Із мемуарів однокласників, які народилися 100 років тому в Харкові

Ровесники кінодіячів Сергія Параджанова і Марчелло Мастрояні, письменників Павла Загребельного і Василя Бикова народилися в місті, де того року почали випускати трактори на паровозобудівному заводі, а місцеві фізкультурники перемагали у більшості змагань республіканської спартакіади. До речі, жіночі спортивні снаряди тоді були важчими, аніж зараз: 5 кг ядро (в наші дні   –  4 кг), спис – 800 грамів (зараз 600 гр). 

Чим було обтяжене те покоління, а що,  крім молодості,  додавало відчуття  нестримного польоту?

Харківських учнів, які навчалися в одній із кращих шкіл тодішньої столиці ще й мали шефів – НКВС, бо були з ними в одному кварталі, я зустріла 1999 року.  Тоді збирала матеріали з історії Українського радіо, а ці земляки були його ровесниками, зателефонували до редакції, щоб поділитися власними історіями.

У 30-40-х роках у країні підозр і наклепів, сексотів і оббріхувачів, арештів батьків своїх однокласників  вони  ризикнули  зберегти дитячі записи, своєрідний  рукописний  журнал.  1991 року, через пів століття після останніх їхніх літніх канікул, перекреслених війною,  він ліг в основу тоді ще не виданої книги «Тільки для друзів».  Ті, хто вижив на фронті й в окупації, через  десятиліття зібрали свої  школярські  враження і дорослі спогади та поділилися зі мною, радіожурналісткою.   

Яким був для світу спільний рік народження більшості тих харківських однокласників  – 1924-й? 

У Франції   пройшли перші зимові Олімпійські ігри. Змагалися 16 збірних. Найбільше медалей завоювали норвежці.

Тієї ж зими у штаті Невада  відбулася перша у США страта у газовій камері.  Стратили члена китайської банди, визнаного винним у вбивстві  представника іншої банди.  Отруйний газ характеризували як гуманніший засіб позбавлення життя порівняно з розстрілом та електричним струмом.  Газові страти, причому колективні, у машинах-душогубках, які їздили вулицями окупованого Харкова, інших міст Європи, стали  жахом  1940-х.

Прихильник таких страт, лідер нацистів  Адольф Гітлер 1 квітня 1924 року був засуджений до п’яти років ув’язнення за участь у мюнхенському "пивному путчі". У в’язниці він почав  писати "Майн кампф" (Моя боротьба). За гратами відбув тільки 9 місяців.

Світ прискорювався. За 1924 рік до Одеського порту прибуло  понад дві тисячі сімсот  пароплавів, а вийшло з порту ще більше – дві тисячі вісімсот.  Вантажі вимірювалися у мільйонах пудів.

Мистецькі проєкти швидко народжувалися, виконували свою місію й відходили в історію чи в забуття. Так сталося із журналом «Барикади театру».  У Києві театр Леся Курбаса  «Березіль» перестав видавати свій журнал  під такою назвою. Через два роки курбасівці переїдуть до Харкова.  

Дитинство – це особливий життєвий театр, у якому формуються амплуа й закулісні інтриги, характери й публічні маски. До речі, серед однокласників, про яких розповідаю, троє дівчат закінчили театральний інститут. Про 9-Б  тодішньої 36-ї харківської школи (нині її номер 5, вулиця Свободи, що веде до майдану Свободи)  писав журнал «Радянська школа». Статтю підготувала їхня колишня класна керівниця Рахіль Басіна.

«Вони здібні, розвинені, трохи пустотливі й не завжди стримані, часом ліниві, завдавали чимало турбот школі»

Про дівчину, яка загине під Охтиркою,  вчителька писала: «Нелла  Рубінштейн не тільки ніколи не казала неправди, але ніколи не користувалася зручною нагодою, якщо вже виникла через чиюсь помилку».

Із листа від Нелли, який зберігався у однокласниці Ніни Болотіної (Згурської):

«Ми  всі будемо вчитися і всі будемо щасливі»

 

Рукописна книга «Тільки для друзів» відкривається посвятою класній керівниці-довгожительці. Вона ще в 90-х роках листувалася зі своїми вже літніми учнями.  Писала їм із США, з Бостона:

«Спільне минуле, те, в чому винні ми всі, тоді вже дорослі, а не тільки ті, хто повів нас  неправильною дорогою (не можна було ставати такими довірливими)  перегляньте критично, як це намагаюся зробити я».

Борис Найдьонов. Із записів

У класі було 36 учнів: 24 дівчинки і 12 хлопчиків. Четверо загинули в роки війни, троє були скалічені, а дехто зник без сліду. Після війни всі здобули вищу освіту. Троє  докторів наук, семеро кандидатів наук.

«Ми, як і всі наші сучасники,  виховувалися ортодоксально, сліпо вірили в догми, які виявилися порожніми. Прозріння приходило повільно, іноді стрибками,  але ніколи не вносило конфліктів у наш колектив. Тільки тепер по-справжньому зрозуміли, у який важкий (темний) час ми жили.

Наш позитивний досвід дружби  викликав ефект запозичення і у наших дітей. Багато хто з них став лідерами у своїх  шкільних, а потім інститутських колективах.   Справедливі слова, які приписують Бетховену:

«Стара дружба  міцнішає, як вечірня тінь до заходу життєвого сонця».

Ніна Болотіна (Згурська)

розповіла, що її дід і бабуся Шидловські жили в Новій Водолазі на початку ХХ століття. Дід – чоботар, бабуся – гусятниця. Їхній дочці, Тіні (Христині), майбутній мамі Ніни Василівни в молодості доводилося  з повітових Валок до Водолаги  возити конем взимку зарплату вчителям, бо працювала в наросвіті. Боялася не бандитів, а вовків, бо повертатися доводилося поночі, при місяці.

До війни Ніна бувала в рідних у Новій Водолазі.

«Двічі в одну й ту ж ріку». Так назвала власні мемуари Ніна Василівна Згурська (Болотіна). Почала вона їх писати 1982 року.

Взимку 2024 року цим рукописом люб’язно поділився зі мною її син Геннадій Згурський. 

Ось деякі подробиці з тих спогадів: «Довго потім у місті я згадувала сільське привілля. Луки на краю селища, якийсь ставочок, де ми купалися в спекотні дні, дальній ліс, куди ми ходили по горіхи. Неподалік від нас жила у Водолазі родина когось із сільських інтелігентів, здається, це була сім’я лікаря. У них був майже міський будинок і побут, у дворі – майданчик для крокету. Іноді ми ходили длор них пограти в крокет. Це було моїм улюбленим заняттям.

В домі у моєї тьоті Каті, маминої сестри, на горищі, у плетеному кошику, зберігалися річні комплекти журналу «Нива»  і якісь дореволюційні книжки. «Нива» містила багато ілюстрацій – малюнків і фотографій. Ці ілюстрації я могла розглядати годинами, що дуже не подобалося моїй мамі. Вона справедливо вважала, що потрібно дихати свіжим сільським повітрям, а не пилюкою горища.

Були й неприємні спогади. Одного разу я вийшла погуляти по вулиці у красивому червоному платтячку. Раптом невідомо звідки вискочив  бик і погнався за мною. Я бігла, смертельно перелякана, падала, підводилася, аж тут мене затягнули до чийогось двору і встигли закрити хвіртку перед самісінькою мордою бика. Розлючений бик з розгону вдарив рогами в паркан. Потім довго не міг їх звідти витягти. Спогад про перенесений жах мучив мене і через багато років».

 «У 1921-22 роках  мама працювала у Нововодолазькому райпродкомі друкаркою. Відтоді це заняття стало її професією. Іще страшніше, ніж банди і голод, був сипняк (висипний тиф), який забирав у ті роки багато життів. Жертвами сипняку стали і мамині батьки. Після їхньої смерті  навесні 1922 року мама переїхала до Харкова, де вона разом із своєю  сестрою Тонею знімала крихітну кімнатку на Москалівці. Мама почала працювати друкаркою в штабі полку».

Там і познайомилася Тіна (Христина) з колишнім уланом Василем Болотіним.

«Дайте грошей на скріпки»,  –  просила Тіна   у Василя. А на ті гроші з подругою купувала на сусідньому базарі  мочені яблука.

Не було взуття – дівчата майстрували «стукалки» (дерев’яна підошва і тасьма для зав’язок). Не було тканини  –   плаття шили з мішковини. Весела та енергійна друкарка підкорила серце свого начальника.

19 травня 1923 року мої батьки  зареєстрували свій шлюб. Не було із цього приводу   ні весільних урочистостей, ні весільної подорожі, але з того травневого дня мама і тато прожили разом довгі, важкі, але щасливі роки. Я вийшла заміж майже в день їхнього срібного весілля – 23 травня 1948 року,  а в  1973-у, в дні нашого з чоловіком срібного весілля, мама і тато відсвяткували  своє весілля вже золоте.                     

Вулиця Свердлова, 31 (нині Полтавський шлях) – довоєнна адреса Болотіних у Харкові. Велика комуналка на 6-у поверсі. У цій квартирі жили в основному співробітники 4-го Українського полку  військ ДПУ,  в якому служили батьки Ніни.

(цитата)

«Ні тато, ні мама не розповідали мені казок. Або не знали, або не хотіли виховувати мене в буржуазному дусі. Мама переказувала різні повчальні бувальщини, у яких діяли історичні персонажі. Це була суміш  маминих фантазій та історичних фактів, які їй запам’яталися ще зі школи. Особливо я просила розповідати про Наполеона».

Коли в 90-х роках я побувала в гостях у Ніни Василівни Згурської  зовсім в іншій частині міста, у квартирі  неподалік від нинішньої станції метро «Наукова», то  помітила портрет Наполеона серед родинних фотографій.

Із реальних історій Ніниного дитинства

«Навесні полк виїздив у Васищеве. На літо приїздили туди й родини командного складу. Ми прочитали «Королеву  Марго», розповіли  про події в книжці місцевим дітям і почали гратися  «в королеву». Підступною Катериною Медичі ми  «обрали» дружину якось великого начальника  Осоавіахіму (товариство сприяння обороні і авіаційно-хімічному будівництву СРСР. – І.М.). Звичайно, та жінка й гадки не мала, що ми її «розвінчуємо»  за фабулою роману. Хтось із хлопчаків почав називати її «фашистською шпигункою». 1937 рік. І ось  табором поширилася  звістка: чоловіка «Катерини Медичі» арештувало НКВС. Хлопці раділи, коли через тиждень арештували і її саму. Усі ми були переконані, що у нас невинних не саджають. Наша гра «в королеву»  без стрижня і головної героїні зів’яла».

Дружбу однокласниць Ніни Болотіної і Ліди Мішустіної   в книзі «Тільки  для друзів» названо «подвійною зорею».

«Ніна має характер полководця, Ліда – небагатослівна, теж із твердим характером».  

Подвійні зорі – це системи  із двох гравітаційно пов’язаних зірок, які обертаються навколо спільного центру. Ці об’єкти, особливо віддалені, здаються неозброєному оку єдиною точкою.

Лідія Мішустіна. «Через багато років я дізналася, що у Нелли Рубінштейн  був репресований батько».

Борис Найдьонов: «Немає прикрих подій у долях наших дітей».

Тепер, на жаль, уже є. Теж війна.

Продовження історій харківських однокласників 30-40-х років – у наступній публікації

Читайте також:

«Все близько, що жива душа долає».  140 років українського жіночого руху і харків’янки

Меморіальна дошка на зруйнованому особняку нагадує про спаленого поета 

Син для батька акварій проєктував. Історія роду Брандтів