Харківський медійник під окупацією: спогади Олега Юхта. Частина 7

Харківський медійник під окупацією: спогади Олега Юхта. Частина 1

Харківський медійник під окупацією: спогади Олега Юхта. Частина 2

Харківський медійник під окупацією: спогади Олега Юхта. Частина 3 

Харківський медійник під окупацією: спогади Олега Юхта. Частина 4 (фото)

Харківський медійник під окупацією: спогади Олега Юхта. Частина 5

Харківський медійник під окупацією: спогади Олега Юхта. Частина 6

Допис від 8 вересня

«Подпиши бумаги»

- Ну что он там, не обоссался?! А то Кащей этого не любит.

Та я би може й обісцявся, якби ви, падли, дали мені допити той ранковий чай, або хоч раз запропонували води.

І тут як раз пішли прильоти від наших. Якийсь з рашистів у друге вухо мені погрожує:

- Если нас тут накроют, то я лично вернусь в твой дом и всех порешу.

Знову зʼявилася надія, що якщо оце створіння продовжує мені погрожувати, то залишається шанс вижити.

Підняли прикладами, знову кудись повели, схоже, у підвал.

Відчуваю через мішок, що навколо повно народу, людей 30. Потім чую нелюдський крик. Я, б…ть, живу більше 50 років, служив у радянській армії, журналіст який-не-який – я не можу собі уявити, з якої причини можна видавати такі звуки. Ну не може людина так кричати!!!

Я також під час усіх цих екзекуцій кричав, ну щоб ці істоти розуміли, що їхні тортури дієві, в надії їх мінімізувати і показати, що немає необхідності вигадувати щось ще гірше. Але це був кошмар!

… навіть не можу уявити, що з цим чоловіком там відбувалося, що ці рашисти могли з ним робити.

Мені цей крик періодично сниться і зараз.

Обстріл завершився. Мене кудись привели, до того самого Кащея. Зняли мішок, зрізали з рук скотч.

- Ну ладно. Я почти верю, что ты не наводчик. Осталась одна простая формальность, подпиши тут и тут, и пойдешь домой.

- Что нужно подписать?

- Подписку о неразглашении, заявление, что ты добровольно согласен с нами сотрудничать и добровольно отдаешь в наше распоряжение свой автомобиль.

Не памʼятаю, як він це сказав, але смисл передав точно. Треба підписати якісь папери, що я нічого нікому не скажу, що вони тут зі мною виробляли, що я добровільно віддаю наш бусик, на якому дружина возила дітей до школи, і що я обіцяю щось їм там повідомляти.

Не знаю, чому я саме тоді заартачився. Після всього того хотілося відчути себе людиною достойною, можливо, наостанок.

Мені здавалося, що після всіх цих «кто твой куратор в СБУ» , «как ты с ним связывался и передавал координаты» і решти того, що вони зі мною витворяли, мене живим вже не випустять.

Але ось мій розум не міг співвіднести, що істоти, які дозволили собі перейти межу, що відділяє нормальних людей від катів, які знущаються з ні в чому не винної людини, можуть залишити її в живих, свідка їхніх злочинів.

Я це так і сприймав – це окремі потвори і злочинці окупаційної армії, яких може і має засудити навіть їхній злочинний режим.

Тоді ще не було відомо про Бучу.

Всі їхні звірства були оприлюднені пізніше. Чомусь я помилково вирішив, що мені вже нічого втрачати і в моїй ситуації гірше вже не буде.

Як не дивно, на цьому етапі наді мною вже не знущалися.

Мішок знову наділи і руки скотчем знову замотали, але вплив був суто психологічний.

Спочатку розповідали, що це чиста формальність, що ніби їм слід звітувати про свою роботу начальству, і, якщо вони когось «взяли, то нужно обосновать, почему отпустили».

Потім довго розповідали, що, якщо я не підпишу, то мене відправлять в Білгород в комендатуру, а потім засудять. Запишуть, що в мене знайшли наркоту або ПЗРК. 

«А ты же наверняка читал, что наш ФСИН, делает с заключёнными?! Недавно как раз вышло много статей, что с ними там вытворяют и как ломают, тебе действительно этого хочется?!».

- Ну все, хватит с ним разговаривать, пришла машина, давай отправляем его...

Ну і все в такому дусі.

Зламали остаточно, коли якийсь хрін вигукнув, що «давай, Якут, езжай и привези его жену, посмотрим не нее и послушаем, что она нам расскажет, почему у нее в телефоне, сообщения в Вайбере, о каких то идущих колоннах».

Ну, не витримав, здався і змирився.

Скоріше за все, взяли на понт, але перевіряти не наважилися. 

- Давайте, - кажу, - ваши бумажки, где подписывать?

Зняли мішок. Підписав.

- Молодец. Можете его отправлять.

Охрінітельне слово!

Додому? На той світ?

Куди, суки, хоч щось скажіть.

Мішок наділи знову. Через якийсь час сунули в руки якийсь кульок.

- Пошел на выход.

- Куда? – питаю.

- Вперёд, - відповідають.

Вели хвилин 15, мовчки, з мішком на голові, в руках якийсь кульок.

- Здесь левее, сюда вниз, тут ещё раз налево, иди прямо.

Йдеш і думаєш, чим же ця подорож закінчиться?!

- Стоять.

Завмер. У голові чорт зна що. Все чи ні?!

Зняли мішок. 

Вулиця Зелена в Борщовій, на перехресті, біля колодязя, навпроти грп.

Втягнув носом запах вечора і гарі. 

Ці троє, в зелених намордниках.

- Домой дойдешь?

... У кульку всі дитячі телефони і планшети. Мій телефон не повернули, з бабусиного телефона забрали сімку. Вони вирішили, що то телефон дружини. Саме там було якесь невідправлене повідомлення про те, що рухаються колони рашистів.

Чи дійсно вони вважали мене наводчиком, чи просто вирішили віджати мікроавтобус, а мене залякати, щоб я і думати про це забув, і тільки був би радий і щасливий, що залишився живий – розмірковую і зараз. 

Відповіді поки що не знайшов.

Вдома без мене увімкнули генератор на щоденні 40 хвилин – набрати води, зарядити телефони.

Мене зустріли плачем щастя.