Миргород і Харківщина. Що з керамікою буде? Частина 4. Графиня Капніст і гончар

Навіщо княгині й графині у своїх маєтках на Харківщині й Полтавщині розписували час від часу кераміку, а не тільки вишивали шовком і бісером чи ткали килимки? Пояснень у мемуарах чи листуванні не траплялося, а версії науковців не для такої публікації. Тож звернімося до біографічних фактів.

Дві Варвари були тіткою та племінницею. 

Варвара Миколаївна Рєпніна (1808–1891) — та сама княжна, з якою товаришував і листувався Тарас Шевченко. Вона була донькою князя Миколи Рєпніна-Волконського.

Варвара Василівна Капніст (у дівоцтві — Рєпніна; 1841–1922) —  донька Василя Миколайовича Рєпніна-Волконського, рідного брата княжни Варвари. 

Вона вийшла заміж за Василя Олексійовича Капніста, сина Олексія Васильовича Капніста — того самого приятеля поета, який вперше привіз його до маєтку Рєпніних у Яготині. 

Олексій Васильович Капніст (друг Тараса Шевченка) є прадідом актриси Марії Ростиславівни Капніст.

Ось як виглядає їхній прямий родинний зв'язок у генеалогічному дереві роду Капністів:

Василь Васильович Капніст (1758–1823) —  поет і драматург, автор афоризму «У нас закони святи, да ісполнітєлі – ліхіє супостати».

Олексій Васильович Капніст (1796–1867) — син поета, член «Союзу благоденства» та близький друг Тараса Шевченка. Саме він у липні 1843 року познайомив Кобзаря з родиною Рєпніних в Яготині.

Ростислав Олексійович Капніст — син Олексія Васильовича.

Ростислав Ростиславович Капніст (1875–1921) — син Ростислава Олексійовича, граф, колекціонер старожитностей. Розстріляний більшовиками в Криму.

Марія Ростиславівна Капніст (1914–1993) — донька Ростислава Ростиславовича, видатна українська актриса, яка витримала репресії, сталінські табори, а вже потім зіграла відьом, ворожок і старих графинь. Її донька Радислава Олегівна Капніст виростала без батька й матері, з якою устигла налагодити зв’язки, хоча й жили в різних містах. Актриса – в Києві, а співробітниця авіазоводу – в Харкові. Ми були знайомі багато років. Детальніше – у статті на сайті Громада.груп

Записка для жайворонка. Пам’яті просвітниці Радислави Капніст

І знову зв’язок з Миргородщиною.

Село Велика Обухівка (Миргородський район, Полтавська область) є історичним родовим маєтком дворянського роду Капністів, який походив із грецького острова Закінф. 

Ключові постаті роду, пов'язані з Обухівкою:

Василь Петрович Капніст, засновник роду в Україні.  1743 року отримав Обухівку від імператриці Єлизавети за військову службу.

Василь Васильович Капніст, уже згаданий  поет, драматург та громадський діяч.  Після  військової служби був генеральним суддею Полтавської губернії, маршалком дворянства Миргородського повіту.

.Очолив гурток автономістів, який виробив проєкт відновлення козацького війська. Встановив контакти з антимонархістськими польськими колами. 1791 року, за інформацією Енциклопедії історії України, вів переговори з прусським королем Фрідріхом-Вільгельмом II про можливість підтримки останнім збройного повстання автономістів проти царського уряду. Натомість отримав пропозицію увійти 1799 року до імператорської театральної дирекції. Статський радник Капніст 1812, коли війська Наполеона вступили в межі українських земель, долучався до створення українського козацького ополчення.

Народився, жив і похований в Обухівці.

Дивовижний генетичний ланцюжок. Якщо порівнювати портрет молодого Василя Васильовича і фото Георгія Капніста, сина Радислави Капніст – вони вражаюче схожі. Можу це засвідчити, бо якось у мене в радіодомі гостювала Радислава Олегівна, розповідала про чергові свої генеалогічні знахідки, а по неї зайшов син. Оскільки ми роздивлялися видання із старими портретами, юнак не без конфузу погодився на таку ось «очну ставку» зі своїм предком.  Справді, відразу можна було сказати, що вони з одного роду, схожі, як часто бувають дід і онук.

«У вогні непохитні»,  –  так перекладається гасло латиною на родовому гербі Капністів.

Степову пожежу в неволі пережила Марія Капніст. Степлаг – місце народження Радислави Капніст. За  заповітом Марія Капніст похована у родовому некрополі на Миргородщині. Маєток Капністів не вцілів, але у Великій Обухівці є парк з могилами знаменитого роду.

Варвара Капніст – інша гілка великої родини з корінням грецько-українським. Є там гетьмани і кошовий отаман Сірко. Родинна власність графині Варвари Капніст  і її чоловіка-графа – це колишня Харківська губернія, сучасні Сумщина і Полтавщина.

ГРАФИНЯ, ЯКА ПРАГНУЛА ДОДАТИ МИСТЕЦТВА КУСТАРНИМ ГОНЧАРНИМ ПРОМИСЛАМ

Гончар і майстер керамічної скульптури Федір Падалка (1850–1914) була тісно пов'язаний з маєтком графів Капністів у селі Межиріч (нині Сумська область). У цьому селі він очолював навчальну керамічну майстерню, яку заснувала графиня Варвара Капніст.

Завдяки підтримці Капністів, які сприяли розвитку кустарних промислів у своїх володіннях, майстер мав змогу вдосконалювати техніку та виводити межиріцьку кераміку на міжнародний рівень. 

Падалка був спадковим гончарем і став прадідом відомого майстра-гончара  уже радянської доби Якова Падалки, автора книжки «Як стати гончарем». 

Михайлівка і Межиріч – дві адреси Капністів на Сумщині. Пряма відстань між селами – 15 км. Автошляхами довше, може бути й 25км.

На доступних у  мережі фото з альбому художника-архітектора Георгія Лукомського про старовинні садиби Харківської губернії є й Михайлівські маєткові інтер’єри з вишуканими великими вазами. На фото не видно розпису, вони з відстані здаються білими, хоча й нагадують грецькі амфори. Про меблі зазначено, що виготовляли їх майстри-кріпаки. Точної вказівки, де зроблені вази, немає, тому фото ілюстративним не може бути в розповіді про гончарний рід Падалок. Альбом почали готувати Лукомський і граф Клейнміхель 1914 року. Об’їздили автомобілем повіти губернії: Богодухівський, Вовчанський, Валківський, Охтирський, Сумський і Харківський. Видання з численними фото вийшло у Петрограді 1917-го. Його перевидавав дослідник історії, наш земляк Андрій Парамонов.

За  словами  дослідниці кераміки, народних ремесел Людмили Овчаренко, показовим був досвід села Михайлівка Харківської губернії (нині Сумська область), де в помісті графа Капніста межиріцький гончар Федір Романович Падалка опановував удосконалені прийоми гончарного виробництва, виготовляв ліплені й гончарні роботи, готував поливу. Гончар виготовляв полив’яний посуд і був одним з небагатьох майстрів у Харківській губернії, хто застосовував синю поливу. Для її приготування він використовував кобальт, придбаний на всеросійській виставці в Харкові 1887 року.

Виставка проходила в Університетському саду та на пустирі за ветеринарним інститутом (нині  сад Шевченка і майдан Свободи). До речі, ініціювало її Харківське губернське земство.

Графиня Варвара Капніст прихильно ставилася до здібного гончаря, підтримувала його порадами й зразками. Багато речей Федір Падалка виготовляв за ескізами графині. Переважно вони стосувалися виготовлення виробів, які задовольнили б смаки міщан та були глиняними копіями порцелянового чи фаянсового посуду. Роботи гончаря було відзначено медалями на всеросійських кустарних виставках:  срібною в Харкові, бронзовою в Москві.

Показуючи свої вироби, Федір Падалка поділяв їх на дві групи: «Це от мого ума, а це – графініни».

Перша група складалася з простого, але досконалої форми посуду (глечиків, горщиків, куришок – для обкурювання приміщень та ін.) з вишуканим і водночас стриманим декоруванням та обов’язковим хрестиком на денці. Такий посуд користувався попитом серед жінок як такий, що оберігає молоко від впливу відьом.  Друга група − оригінальні полив’яні вазони для квітів  у вигляді дельфінів, свічники-лебеді, попільниці-дракони.

Садибу Падалки описував історик Микола Сумцов:

«Садиба невелика, бідна. Падалка – людина з художнім смаком. Допомогла просвітницька до нього увага і сприяння графині В. Капніст, яка оцінила художні схильності скромного і простого гончаря, підтримала його. Вироби Падалки  не можуть витримати конкуренції із широким фабричним виробництвом».

Близько 1900 року з ініціативи й за фінансової підтримки графині Варвари Капніст було відкрито гончарну навчальну майстерню в Межирічі. Керівником-розпорядником став Федір Падалка. Гончарувати допомагали двоє чоловіків з його родини і двоє учнів. Необхідні матеріали привозили з Харкова. Готовий товар продавали в найближчих містах.

Асортимент робіт був досить різноманітний, і цим майстерня завдячувала графині, яка власноруч виготовляла моделі й зразки, розумілася на технічній специфіці виробництва й пропонувала гончарям поливи, ангоби та складові до них.

Так пише у своїй  монографії  наша сучасниця Людмила Овчаренко.

МИРГОРОД: ІВАН ПАДАЛКА ВИКЛАДАВ У ЗАКЛАДІ, ЗВІДКИ ЙОГО ВИКЛЮЧАЛИ  ЗА СТРАЙКУВАННЯ.

ХАРКІВ: ХУДОЖНИКА ВИКРЕСЛЮВАЛИ З ЖИТТЯ ТА ІСТОРІЇ МИСТЕЦТВА

Слово «падалка»  –  синонім до «падалиця», тобто  означає збірну назву плодів (яблук, груш, слив), що впали з дерева. В Україні зареєстровано майже три тисячі носіїв прізвища Падалка. Полтавщина, Черкащина, Донеччина і Запоріжжя – там у ХХІ столітті жили Падалки, серед предків яких – козацькі старшини Гетьманщини, православні священники, репресовані діячі культури.

Іван Падалка  (1894 - 1937) – селянський син  з Полтавщини. 1910 року вступив до художньо-промислової школу імені Гоголя в Миргороді на стипендію, яку виклопотав для нього місцевий дворянин. Його вчителем був відомий український живописець Опанас Сластіон.

Революційний рух не обминув і Миргород. У худпромівській школі поширилися національні й загальнодемократичні ідеї, які згодом згуртували  майже 50 учнів  у «Юнацьку спілку».

У листопаді 1911 року відбувся страйк 55 учнів, здебільшого 2-го  класу. Одним з організаторів був майбутній викладач Миргородського художно-керамічного технікуму Іван Падалка.

Приводом до протестів стала неякісна їжа в їдальні та груба, насильницька поведінка наглядача.

Страйкарів виключили з керамічної школи імені Гоголя.  Івана Падалку – ще й за розповсюдження листівок українською мовою.

Повторне зарахування «бунтарів» до списків учнів проходило через написання заяв із «покаянням», але багато звільнених так і не прийшли з повинною.

Падалка  повернувся аж після революції. Спершу пропрацював у майстерні при етнографічному музеї в Полтаві, виготовляючи копії традиційних українських килимів. У 1913 році вступив до Київської художньої школи, почав тоді ж займатися графікою і оформленням дитячих книжок. У 1917 році записався до Української державної академії мистецтв, де навчався у Михайла Бойчука і Василя Кричевського.

Монархія впала, земства замінили на ради, а керамічний навчальний заклад продовжував існувати.

Порцеляновий, декоративно-будівельний та майоліковий відділи технікуму мали майстерні, в яких вихованці закладу отримували необхідні практичні навички; оснащену всім необхідним лабораторію; музей глиняних виробів як зразків для копіювання. Важливо, що серед обов’язкових предметів були історія мистецтва й кераміки, історія українського мистецтва й орнаменту, якими особливо цікавився Іван Падалка.

20-ті роки для нього – це  викладання  у художньо-керамічних технікумах в Миргороді і в Межигір'ї під Києвом. Ще через 5 років – у   Харківському художньому інституті. Статки дозволяли поселитися у новому кооперативі – будинку «Слово».

Син драматурга Миколи Куліша Володимир Куліш писав у мемуарах «Слово про будинок «Слово»:

«Падалка високий, підстрижений під спудея,  надзвичайно веселої вдачі, товариський і добрий тато одинокого синочка. Ніколи не відмовлявся заграти у відбиванку за пиво.

Я бував у мешканні Падалки. Там було багато портретів, ескізів декорацій, незакінчені пейзажі, а над усе повно плахт, кераміки, як у якому українському музеї.

Мав дружину – головну модельку майже для всіх його картин, особливо фресок відомих у ті часи на стінах  Червонозаводського театру, за які Падалку і Седляра було розстріляно».

Цей театр, де фрески ретельно знищили  у 30-х роках, нині – ПК ХЕМЗ.

Дослідниця кераміки Людмила Овчаренко наводить і факти періоду штучного голоду початку 1930-х років, коли І.Падалка працював у Харкові, а Миргород входив до складу Харківської області та відчував усі утиски «столиці відчаю». Цькування  й навішування ярликів  на українського авангардиста, учасника багатьох міжнародних виставок уже почалося.

«Миргород був невеликим провінційним містечком, і врятуватися в ньому від голодної смерті було так само складно, як і в селі. Частково виручали стипендії, але їх отримували не всі і вистачало їх ненадовго. Прикладом такого виживання були долі студенток Миргородського технікуму Федори Швайко та  Усті  Швайко, яких  виключили «за розбазарювання майна, за приховування свого хліба, за саботаж, за агітацію проти хлібозаготівлі»». 

На цьому тлі «помідорний рай»,  міцні селянки у вишиванках, зображені Іваном Падалкою,  можуть тлумачитися і як соцреалістичне лакування дійсності, але і як  правдиву картину: вродило щедро, зібрали вправно, та їстимуть не вони.

Івана Падалку було заарештовано 30 вересня 1936 року, звинуватили  у «пропаганді націоналістичного формалізму» і розстріляли.  Під час арешту був конфіскований його особистий архів, який не зберігся.

Сестра митця Уляна Падалка-Горбань, яка теж навчалася у Василя Кричевського і Михайла Бойчука, писала:

«Перші Іванові малюнки – на печі. Малим збирав сургуч із пробок у пляшках, розтоплював над каганцем і ліпив з нього птахів. А ще  збирав жовту та червону глини з місцевого глинища і ліпив різних звірів.

 

Перший подарунок, який привіз з Мирогорода мені Іван, це був рулон  паперу, фарби, пензлі, олівці та гумка. Літом я вже пасла корову і лише зимою рисувала на печі, як він, але фарбами на хорошім папері. Рисувала узори різні, стилізуючи квіточки та листя різних трав, які літом бачила. Пізніше я вишивала рушники й інші речі вже за своїми рисунками».

Із спогадів сестри художника Уляни про період братового  викладання у Миргороді й Межигір’ї:

«Іван і вдень, і вночі сидів у майстерні за станком. Вишукував різні красиві форми посуду і різні речі, які можна виробляти з глини. Розмальовував їх, удосконалював, щоб були красиві і зручні. Виточував окремі деталі і зліплював різні куманці. Баранів удосконалював. Багато учнів з таким же ентузіазмом до пізньої ночі виточували красиві миски, глечики, вазочки, чашки і навіть солоночки. Все це оригінально розмальоване різними ангобами, полите прозорою поливою. Учні дуже любили його за простоту, за веселу вдачу і щире бажання навчити їх любити й творить усе прекрасне.”

Навчати любите те, що можна буде створювати власноруч. Так працюють з глиною сучасні учні у Валках. Доводилося зустрічати інформацію, шо Іван Падалка приїздив до Валок, бо то рідне місто його сусіда в будинку «Слово» письменника Петра Панча, книжки якого він ілюстрував. Навідувався в ту частину, що зветься Посуньки, звідки добре видно центр міста і Полтавський шлях.

Замість Червоноармійської є тепер у Валках вулиця Гончарна. На  початку ХХ століття гончарів Валківського повіту жило й працювало багато не лише у  самому повітовому місті, а й у сусідній Новій Водолазі.  Майже 120 дворів, переважно на Гончарні, займалися у колишній козацькій слободі гончарством. Чим закінчилися  тодішні спроби нововодолажців створити керамічну школу, схожу на Миргородську? Чому графиня Варвара Капніст пропагувала серед гончарів Нової Водолаги майоліку? Навіщо зробили п’ятивідерну макітру та чому  леви як глиняні іграшки не прижилися? Про це та багато іншого – у наступній публікації.

Читайте також:

Єдиний в Україні майже 125-річний майоліковий іконостас зберігається в коледжі

Миргород і Буди. Що з керамікою буде? Частина 2. Історія майстрів

Миргород і Буди. Що з керамікою буде? Частина 3. Жінки і глина