Якщо слоненя запхнути у монорейковий вагон, або Харків у Вупперталі

У Харкові і Вупперталі цвітуть каштани.

Саме це дерево перемандрувало з відносно мирного 2019  харківського року в есеїстику Міхаеля Целлера. Його книжку «Каштани Харкова» в перекладі українською мовою незабутньою Олександрою Ковальовою  (видавництво «Майдан», Харків) презентували  в Німеччині  10 березня 2022 року (тобто в особливо страшний для сходу нашої країни період вторгнення)  для воєнних біженців з України, зокрема, і харківців, які тільки почали прибувати, і їх прихистило місто Вупперталь.

Є своя єдина і неповторна принада в тому, щоб іти вулицями цього східноєвропейського міста. Я б не зважився сказати прогулюватися або походжати, хоча в моїй манері рухатися відчувається саме ця мета — іти-линути з відкритою душею. Піддашок гілля та листя над алеєю досить густо переплетений, але під каштанами не темно.

Зі мною це відчуття світла, далечі, простору. Якийсь подив охоплює мою душу, я це усвідомив лише згодом: почуття тихої радості, радості бути тут.

Міхаель Целлер «Каштани Харкова»

 

Із передмови до «Каштанів Харкова»

Міхаель Целлер — автор з неймовірним даром уваги до невидимого. Це «невидиме» залишається невидимим для нас тільки, доки Міхаель Целлер його не опише. Це дух міста Харкова, це дивна взаємодія і взаємозалежність міста і його мешканців. Харків і його околиці зіграли свою драматичну роль і в історії родини автора. У старих документах батька Міхаель знайшов похоронку на батькового брата — Германа Целлера, а також листи побратимів, що описують його загибель. Він загинув під Роганню під час боїв за Харків.

Переказувати книгу в передмові — заняття невдячне і навіть злочинне. Я цього робити не буду. Скажу тільки, що недарма автор прожив у Харкові місяць, прожив інтенсивно і з величезною цікавістю до міста і його мешканців.

З подібною цікавістю вдивляються у Вупперталь  наші земляки, яких велика війна відірвала від рідного Харкова. Хтось у цьому зеленому центрі індустріального регіону оселився, хтось, як  авторка віршів і прози Наталія Грайворонська , в черговий раз приїздить на творчу зустріч. Цього разу – на виставку й поетичні читання і навіть пряниковий майстер-клас (бо чудово з дітьми робити їстівні кольорові мініатюрні вагончики)  з нагоди 125-річчя монорейкової дороги Вупперталя.

Наталія  уже знайома постійним читачам Громади як одна з кураторок і ведучих творчих зустрічей міжнародного проєкту «Мистецькі містки», що  понад рік збирає кошти на  потреби захисників України.

Найближча зустріч «Мистецьких містків» – 30 травня, її Наталія вестиме з німецького міста Котбуса.  Тож спершу – про  виставку, яка триватиме майже весь травень. Її назва –

«Вупперталь – місто, що об'єднує»

Організатори – Німецько-український культурний центр «Жайвір» (Deutsch-ukrainisches Kulturzentrum «Lerche»).

Митці: Анатолій Москалець, Юлія Говоруха, Наталя Грайворонська (усі з Харкова), а також творчі жінки з інших міст України.

Музичний супровід: дитячий хор «Веселі маляри» та вокальний ансамбль «Марічка».

Наталія Грайворонська: «Поговорила трохи з Міхаелем Целлером. Він слухав, як я читала свої  вірші для дітей у перекладі на німецьку мову  Зінаїди Голубенко  і сміявся. Взагалі у нього був якийсь такий відкрито- піднесений настрій: плескав в долоні, підморгував діткам, які виступали. Попросив надіслати йому усе, що у мене є про Вупперталь. Розповіла, що ми закупили для нашої котбусівської бібліотеки дві його книги, згадували Олександру Прокопівну Ковальову». 

Трипільський мотузяний коник, який червоними пасемками у гриві нагадує червоного «сталевого коня»  – вагончик монорейкової дороги – швебебана. Коник  став подарунком від Наталії  автору «Каштанів Харкова». За її словами, таких коників вручають українським діткам та парам після хрещення або вінчання в нашій православній капеланській місії.

 Вдень і вночі, з висоти пташиного польоту та з вікна ресторану, на пагорбах ботанічного саду та у долині річки Вуппер – так відтворені фотохудожником в різні пори року, за різної погоди  моменти сучасного буття  125-річної, але досі  актуальної для Вупперталя транспортної артерії.

Як висловилася одна з організаторок цієї творчої зустрічі, теж пов’язана долею з Харковом,  Ірина Штерн, «акварельний Вупперталь» ми побачили разом із художницею, її очима.

До великої війни Юлія не працювала в цій техніці, хоча мистецьку освіту здобула в Харкові. Приймаюча родина у Німеччині подарувала їй акварельні фарби.  Так  через арттерапію почався її шлях до  нового самовираження і членства у німецькій спільноті акварелістів. Зараз Юлія Говоруха викладає в мистецькій школі.

125-річчя монорейкового  транспорту  Вупперталя – це ще й читання книжок тамтешніх  авторів про слоненя Туффі, а також майстрування маленької Туффі, щоб нагадувала про чудовий день. Одна з книжок перекладена  2022 року і вийшла у видавництві BORN як подарунок дітям, які живуть у Вупперталі через війну в Україні.

Влітку 1950 року директор цирку, який  мав гастролювати у Вупперталі, вирішив влаштувати незвичайну рекламну акцію. Він  домовився, щоб слоненя  провезли  у знаменитому підвісному вагончику. Запросили на видовище  журналістів.  Циркова тварина  поводилася чемно, але її не влаштували спалахи фотоапаратів. Знайти фото слоненяти в самому вагоні мені не вдалося. Гуляє мережею фотомонтаж, ніби знятий з берега річки, у яку стрибає тварина.

Висота була невелика, а річка – не стрімка й не глибока. Тож невтілений задум директора цирку і  транспортників закінчився успішною рекламою – численними публікаціями.

Тепер історію Туффі, дякуючи Ірині Штерн,  читають  ще й українською мовою.

Ось так описала історію народження швебебану  спершу в дитячій уяві Наталія Грайворонська.

Колись маленький хлопчик Ойген Ланген, мріяв створити транспорт, щоб перевозити не тільки цукор, що виробляли на фабриках його батька, а й робітників. Коли він став інженером, винайшов двигун, що зміг витримати навантаження, і два маленькі містечка Еберфельд та Бармен отримали унікальну підвісну монорейкову дорогу для швидкого сполучення між підприємствами регіону. Отже, 125 років тому перший швебебан здійснив свій політ над річкою Вуппер. Це усього 13 км над зеленими схилами, уздовж річки, що в'ється змією та суголосить вітровим потокам.

Проте це щоразу яскрава мандрівка.  Відчуваєш себе дитиною і прагнеш зайняти «гальорку» в останньому вагончику.

Мчить змією швебебан: /Рейки в небі - автобан...

Поряд з ним несеться птах. /Що за диво Ох і Ах!

Не літак і не метро, /Ще й справжнісіньке кіно:

То мости, а то пінгвіни, /То рибалки, то машини,

Ось пливе велосипед, /Там на березі концерт...

Слоненя зайшло у річку – /Цікавезна кінострічка!

Наталя Грайворонська: «Це якраз був момент, коли сталася якась аварія, і ми чекали, коли ж ітиме потяг в наш бік. Деякий час монорейкова дорога не працювала через знеструмлення».

Колись у радіостудії Харкова на моє запитання про найрідніші його міста  Міхаель Целлер відповів. «Моя батьківщина – література»,  –  Саме в Харкові писав німецький літератор такі слова:

«Ми всі вдома лишаємося чужинцями. Коли я повернуся додому, мене мучитиме туга за цим містом.

Міхаель Целлер «Каштани Харкова»

 

Щоб уявити протяжність  монорейкової дороги Вупперталя, згадайте майдан Свободи у Харкові і виїзд з міста в бік Чугуєва.  Ото й буде довжина «небесної й сталевої дороги» у Вупперталі, якби її уявно перемістити  на слобожанські широти. Але ж маємо метро! Як колись мені сказала одеситка: «Що ви зітхаєте «вам пощастило, у вас є море?!» Море гарне влітку, а метро у Харкові – завжди!»  Отак і Вупперталь хай пишається своєю індустріальною особливістю довго й переконливо. І гойдає каштановий цвіт на вітрі, як і Харків.

Читайте також:

Навіщо влаштовують свято у будинку Енгельсів? Що було на колишній вулиці Енгельса в Харкові?

«Ти випив самогону з кварти», а ще чому німці хочуть знати про Чорнобиль

Реконструкція чи захист минулого у реставраторки археологічного текстилю і романістки із «вдячними вухами»?