 1930 року оформлення її змінилося в стилі тодішньої преси, наклад склав 2 600 примірників. «Будянка» виходила до 1941 року, припинила своє існування з евакуацією підприємства. У післявоєнний період це вже було видання російською мовою  –  «Будянский фаянс».

Цитата зі статті Миколи Бурлуки в газеті «Будянка» 1930 року.

Кожен робітник, кожна робітниця повинні опанувати в першу чергу  українською мовою і українською культурою. Це найважливіше завдання, яке стоїть перед нашою суспільністю.

Цікаво, що  рік видання зазначається 13 (1930), тобто зроблена спроба літочислення вести від  петроградського перевороту 1917 року. І на цьому тлі говорити про важливість української мови і культури для робітників і робітниць! Звичайно, арешт автора такого заклику був неминучим.

відповідальний секретар газети «Вісті ВУЦВК»  Микола Павлович Бурлука був репресований  на початку  1930-х років

у справі «антирадянської націоналістичної організації» (часто пов'язували з «Українською військовою організацією» або справою Павла Любченка).

Посмертно реабілітований у часи «хрущовської відлиги» за відсутністю складу злочину. 

1950-ті роки – початок  реабілітації багатьох жертв сталінського терору, повернення з таборів і заслань тих, хто ще на десятиліття залишався із тавром «ворога народу». Посуд був маркером епохи – найпростіші серійні масові  вироби з фаянсу і авторська вишукана порцеляна. До виробництва і першого, й другого активно залучалися жінки-керамістки,  художниці будянського кола митців.

Коли я студенткою у 80-х роках їздила через Мерефу на Харків, рано бачила, як на поїзд до Буд сідає багато жінок – потенційних робітниць фаянсового виробництва. Будянські художниці й керамістки часто жили в самому селищі, ближче до місця роботи. Вони здобули освіту в різних містах (наприклад, у Харкові, Одесі), багато хто навчався у Миргороді. Оскільки розповідь про ланцюжок Миргород – Буди, то ось кілька імен та авторських робіт різних років.

Раїса Вакула (1930, Попівка на Полтавщині)— майстриня художньої кераміки. Вступ до Спілки художників – 1964 р. Закінчила Миргород.ський  керамічний технікум (1951).  Працювала у 1951–87 рр. на Будянському фаянсовому заводі. Створила сервізи, набори посуду, декоровані квітково-рослинним орнаментом, кілька робіт на шевченківську тематику.

Оксана Горбань  своїм набором для молока представлена у кабінеті дипломних робіт випускників Миргородського керамічного технікуму.

Її творчість припала на останній період діяльності Будянського заводу, коли відбувалися намагання  адаптувати напрацьоване десятиліттями до умов ринку, а особливо до формули «прибуток тут і зараз».

Про ближчий до наших днів період творчості Оксани Горбань є інформація на сайті  Пісочинського ліцею Харківського району Харківської області. Оксана Горбань у ліцеї – вчителька образотворчого мистецтва, зокрема, дослідниця й популяризаторка  теми «Розвиток емоційного сприйняття гармонії, ритму пластики у природі та образотворчому мистецтві».

Будянська колекція із Салтівки була вивезена волонтерами  2022 року і передана Черкаському художньому музею

У соцмережах доступна оцифрована колекція будянського посуду у фондах Черкаського художнього музею, подарована черкасцям харківським колекціонером Андрієм Голубом. Андрій Іванович 2022 року через загрозу знищення своєї  унікальної збірки під час обстрілів Харкова російськими агресорами  зважився на евакуацію. Передача 75 виробів закритого 2006 року Будянського  фаянсового заводу державному музею – рідкісне меценатство під час бойових дій.  Родина мешкала на Салтівці, евакуювалася до Черкас. Андрій Іванович побував у Черкаському художньому музеї і там поділився ідеєю подарувати свою будянську збірку, якщо знайдуться волонтери, щоб в умовах артилерійських обстрілів, розбитих доріг та інших непередбачуваних загроз людському життю змогли вивезти крихкі авторські роботи.

І знову серед організаторів справи бачимо жінок. Це директорка Черкаського художнього музею Ольга Гладун і  головна зберігачка фонду Ірина Шамрай.

Серед авторських робіт чимало  створених  саме  художницями-керамістками. До слова, Черкаський художній музей – один із наймолодших обласних музеїв України.

Він  створений у 1991 році спочатку як філія Черкаського краєзнавчого музею. Від 1994 року  працює як самостійна музейна установа.

Валентина Родіонова – уродженка селища Буди, випускниця Харківського худпрому. Її ваза з видами Харкова має висоту майже пів метра, підполивний розпис. Представлена у соцмережах як експонат Черкаського художнього музею.

У листопаді 2022 року виставка будянських  авторських робіт експонувалася в Черкасах. Після цього колекціонер-меценат передав іще шість робіт, які вціліли на Салтівці.

Із емоційних відгуків: «Будянська краса та різноманітність виробів-нескінченна!»

Харків’янка Лариса Антонова – теж випускниця Миргородського керамічного технікуму (1981), належить до Національної Спілки художників України (від 1993). Працювала художницею на Будянському фаянсовому заводі від 1985 р. Авторка персональних виставок. Її роботи зберігаються не лише в музеях України, приватних колекціях, а й у музеї кераміки в Чехії.

З інтерв’ю 2024 року.

 

Лариса Антонова:

 

 «Хочеться вірити, що мої роботи приносять людям хоч трохи щастя». 

Анонс четвертої статті із циклу про кераміку Миргорода і Буд

Чекайте на розповідь про графиню Варвару Капніст. Родина Капністів пов’язана з Харківщиною і Полтавщиною, промислами і кустарями цих регіонів у ХІХ – на початку ХХ століття.   і її гончара, який робив і "по- своєму", і " по- графініному"  різні вази і тарілки.

Тож у серії четвертій буде графиня, якій хотілося вишуканішого товару від гончаря, який на неї працював; гончар Капністів Федір Падалка та  художник Іван Падалка, мешканець харківського будинку «Слово», а до того – викладач Миргородського керамічного технікуму.

Оскільки це нотатки Поливального понеділка (день обливання дівчат з глечиків і відер), то як обійтися без чергової згадки про глеки й горщики. Точніше – гончарські приказки про них.

«Зі співучої глини – дзвінкі горщики», «Яка глина, такий і посуд», «Глина, як жінка: ніжність любить».

Читайте також:

Єдиний в Україні майже 125-річний майоліковий іконостас зберігається в коледжі

Миргород і Буди. Що з керамікою буде? Частина 2. Історія майстрів

 Цей матеріал створено в межах проєкту Інститутом масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів