Харківський медійник під окупацією: спогади Олега Юхта. Частина 5

Харківський медійник під окупацією: спогади Олега Юхта. Частина 1

Харківський медійник під окупацією: спогади Олега Юхта. Частина 2

Харківський медійник під окупацією: спогади Олега Юхта. Частина 3

Харківський медійник під окупацією: спогади Олега Юхта. Частина 4 (фото)

Допис від 13 серпня

Майже місяць окупації. Можливо, 20 березня. Сніг майже розтанув. Годині о 8 ранку виходжу гуляти із собакою. У дворі у сусідки відчинені ворота гаража і нишпорять зелені окупанти. Це був період розпалу грабунків домоволодінь, перед цим я щодня закривав хвіртки, ворота, будинки та сараї всіх найближчих будинків. Ру*ня щоночі щось зламувала, розбивала, влазила і несла звідусіль усе, що їм подобалося. Підходжу до паркану, кажу:

- Парни, здесь живут люди, не нужно тут шариться.

Дещо голосніше, майже кричу:

- Тетя Нина, у вас все в порядке?

Виходить, в масці, з розкосими очима, з кулеметом, ну не скеля звичайно, але і не акм.- С ней все в порядке.

- Успокойтесь. С ней все в порядке.

Дивлюся на екіпірування, розумію, що не лугандон, не артилерист і не піхота. Берці добрі, рукавички, каска, жилет – все солідне. У цей час нашою ґрунтовою дорогою їде черговий орківський урал, з-за паркану «розкосому» кричать:

- Останавливай!

Вийшов ще один невисокий, кривоногий, років 50, з-під маски стирчать вуса, пістолет на поясі. Каже водієві так важливо і суворо:

- Документы.

Починає вивчати. І тут я його впізнав. Це був той відморозок, що намагався нас вигнати з дому кілька тижнів тому.

Приїхали! Іду назад до своєї ділянки, біля хвіртки прив’язую собаку, біжу до хати, кричу:

- Тревога, все прячем!

Блін, ну і як завжди! Усі заздалегідь обговорювали, усі мали діяти за заздалегідь наміченим планом. Ніхто з домашніх особливо не віддупився. Добре дружина та дочка встигли сховати свої телефони. Хоч щось. Виходжу, це вже біля хвіртки.

- Вы хозяин?

- Да.

- Открывайте гараж.

- А что случилось? Какие-то проблемы?

- Много текста. Открывайте.

Всього 30 секунд говоримо, а вже з усіх боків ділянки до будинку та прибудов підходить штук 15 їхніх особин. Кулемети, автомати, снайперки наперевіс, починають входити хто куди. Відчиняю ворота гаража, там дружини мікроавтобус, яким вона возить дітей.

Вусатий з пістолетом:

- Ага. Эту машину видели вчера ночью разъезжающую по селу. Мы считаем, что на ней ездил наводчик.

Трохи шаленіючи починаю бурмотіти:

- Ну это чушь. Машина без аккумулятора. Да и вон снег лежит от гаража и на выезде. Там даже следов от шин никаких нет. (Машина дійсно була без акумулятора, за місяць стояння взимку він розрядився, і я перетягнув його в будинок, щоб заряджати, за ті 40 хвилин на день, коли ми включали бензогенератор, щоб набрати води та зарядити собі та всім сусідам телефони та ліхтарики).

- Слишком много говоришь. Иди в дом, собери всех в одной комнате, все телефоны и планшеты на проверку. И не рыпайся. Я ж надеюсь, ты не доставишь нам беспокойства?!

Ну і в процесі цієї фрази два орки піднімають свої пукалки, в одного кулемет, у другого снайперка, і наводять на мене. Чомусь, не в голову або груди, а вниз живота. Заходимо до хати, а там як завжди. Діти бісяться на другому поверсі. Бабуся з дідусем поволі снідають на кухні. Тільки дружина напружена. (Потім з’ясувалося, що вона побачила на веранді мокшанця, вийшла і почала його шморгати, мовляв якого ви тупцюєте на моїй території і в моєму будинку).

І я ж готував їх до такого розвитку подій, все пояснював, наставляв як діяти, навіть репетирували – все нанівець. Ще думаю такий, ну ж я встиг прибігти і всіх вас попередити. Пох...

Ну ладно. Побачили цих зі зброєю, занепокоїлися. Два телефони встигли сховати – вже добре. Це потім урятувало нас від повної інформаційної ізоляції. Усіх зігнали у бічну кімнату. Почали шмонати весь будинок. Мене тягали із собою.

- Оружие в доме есть? Это что? Это чьи фото? Что в коробке? Что в пакете? ...

В такому дусі обшукували будинок хвилин 30, перевернули все, навіть знайшли моє посвідчення «Тоніса» на ХОРТПЦ 1991 року. Я навіть не підозрював, що воно в мене зберіглося. Я його востаннє бачив 30 років тому.

- Так что, нет у тебя оружия, говоришь?

- Оружия нет, только травмат.

- Что ты тут втираешь?! А травмат не оружие, че ли? 

Дістає з кишені мій форт та посвідчення. З виглядом, ніби розкрив диверсанта. ДРГ блєать знешкодив.

- Резиновые пули, нелетальное действие. Я не думал, что вы такое оружие имели в виду.

- Чо, самый умный! Слишком много говоришь не по делу.

(Вже втретє так спалився. Ось ну ніяк не дає спокою моя грамотна мова, логічні пояснення та окуляри на носі. І не скажеш, ну типу немає, я таке ж бидло як і ви!!!)

- И в телефоне тут у тебя съёмка наших позиций.

- Каких позиций? Я наш лес снимал, когда с собакой гулял. До войны ещё. Там нет никаких позиций.

- А теперь там наша техника стоит, в том месте которое ты снимал. В общем все это подозрительно. Собирайся. Поедешь с нами для детального разбирательства. 

- Какого разбирательства, куда ехать?

Реально починається паніка.

- Иди, ставь аккумулятор на машину, ее мы тоже забираем. Для проверки. Жену успокой и скажи, что скоро вернёшься. Ничего лишнего не говори для ее же безопасности. Ты же не хочешь, чтобы с ней что-нибудь случилось, нехорошее?! Сделаешь, как говорю, никто из твоей семьи не пострадает.

Після цієї розмови я поставив акумулятор на машину, попрощався з дружиною та дітьми. Ну не те щоб зовсім назавжди. Тоді ще не було відомо про Бучу та всі їхні інші звірства. Тож надія ще теплилася. Думав, може, й виживу ще. Вигнав машину за ворота. Усе це під прицілом. Розкосий з кличкою якут закинув у машину порожню каністру, мені на голову надягли мішок, заштовхали всередину і повезли.