Різні рівні. Частина 4. Режисерки в історії та війні, або Навіщо ветеранам грати комедію?

Мій особистий дошкільняцький стереотип: театр – це велика ширма на сцені, поставлена для того, щоб рухалися і говорили кумедними людськими голосами яскраві ляльки, а позаду них – сонце штучного синього неба. І щоб музика. І плескати в долоні разом з усіма. І вклонитися з-за ширми вийдуть актори  зі своїми героями й героїнями в руках.

Уже вдома своїх недобитих в іграх ляльок можна всадити на бабусин диван і розповідати їм, що будуть вони грати казку – хто Вовка, хто Ніф-Ніфа чи Наф-Нафа. Глядачами  на стареньких стільцях були плюшевий ведмідь і заєць з барабаном. Бабуся  щось готувала в сусідній кухні, тож моя місія залучити ляльок до театру  не мала перешкод для втілення. Кожній ляльці я розповідала про її роль, потім по черзі  сама їх і виконувала. Як сказали б дорослі, сама собі й режисерка, й акторка.

Готуючи цей текст, спершу хотіла розповідати разом із своєю співрозмовницею тільки про підготовку п’єси «Новітня історія іграшок»  в театрі ветеранів «Серцевір», створеному в Чернігові. Але потім подумала, що історія жінок-режисерок в нашій країні та й загалом Європі досить коротка з огляду на розвиток світового театрального мистецтва, тому варта кількох «вступних» прикладів.

«Чоловіків легше шокувати, ніж жінок».

Сомерсет Моем, письменник і британський розвідник  

Більшовицькі пропагандисти  ніби прочитали цей висновок англійця, який 1917 року збирав і аналітично узагальнював у Петрограді для МІ-5 інформацію про інтелектуальний стан суспільства Російської імперії. Він писав:

«Шар культурних та освічених людей настільки тонкий і слабкий, що достатньо одного струсу і країна скотиться у варварство».

Коли у Харкові почав виходити журнал «Комунарка» (далекий предок сучасного видання «Жінка»), Моем  уже мандрував світом, а «збільшовичена ера» вимагала інших ролей від  жінок, які  жили і в містах, і в селах, витримали випробування Світовою війною  і  революцією. Окремо варто розповідати про жінок у  агітаційних театральних трупах  при військових підрозділах.

33-річна юристка, яка навчалася не просто у Франції, а в Сорбонні, волинянка з мистецькою базою драматичних курсів ще в Петербурзі та сценічним досвідом акторства й режисури в Києві, 1919 року  покинула «сторозтерзаний Київ»  разом із пересувним червоноармійським театром.

Разом з нею була актриса й подруга Віра Юренєва, яку тоді ще пам’ятали й любили ті, хто встиг побачити довоєнний фільм «Жінка завтрашнього дня». Швидше, діяли за принцом «заховатися в око тайфуну, щоб вижити», аніж повірили в «загірню комуну».  В такому оці, тобто  збройних силах червоних, Фаїна-Ірина ще й  очолила військову художню бригаду  і театральну роботу Дванадцятої армії. Ця армія    здійснила похід тилами Армії УНР, а наприкінці 1919 року захопила Чернігів і Київ.  Саме  поразка Дванадцятої армії під Варшавою в радянсько-польській війні визначила подальші події.

Дєєва була поранена, але після походів  повернулася до Києва. Очолила як художній керівник театр юного глядача. Серед її режисерських робіт – «Дон-Кіхот» і «Мауглі», а не тільки п’єси «комсомольського графа» Корнійчука.

Можливо, 1938 року черговим оком тайфуну став для неї Архангельський театр для дітей, а під час війни – Новосибірський. Її дні закінчилися в Москві, де вона померла 1965 року. Того ж року у Франції пішов із життя прозаїк і драматург, розвідник і лікар Сомерсет Моем, який писав:

«Сучасна драматургія боїться  пристрастей, а тільки на них і можна побудувати трагедію. В житті частіше все кінчається зітханнями, а не громом»

Колишня харківська радіожурналістка Світлана Пасічник  –  режисерка і директорка  недержавного репертуарного тeатру " Р.S." Назва багатозначна, бо це ініціали обох у подружжі Пасічників. Степан Пасічник – головний режисер Харківського академічного драматичного театру імені Шевченка, колективу-спадкоємця  

Курбасового «Березоля».

Р.S. (постскриптум, буквально – після написаного) –  приписка до закінченого і підписаного листа. Отак тексти різних епох стали Світланиними  спектаклями.

 Її «Чари на кохання»  мали жанрове визначення «Звукова імпресія» і будувалася вона  за біблійним текстом Соломонової Пісні над піснями . Вистава здобула дві вищі відзнаки на Всеукраїнському фестивалі «Театрон»,  а на фестивалі недержавних театрів «Курбалесія»   –  гран-прі та приз за найкращу жіночу роль.

Театр «P.S.»  уже відзначив своє 25-річчя. Зіграно понад 3500 вистав,  на десятках сценічних майданчиків у Харкові та  інших містах України. Рідний простір у центрі Харкова, на Гіршмана, 16, як і радіодім на сусідній вулиці,  де колись працювали Світлана і я, постраждали від ворожого ракетного удару.  

Режисерить уже й Леся Пасічник, донька Світлани і Степана.  Для навчання й роботи обрала Білосток (Польща).  „Tym mnie chyba zasypali” – називається її вистава,  підготована до 55-го (так,  уже п’ятдесят п’ятого)  феcтивалю Fama – найстаршого із мистецьких міждисциплінарних у Польщі.

Фразу „Tym mnie chyba zasypali”  можна перекласти українською залежно від контексту: якщо йдеться буквально про засипання чимось (пісок, сніг, листи, повідомлення), то: «Схоже, мене цим засипали». Якщо сенс більш образний, як «завалили справами / інформацією / увагою», то: «Схоже, мене цим завалили/засипали».  

 Про що сама вистава? Можливо, в  майбутньому засиплю запитаннями Лесю Пасічник, як розпитувала колись її діда-дисидента Володимира Пасічника, засновника Рухівського осередку Харківщини  і поета.

Леся Пасічник – українська режисерка вже нового тисячоліття, бо народилася 2001 року. Має ще двох рідних братів і найстаршого  зведеного. Тобто у Світлани Пасічник четверо дорослих дітей.

Із Лесиних віршів

Обережно, під напругою!   –  попереджає прибита до ребер табличка.

Обережно, злий собака!   –  попереджає одразу за нею, друга.

Обережно, ведуться ремонтні роботи! Легкозаймиста речовина! Вибухонебезпечно! Падають предмети! Вхід лише в касках! Обережно! Слизько! Крихкий лід! Глибока вода! Обережно! Хімічні речовини! Радіаційна небезпека! Обережно!

Обережно, будь ласка, обережно  –  видряпано усіма мовами за усіма табличками на шкірі серця.

Нагірний Карабах – місце народження Рози. Дошкільням вона з батьками утікала від війни. Виростала в Харкові, обрала для навчання Каразінський університет, популярну тоді політичну соціологію. Хоча в дитинстві хотіла стати журналісткою. Але так шукала себе, що паралельно  закінчила в Харкові й театральний факультет університету мистецтв.   Тож синтез театральних практик, документальний і навіть постдокументальний театр, робота в кількох країнах щоразу з важкою темою – це Роза.

Тридцятирічною вона стала головною режисеркою Першого академічного українського театру для дітей та юнацтва у Львові. Далі переїхала до Івано-Франківська, на роботу режисером у національному академічному драмтеатрі імені Івана Франка.

Про її постановку «Синдром Гамлета» преса писала за кілька тижнів до повномасштабки. П'ятеро молодих людей діляться досвідом війни. Пережитий посттравматичний синдром, конфлікт поколінь, дискримінація і гомофобія – болючі точки проговорювання на репетиціях фіксували двоє польських кінематографістів. 

Прем’єра фільму Ельвіри Нєвєрової, Пьотра Росоловського, що документував  підготовку постановки, відбулася  у вересні 2022 року в межах міжнародного кінофестивалю документального кіно про права людини Docudays UA.

Професійних акторів  Роза Саркісян запросила лише двох. Інші троє — «айдарка», документаторка військових злочинів та порушень прав людини  Катерина, кіборг Ярослав та ЛГБТ-активіст Олег-Родіон. Їх відібрали на кастингу героїв з різними життєвими поглядами, з різних міст (Харкова, Тернополя, Донецька, Львова, Києва).

Говорить Роза Саркісян:

Ми живемо у суспільстві, де панівною є культура війни, культура сварки, культура ґвалту. І якщо ми, митці, будемо закривати на це очі, то є вірогідність, що просто почнемо через мистецтво виправдовувати будь-яке насилля як необхідність.

Мені цікаво працювати з зонами мовчання, білими плямами історії. Артикулювувати те, що складно артикулюється, або шукати способи говорити про те, про що в житті, як правило, мовчать.

Харківський жіночий театр Impresario, народжений 2023 року, тобто  у дні війни,  позиціонує себе як «театр не про форму, а про відвертість жінок для жінок»,

«Імпресаріо — це особа, яка займається організацією видовищ. Для нас назва означає, що кожен у команді має свій голос, думку та ідею, яка завжди обговорюється і має свою силу» ,  – розповіла  Марія Мачихіна — режисерка жіночого театру Impresario. Спершу грали й хлопці, але тепер – 100 % жіночий колектив.

«Ми працюємо, щоб жінка в театрі звучала не як тінь, а як голос — глибокий, яскравий і рішучий».

Марія Мачихіна — режисерка харківського жіночого театру Impresario

Журналістка Чернігівської медіагрупи, режисерка театру «Ехlibris», а також театру ветеранів «Серцевір» (Чернігів) Ольга Мелашенко розповіла:

 – Натхненник і організатор «Серцевіру»  – ветеран, автор п’єси «Госпітальна історія», поставленої в Києві, вирішив писати далі. На базі ГО «Серцевір» і створено ветеранський театр. Я до нього потрапила як постановниця нової п’єси Юрія Вєткіна  «Новітня історія іграшок».

Понад 15 років я спочатку грала на сцені, а тепер ставлю п’єси. Працювала з молоддю, студентами, але ніколи – з учасниками бойових дій.  Було лячно, але вирішила спробувати із вдячності цим воїнам.

«Новітня історія іграшок»   –  це все-таки про любов, яка перемагає все навіть тоді, коли твоя кохана людина пішла з життя.

 Фрагменти репетицій театру «Серцевір». Фото:  Аліна Лeвківська

Головна героїня п’єси втратила чоловіка, який пішов добровольцем на фронт. Вона не може впоратися з горем, уже готова до суїциду, але раптом на горищі оживають іграшки з її дитинства. Ведмедик і кролик без лап, а на сцені їхні образи створюють ветерани, які втратили на фронті хто руку, хто ногу.  Сам автор п’єси також має ампутацію. Іграшки починають рятувати свою господарку.

Ми хочемо говорити про страшні й болючі речі через призму любові й гумору

Вірю, що впораємося, бо актори із «Серцевіру» вже зіграли «Госпітальну рапсодію» і поїздили з нею містами України.

У Гаазі в серпні 2024 року відбулася прем’єра українського нового балету, в якому задіяні артисти з Харкова і молодий ветеран війни.

Балетна вистава поєднала мистецтво двох країн – України і Нідерландів.    

Ксенія Новікова (жила і працювала в Харкові), засновниця компанії Ukrainian International Ballet, балерина:

 «Новини діють на розум, а мистецтво на серце. Цей вплив глибший».

Андрій Сіромаха на фронті втратив праву руку й праву ногу.  «Балет «Незалежні» – це  історія про те, як люди приймають виклики і продовжують рухатися вперед, це  концентрація красивих і позитивних людей».

Розповіла я про Андрія Ользі Мелашенко й запитала про її сприйняття скаліченого воїна в колісному кріслі у балетній виставі.

 – Почнімо з того, що він теж – сильний і красивий. Я не вважаю це спекуляцією, навпаки, нам треба підсвічувати тему: у нас є ветерани, які пройшли пекло, а тепер живуть у цивільному світі.

Театр – це ще й терапевтично. Умовно кажучи, втрачена кінцівка ветерана – це врятована моя кінцівка.

Не вони повинні підлаштовуватися під нас, а ми повинні  допомагати їм адаптуватися.

Докладніше слухайте:

Різні рівні. Частина 3. Долати невидимість з театром Серцевір. Подкаст «Градусник»

Практична психологиня, кандидатка психологічних наук Марина Діденко більше 15 років  працює індивідуально, в тому числі з військовими. Про важливість і відновлюваність самих акторів театру ветеранів і їхніх глядачів вона сказала:

–     Звернімо увагу на феномен – це постравматичне стресове зростання. Будь-яка кризова подія може впливати на нас по-різному. Може бути травматичний досвід, через який ми зростаємо і відкриваємо для себе нові грані своєї особистості і діяльності, якою раніше не займалися. Тому коли говоримо про військового чи людину з бойовим досвідом, то ветерану/ветеранці важливо зрозуміти – що далі, у цивільному житті? Як зростати?

Глядачі бачать на сцені  акторів з інвалідністю. Суспільство має бути готовим до сприйняття різноманітних людських тіл.  Робити вигляд, що не помічаєш людей з ампутацією,   –  це вже про стигматизацію і сегрегацію, а нам потрібно створювати інклюзивні практики, безбар’єрне суспільство, де люди незалежно від свого стану здоров’я, виразної чи прихованої інвалідності можуть бути реалізованими.

Час мені ставити три капки у циклі публікацій "Різні рівні".  Але ще одна майже притчева історія.

Якось французька режисерка Антьє Варда побачила нестандартну картоплину у вигляді серця, а нестандартні плоди у Франції відсортовують і викидають. Тож вона  з гіркотою узагальнила: таке серце потрапить на смітник, бо суспільство нетерпиме до інакших.

Схожа ситуація й для української дійсності.

Мадам Варда  – перша жінка, яка в Європі не тільки успішно опанувала режисерську професію в кіно, а й була за свої роботи відзначена «Оскаром».  Вивчала у Сорбонні психологію і літературу, а в Школі Лувра – історію мистецтва,   поєднувала фотожурналістику з режисурою. Наша сучасниця Антьєс Варда померла 90-річною 2018 року.

Тож на фінал знову – письменник і  дипломований лікар, учасник двох світових воєн і співробітник англійської розвідки, мав стосунки із жінками й  чоловіками,  багато років прожив у Франції:

«Зіграти почуття можна тільки після того, як подолаєш їх»

Саморсет Моем, роман «Театр» (1937 рік)

Цей матеріал з'явився як натхнення після тренінгу «Розширення прав і можливостей жінок-журналісток з України», що його втілюють «Гендер Зед»  і  «Пресклуб реформ».

Читайте також:

Різні рівні. Частина 1. Лісова журналістська школа «гасила вигорання» і формувала спільноту підтримки

Різні рівні. Частина 2. Не обминайте Мистецький вагон, хоча в ньому хочеться плакати