«Вперед, малята, звучить наказ!» Про харківське повернення ялинки 1935 року та ялинкові прикраси різних епох

"1932 рік. Нова кімната Болотіних у комуналці на Сумській, 82 (тоді вулиця Карла Лібкнехта).

Окрім розкішного вестибюля, колись шикарних сходів із сходинками  з білого мармуру та величезного заскленого «ліхтаря» над сходами, на восьмому поверсі будинку колись розміщувався шикарний ресторан з виходом на величезну терасу, що слугувала плоским дахом будинку. Будинок був уже запущений на час нашого в нього вселення, але все ще зберігав сліди колишньої величі. Його фасад прикрашали гігантські, заввишки три поверхи, коринфські колони, але на парапеті даху стояли (і стоять досі) величезні алегоричні скульптури.

І ось у цьому розкішному будинку, на кожному поверсі якого до революції розміщувалися по дві квартири, що складалися з 10-12 кімнат кожна, ми отримали кімнату".

Будинок цей, колишній прибутковий, спорудили 1913 року за проєктом архітектора Віктора Естровича (1888, Расейняй, Литва  – грудень 1941, Дробицький Яр, Харків). Віктор Абрамович Естерович був однолітком Ніниного батька. Покоління тих, хто стрімко відривався від звичного родинного середовища, переїздив до Харкова шансів і можливостей. Хтось іще до Першої світової війни, хтось уже у 20-х роках. Архітектор мешкав неподалік, на нинішній вулиці Алчевських у спроектованому ним же будинку «Червоний банківець». Тоді в Харкові домінувала «червона топоніміка»: вулиця Червоного міліціонера, Червоної синьки, а в центрі міста, у Задержпром’ї,  ще й багатоквартирні «Червоний швейник», «Червоний хімік» і  «Червоний бродильник». Назви за старим цеховим принципом – люди спільних професій оселяються  поряд. «Бродильники» працювали у пивоварному тресті й на заводах відповідної хмільної продукції. У «Червоному бродильнику» в ті ж роки, про які писала Ніна Василівна Згурська,  мешкала  майже її ровесниця, а в поважному віці – авторка мемуарів «Невигадане» Інга Дмитрівна  Шамрай (1929 – 2006). 

Щоб забулися жахіття голоду, трупи  на вулицях міста, .організатор  тотального нищення  українського села Постишев  став ініціатором  повернення й пристосування до радянської атеїстичної дійсності атрибуту  Різдва.  Ялинка поверталася, але вже тільки як новорічна. Та ще й у відреставрованому приміщенні колишнього ВУЦВКу – Палаці піонерів імені  все того ж Павла Постишева (любили більшовики за життя увічнювати себе).

Ніна Згурська згадувала, як  на відкриття Палацу піонерів влаштували демонстрацію дітей і вони йшли колоною та співали:

 «Вперед, малята, звучить наказ,    Павло Петрович вітає нас».

І ось як Інга Шамрай описувала підготовку до першої харківської ялинки,  тобто піонерського  маскараду  наприкінці грудня  1935 року. Загалом вона була першою офіційною ялинкою для дітей у тодішньому Союзі. Отже як це бачила Інга Шамарай.

Мама сама майструвала іграшки до першої дозволеної Постишевим ялинки — через кімнату була простягнута мотузка і на ній сохли зроблені з вати і розфарбовані яблука, груші, білий кролик з барабаном, білий пацюк, будиночки зі снігом. Бабуся шила матерчатих ляльок; вони були не дуже гарні, але рідні. Тато привіз з відрядження коробку з чудовими різнокольоровими скляними кулями. Ми всі прикрашали ялинку, і одну кулю я розбила! Було шкода.

Інга Шамрай

 

Із спогадів Ніни Згурської про зимові розваги й свята 1930-х років

«Відвідування театрів і Будинку Червоної Армії відбувалося зазвичай у зимовий час, оскільки літо ми проводили поза Харковом. Взимку нерідко ми їздили на візниках (їх у Харкові називали «ванькАми», з наголосом на другому складі), на санчатах у гості. Це називалося «взяти ванька», «поїхати на ваньку».

 Хоча в ті часи новорічна, вірніше різдвяна ялинка вважалася пережитком минулого, мої батьки та всі їхні друзі обов'язково влаштовували свято, і ми ходили один до одного «на ялинку». Не пам'ятаю, щоб ялинкових іграшок продавали в магазинах так багато, як зараз. Скляні, очевидно, купували у приватників на ринку. Десь за два-три тижні до Нового року ми починали вдома всією сім'єю робити ялинкові прикраси, використовуючи для цього різнобарвний глянсовий папір, картон і всілякі підручні матеріали. Це було найулюбленіше заняття. Клеїли ми будиночки, на дах наклеювали сніг із вати, віконні рами в будиночках зсередини заклеювали жовтим папером, щоб імітувати світло лампи, що ллється з вікон, біля будиночка саджали ялинку із зеленого паперу.

Будиночок за ниточку, протягнуту через димар на даху, підвішували на гілку ялинки. Робили великі кольорові «хлопавки», прикрашаючи серпантином з фольги. Задовго до Різдва ми починали збирати фольгу від цукерок. Навіть тепер, коли срібну і золоту фольгу продають в магазинах паперу і коли взагалі  мало хто робить іграшки на ялинку, я за старою звичкою все ще розгладжую фольгу від цукерок і не поспішаю її викидати. З круглих картонних коробочок з-під зубного порошку або пудри ми виготовляли симпатичні барабанчики: обідок обклеювали кольоровим папером і фольгою, а на денці натягували пергаментний папір, який імітував шкіру. Мама дуже вправно робила із жатого кольорового паперу маленькі парасольки, які теж прикрашали ялинку. У ті роки обвивали ялинку ланцюгами з різнобарвного паперу. Пам'ятаю, як ми втрьох клеїли та з'єднували кольорові кільця, отримуючи багатометрові дуже гарні ланцюги. Щороку ми покривали бронзою — «бронзували» волоські горіхи, потім вставляли в горіх сірник із ниткою і теж розвішували на гілках ялинки. Які це були чудові вечори: підготовка до ялинки! Через багато років ми з сином так само готували саморобки на ялинку, а мій тато теж брав у цьому діяльну участь.

Коли всі приготування завершувалися, мама купувала цукерки у гарних обгортках, мандарини та невеликі кримські яблучка. Все це теж обов'язково розвішували на ялинці. Електрогірлянд тоді не було й близько, а на гілки прикріплювалися маленькі воскові свічки в свічниках і бенгальські вогні. Добре пам'ятаю специфічний запах розплавленого воску вечорами після гасіння свічок на ялинці. Так і залишилися у мене в пам'яті на все життя запахи хвої та воску, як символ довоєнних зимових вечорів...

І ще один зимовий спогад. У холодні вечори, коли за вікнами лютував мороз, ми розстеляли на підлозі біля батареї опалення татову військову палатку і всією сім'єю влаштовувалися на ній ближче до тепла. Я брала з собою ведмедиків, книжки, улюблені іграшки, уявляючи, що ми вирушаємо в якусь дальню подорож. У такі вечори ми навіть вечеряли і чай пили, сидячи біля батареї.

Я часто думаю тепер про те, якими дорогими серцю стають маленькі сімейні радощі минулого. Можливо, саме це й було справжнім щастям, хай не дуже великим і ефектним, але справжнісіньким і, на жаль, уже неповторним щастям сімейного життя, того мого життя, коли ще всі найдорожчі мені люди були живі й молоді.

"1932 рік. Ще багато безпритульних від минулих років, і вже почали з'являтися нові — з розкуркулених сімей, з голодуючих, з сімей, що розпалися від нестерпно важкого життя. Ці безпритульні були міським лихом. Вони лазили по кишенях городян у трамваях, грабували перехожих у підворіттях і темних під'їздах. Наш шикарний вестибюль вони  уподобали  для нічних зборищ, бо тут були батареї центрального опалення, тепло, горіло електричне світло. Безпритульні «різалися» в карти, пили горілку, спали, загорнуті лахміттям. Ходити вечорами було страшно, хоча своїх мешканців вони не чіпали і не ображали. Втім, через деякий час після нашого переїзду з'явився ліфтер, двері на ніч почали замикати і, таким чином, у під'їзді стало спокійніше.

Мама теж потроху почала звикати до нового житла, хоча ні-ні та й згадувала нашу колишню квартиру. А ось район, у якому ми тепер оселилися, вигідно відрізнявся від курної, галасливої, позбавленої зелені Катеринославської вулиці. Буквально за два кроки від нашого нового будинку був міський сад ім. Постишева (колишній Університетський, Профспілковий, у майбутньому Шевченка). А через чотири квартали вгору Сумською — міський парк ім. Горького. Сама Сумська була обсаджена деревами. Майже навпроти нашого будинку, біля будівлі Медінституту (у війну він був зруйнований) розташувався невеликий, але зелений і тінистий сквер, в якому навесні буйно цвіли бузок і акація. Після трамвайного гуркоту на Катеринославській вулиці, ми просто насолоджувалися тишею, що панувала на вулиці Карла Лібкнехта — автомобілів тоді було мало, тролейбуса ще в Харкові не існувало, а трамвайна лінія проходила вулицею Дзержинського і Басейною (згодом Петровського).

Пам'ятаю, як ще до нашого переїзду на нову квартиру ми всією сім'єю приїжджали в ці краї, щоб подивитися на щойно збудований багатоповерховий «Будинок трестів» (Будинок Держпромисловості, або Держпром, як його почали потім називати).  Будівля вразила нас своїм об'ємом, незвичайною архітектурою , несхожістю на ті будинки, які нам доводилося до цього бачити. Сьогодні, майже через десятиліття, я заплющую очі і бачу сіро-блакитні стіни, що виблискують на сонці вкрапленнями слюди. У міру наближення до Держпрому з боку Сумської вулиці він ніби виростав із землі".

"Час був жорстокий і страшний.

Багато сімей буквально голодували на селі. У школі нам видавали талони на харчування, спочатку всім школярам, ​​а потім — тільки бідним, виснаженим, хворим на дистрофію.  Їли рідкий суп зі шматочком хліба, кашу з крихітною котлеткою, а іноді й без неї, і трохи солодкуватий, безбарвний кисіль.

Труднощі були не тільки з продовольством, але й з промтоварами. Час від часу в школі нам видавали талони на сукні, пальта. Мама якось отримала  на талону  тканину, щоб пошити сукню: на зеленому тлі були розкидані трактори і червоні написи «5 за 4», тобто п'ятирічку в 4 роки. Жінки теж носили калоші, але спеціально пристосовані для взуття на високих каблуках. Взимку в холодну погоду часто надягали боти — гумові чи суконні — на кнопках або на спеціальних металевих застібках, адже блискавок  тоді ще не було. Щоб не переплутати калоші та не взути чужі, кожен власник кріпив на дно калош металеву букву, які   продавалися в магазинах. Знімали калоші без допомоги рук, ногами, для цього на задниках калош були зроблені спеціальні трикутні виступи.

Тієї голодної та важкої зими тато привіз із Шинівки до Харкова своїх батьків — моїх бабусю та дідуся, щоб врятувати їх від голодної смерті. Були вони тихими, поступливими і дуже побожними. Щовечора перед сном ставали навколішки на килимок, який дала їм мама, і довго шепотіли молитви, хрестились і кланялися, ударяючись лобами об підлогу".

"У п'ятому класі я потрапила нарешті до Палацу піонерів, куди вже давно прагнула. На жаль, вибрати гурток, який був би мені до смаку, не вдалося, тому що вільних місць ніде не було. Мені запропонували записатися в гурток юних мамологів, що я й зробила. Мамологія — наука про ссавців, ми називалися «мамологами». У гуртку було досить цікаво, і я ходила на заняття із задоволенням, особливо спочатку, поки ми вивчали різні види тварин, робили замальовки, слухали лекції. При нашій  Зоологічній секції був живий куточок з різними тваринами, рибами, черепахами. Часто бували ми і в зоопарку, відвідували собачий розплідник при Харківській прикордонній школі". 

Переклад  фрагментів  рукописної книжки Ніни Згурської  з російської зроблено Іриною Мироненко  за погодженням із сином Ніни Василівни Геннадієм Згурським.

Продовження історій харківських однокласників 30-40-х років – у наступній публікації

Із мемуарів однокласників, які народилися 100 років тому в Харкові

«Все близько, що жива душа долає».  140 років українського жіночого руху і харків’янки

Меморіальна дошка на зруйнованому особняку нагадує про спаленого поета